Розділ «КНИГА ПЕРША»

РОЗДІЛ І

Білл так і не збагнув, що виною всьому — секс. Якби сонце того ранку не пекло так безжально, зависнувши у мідному небі Фігерінадона II, і, якби він не уздрів білі, немов цукор, і широкі, як подушки, сідниці Інги-Марії Каліфігії, коли вона милася в струмку, тоді він, можливо, думав би більше про оранку, а не про жіночу стать, і мабуть дотяг би борозну до пагорба, перш ніж почув звабливу музику. Вона лунала з шляху. Якби Білл її не почув, то все його життя пішло б зовсім-зовсім інакше. Та він почув її, відпустив чепіги плуга, який тяг робомул, обернувся, і подих йому перехопило від подиву.

Перед його очима постало казкове видовище. Парад відкривав робот-оркестр — дванадцяти футів заввишки, невідпорний у своєму чорному ківері, під яким ховалися потужні гучномовці. Позолочені стопи його ніг гупали по землі, а три десятки рук вправно водили смичками, бринькали струнами, натискали клавіші сили-силенної музичних інструментів. Бравурний марш хвиля за хвилею вливав піднесення, і навіть Біллові дебелі селянські ноги, взуті в постоли, не могли встояти спокійно, коли сяючі чоботи десятка солдатів у бездоганному порядку промарширували по шляху. На їхніх грудях, обтягнутих червоними мундирами, видзвонювали медалі, і, звісно, у світі не могло бути шляхетнішого видовища. Позаду крокував сержант, величний у своїх нашивках овець, глядачі попрямували до нього; усі,за винятком Білла, якого з натовпу вихопила могутня рука.

— Слухай, я припас тут для тебе, — мовив сержант, подаючи йому заздалегідь приготовану склянку, так начинену обезволюючими наркотиками, що ті викристалізувалися на денці. — Ти міцний хлопець, і,як я бачу, не рівня всім цим селюкам. Школи не замислювався над кар’єрою в армії?

— Я не військовий тип, шержанте… — з трудом пробелькотів Білл і сплюнув — щось наче зв’язувало йому язик, і в голові був суцільний туман. Тільки завдяки своєму міцному здоров’ю він після добрячої дози наркотику і інфразвуку не втратив свідомості. — Не військовий тип. Моя найзаповітніша мрія — стати добрим оператором механічного угноєння, і я вже майже скінчив заочний курс…

— То нікчемна робота для такого розумного хлопця, — мовив сержант і поплескав його по руці, щоб помацати м’язи. Сталеві. Він ледве стримався, щоб не відтягти вниз Біллову губу і перевірити стан його корінних зубів. Потім. — Облиш цю роботу тим, хто полюбляє її. Жодних шансів на підвищення. Тоді як для кар’єри зоряного піхотинця не існує меж. Хіба гранд-адмірал Пфлунгер не пройшов крізь ракетні дюзи, як мовиться, від новобранця до гранд-адмірала? Як тобі це подобається?

— Це має подобатись містерові Пфлунгеру, але, гадаю, що бути угноювачем приємніше. Ой, мене хилить у сон. Мабуть, я приляжу.

— Тільки після того, як побачиш оце, звичайно, якщо твоя ласка, — мовив сержант, показуючи на велику книгу, яку тримав відкритою крихітний робот. — Одяг робить чоловіка, і більшість чоловіків згоріли б від сорому, якби на них був такий мішкуватий комбінезон, як на тобі, або такі шкарбани. Навіщо виглядати так, коли можна виглядати ось як?

Біллові очі простежили за товстим пальцем і побачили кольоровий малюнок у книзі, де, завдяки зловживанню чудесами технології, у постаті, вбраної у червоний мундир піхотинця, було його обличчя. Сержант гортав сторінки, і на кожному Новому малюнку мундир був трохи пишніший, звання вище. На останньому було зображено гранд-адмірала, і Білл вирячився на своє обличчя під шоломом із плюмажем, з тонкими зморшками довкола очей і дженджикуватими, торкнутими сивиною вусами, та однаково, незаперечне його.

— Так ти виглядатимеш, — шепотів сержант йому на вухо, — коли піднімешся по сходинках успіху. Хочеш приміряти мундир? Кравець!

Коли Білл розкрив рота, щоб заперечити, сержант тицьнув туди сигару і, перш ніж Білл устиг виштовхнути її назад, підкотився робот-кравець, обгорнув його рукою із ширмою й роздягнув догола.

— Гей, гей!… — гукнув Білл.

— Це не боляче, — мовив сержант, просунувши за ширму свою велику голову й уп’явши очі у м’язисту Біллову статуру. Тоді ткнув пальцем у Біллові груди (скеля!).

— Ох! — зойкнув Білл, коли кравець висунув холодну указку і став тикати нею, знімаючи розміри.

Щось зачвакало десь у глибині округлого тулуба і з отвора посередині тіла робота почав виповзати сяючий червоний мундир. За мить він був уже на Біллових плечах із застебнутими блискучими золотими ґудзиками. Потім на нього натягли розкішні сірі молескінові штани і лискучі високі чоботи. Білл захитався, коли ширму прибрали, а натомість розгорнули велике, у повний зріст дзеркало.

— Ах, як дівчата полюбляють форму, — мовив сержант, — і я не можу винуватити їх за це.

На мить Біллів погляд затьмарило видіння білих місяців Інги-Марії Каліфігії, а коли в очах йому проясніло, то виявилося, що його рука стискає перо і от-от підпише документ, який тримав перед ним сержант-вербувальник.

— Ні, — мовив Білл, трохи вражений власною твердістю. — Я справді не хочу. Оператор механічного угноювача…

— Ти отримаєш не тільки цю чудову форму, премію за призов і безкоштовне медичне освідчення, але й будеш нагороджений оцими гарними медалями.