Розділ «КНИГА ПЕРША»

Щось здавило Біллів шлунок, але він не надав цьому значення, гадаючи, що то ще один симптом його змучених нутрощів, які думали, що їх замордують голодом на смерть і ще не усвідомили, що весь їхній чудовий травний механізм приречено на рідку дієту. Однак Тембо припинив роботу, схилив голову набік і тицьнув себе в живіт.

— Ми рухаємося, — упевнено мовив він. — їдемо у міжзоряному режимі. Вони ввімкнули зоряні двигуни.

— Ти маєш на увазі, що ми прориваємося у підпростір і невдовзі відчуємо, як жахливо вивертатиме кожну клітину нашого єства?

— Ні, вони вже не використовують підпростір, бо хоча багато кораблів і прориваються туди, але ще жоден з них не вирвався звідти. Я читав у “Солдаті”: деякі математики твердять, що у рівняння вкралася малесенька похибка і у підпросторі інший час, але він тече не повільніше, а швидше, тож може спливти вічність, перш ніж ці кораблі випірнуть звідти.

— Тоді ми входимо у надпростір?

— У жодному разі.

— Тоді, можливо, нас розкладають на атоми і записують у пам’яті величезного комп’ютера, і варто йому подумати, що ми десь — і ми вже там?

— Ого! — мовив Тембо, і його брови поповзли вгору. — Для зороастрійського фермера у тебе напрочуд дивні ідеї! Може, ти накурився чи випив якесь зілля?

— Ну поясни! — благав Білл. — Якщо ми не скористаємося цими способами, тоді яким? Нам треба перетнути міжзоряний простір, щоб битися з чінгерами. Як ми збираємося це зробити?

— А ось як, — Тембо огледівся, переконуючись, що першого класу Спліна ніде не видно, а тоді склав докупи долоні, утворивши кулю. — Уяви собі, що мої руки — це корабель, який пливе у просторі. Тоді вмикається роздувач…

— Що?

— Роздувач, він називається так, бо роздуває матерію. Тобі відомо, що матерія складається з крихітних часток, які звуться електронами, протонами, нейтронами і так далі, й утримуються вкупі завдяки енергії, що зв’язує їх. Тепер, якщо послабити цю енергію, яка утримує частки вкупі, — я забув сказати тобі, що вони до того ж обертаються весь час, мов скажені, а може, ти й сам це знаєш, — отож, коли енергія послаблюється, завдяки тому, що вони обертаються так швидко, усі крихітні частки починають відокремлюватися одна від одної, і чим слабша енергія, тим далі вони розходяться. Розумієш мене?

— Здається, так, хоча й не певен, що мені це подобається.

— Заспокойся: Тепер — стежиш за моїми руками? — коли енергія слабшає, корабель росте, — він розвів руки. — Стає дедалі більший і більший, поки не виростає до розмірів планети, потім сонця, потім цілої зоряної системи. Роздувач може зробити нас якими завгодно великими, потім його вмикають навпаки — ми зменшуємося до свого звичайного розміру, і ось ми вже тут.

— Де, тут?

— Там, де хочемо бути, — терпляче пояснив Тембо.

Білл відвернувся і заходився завзято начищати запобіжник, коли повз них підозріливим блиском в очах пройшов першого класу Сплін. Як тільки той завернув за ріг, Білл нахилився і прошепотів до Тембо:

— Як ми можемо потрапити в інше місце? Ставай великим чи малим, однаково з місця не зрушиш.

— Ну, вони надзвичайно винахідливі з цим роздувачем. Наскільки я чув, це нагадує гумовий бинт, який тримаєш розтягнутим у руках. Твоя ліва рука залишається на місці, а права розтягує гуму наскільки вдасться. Коли ти хочеш, щоб гума набрала попереднього розміру, то вже тримаєш непорушне праву руку, а відпускаєш лівою. Зрозуміло? Ти не пересував гумовий бинт, просто розтягнув його і дав стиснутись знову, але він перемістився. Саме це робить зараз наш корабель. Він збільшується в одному напрямку. Коли ніс досягне мети, корма ще залишатиметься на місці старту. Потім ми зменшуємося, і — бац! — уже прибули. І ти можеш потрапити на небо так само легко, сину мій, якщо тільки…

— Проповідуєш у службовий час, Тембо! — першого класу Сплін вихопився з-за стелажа із запобіжниками, звідки стежив за ними за допомогою дзеркальця, притороченого до палиці. — Я примушу тебе цілий рік драїти затискачі. Тебе вже попереджували.