Розділ «КНИГА ПЕРША»

— Ми йдемо в бій, — мовив Тембо, понюхавши свою чашку із сніданком. — Вони поклали в їжу стимулятори, знеболююче, селітру й антибіотики.

— Чи не тому весь час передають патріотичну музику? — вигукнув Білл, щоб перекрити нескінченний туркіт барабанів і сурм, який лився з гучномовців. Тембо кивнув головою.

— Залишилося мало часу для врятування, щоб забезпечити собі місце в легіонах Самеді…

— Чому б тобі не поговорити з Брудотою Брауном, — скрикнув Білл. — У мене вже голова гуде від тамтамів! Варто мені глянути на стіну, як з’являються сонми ангелів, що ширяють на хмарах. Не займай мене. Займись Брудотою — будь-хто, спробувавши зробити те, що він чинить з гозами, напевне з радістю Миттю приєднається до твого шамаиістського гурту.

— Я говорив з Брауном про його душу, але результат сумнівний. Він жодного разу не відповів мені, і я не певен, чув він мене взагалі чи ні. З тобою, сину мій, все інакше: ти виявляєш гнів, отже — сумніваєшся, а сумнів — то перший крок до віри…

Музика урвалася на півноті, і протягом трьох секунд лунко звучала тиша, що так само раптово скінчилася.

— Слухайте. До відома усіх… увага… за кілька секунд ми розпочнемо прямий репортаж з флагманського корабля… увага… повідомлення адмірала…

Голос замовк, перекритий сигналом з командного пункту, але заговорив знову, коли бридкий звук ущух.

— …ми перебуваємо на командному містку цього велетенського конкістадора космічних просторів: двадцять миль завдовжки, убраний у важкий панцер, з могутньою артилерією — лінкор “Фейрі Квін”… ось вахтові відступають, і до мене підходить у простому мундирі, затканому платиною, Грос-Адмірал Флоту Справжній Почесний Лорд Археоптерикс… Дозвольте затримати Ваше Лордство на одну мить? Чудово! Голос, який ви зараз почуєте, належить…

Замість голосу зазвучала музика: поки вона тривала, запобіжникові пильнували пояски, потім пролунав голос з багатою гамою аденоїдальних тонів, притаманної голосам перів імперії.

— Хлопці, ми йдемо в бій! Цей наймогутніший з усіх флотів, що будь-коли виходили у всесвіт, прямує просто в лігво ворога, щоб завдати йому нищівного удару, яким ми зможемо виграти війну. У моєму оперативному танку я бачу перед собою міріади світлих крапок, що розкинулися наскільки сягає око, і кожна крапка, а мушу сказати — їх немов дірок у ковдрі, це не корабель, навіть не ескадра, а цілий флот! Ми мчимо вперед, наближаємося…

Повітря сповнилося звуками тамтамів і на пояску запобіжника перед Білловими очима виник ряд золотих розчахнутих воріт.

— Тембо! — вигукнув Білл. — Негайно вимкни! Я хочу почути про битву…

— Це старий запис, — чмихнув Тембо. — Краще використати кілька миттєвостей, які залишилися тобі в цьому житті, для пошуку спасіння. Це не адмірал, це — плівка. Я чув її вже п’ять разів: її програють, щоб підняти бойовий дух, коли певні, що буде битва з важкими втратами. І взагалі, він ніколи не був адміралом, це — уривок із давньої телевізійної передачі.

— Ой, ой! — закричав Білл і стрибнув уперед. Запобіжник, на який він дивився, затріщав яскравими розрядами, і тої ж миті поясок на ньому обвуглився, ставши із червоного чорним. — Ох! — простогнав він, а потім: — Ох! Ох! 0х! — обпікши долоні об іще гарячий запобіжник, упустивши його собі на ногу і, врешті, скинувши у запобіжниковий люк.

Коли він повернувся, Тембо вже вставив новий запобіжник у порожній затискувач.

— То був мій запобіжник — ти не повинен… — в очах у Білла бриніли сльози.

— Вибач. Але згідно статуту, я маю допомагати, якщо вільний.

— Що ж, принаймні ми вступили в бій, — мовив Білл, знову ставши на пост і погладжуючи забиту ногу.

— Ще не вступили: занадто прохолодно. Просто перегорів запобіжник, таке іноді трапляється, коли вони зношуються.