Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ

Я вже зовсім збайдужів до Жільберти, коли через два роки ми вибралися з бабусею до Бальбека. Коли я захоплювався свіжим личком, коли я мріяв з якоюсь новою дівчиною оглядати готичні собори, італійські сади й палаци, я сумно казав собі, що наше кохання до якоїсь особи, може, щось не зовсім реальне; якщо наші приємні чи болісні думи й здатні на якийсь час пов'язати наше почуття з якоюсь жінкою і навіть визнавати, що на це почуття надихнула саме вона, то після того як ми, свідомо чи ненароком, вириваємося з-під влади цих асоціацій, кохання, ніби воно, навпаки, стихійне і залежить лише від нас, оживає й переноситься на іншу жінку. Проте моя байдужість не була повна і під час від'їзду, і в першу пору мого бальбецького життя. Часто (наше-бо життя таке не хронологічне, а чергу днів перебиває стільки анахронізмів!) я жив не у вчорашньому чи в позавчорашньому дні, а в якомусь із давніших, коли я кохав Жільберту. Тоді не бачити її було для мене такою самою мукою, як і колись. Моє «я», те, що кохало її і вже було майже витіснене іншим «я», воскресало, і найчастіше це викликалося якоюсь дрібничкою. Наприклад, як передвістя свого побуту в Нормандії, почув я у Бальбеку слова незнайомця, з яким ми зустрілися на набережжі: «Родина діловода міністерства пошти». Здавалося б (адже я тоді не знав, який вплив матиме ця родина на мою долю), я мав би пропустити повз вуха слова незнайомця, а вони так і різонули мене, різонули моє давно вже відумерле «я», те саме, що було прибите розлукою з Жільбертою. Бо досі я ні разу не згадував, як у моїй присутності Жільберта говорила з батьком про родину «діловода міністерства пошти». Тобто любовні спогади улягають загальним законам пам'яти, які своєю чергою керуються ще загальнішими законами звички. Звичка все послаблює, а тому найкраще нам про людину нагадує саме те, що ми забули (бо це було щось неістотне і завдяки цьому воно залишилося для нас у всій своїй силі). Ось чому найкраще, що береже наша пам'ять, поза нами; це найкраще — в подуві вогкого вітру, в застояному духові покоїв або в запахові затопленого вперше коминка, — скрізь, де ми віднаходимо ту частину нас самих, якою наша увага не користувалася й тому нехтувала: останній припас минулого — найліпший припас, той, що може, коли ми вже сплакали очі, витиснути з нас нові сльози. Поза нами? Краще сказати, всередині нас, та тільки сховане від наших очей, у більшому чи меншому забутті. Лише завдяки цьому забуттю ми віднаходимо вряди-годи ту істоту, якою ми були колись, влазимо в її шкуру, знову мучимося, бо ми вже не ми, а вона, бо вона кохала те, до чого нам зараз байдуже. В яскравому світлі звичайної нам'яти образи минувшини помалу блякнуть, стираються, від них навіть сліду не зостається, більше ми їх уже не віднайдемо. Точніше, ми б їх не віднайшли, якби якісь слова (такі, як «діловод міністерства пошти») не були старанно поховані в непам'яті, — так до національної бібліотеки здають примірник книжки, а то б вона могла стати неприступною.

Одначе ці муки і цей спалах кохання до Жільберти тривали не довше, ніж уві сні, бо у Бальбека бракувало давньої Звички, аби їх продовжити. Звісно, наслідки Звички можуть здатися суперечливими, але це тому, що вона підлягає багатьом окремим законам. У Парижі я завдяки Звичці холонув і холонув до Жільберти. Зміна Звички, себто раптова зупинка Звички, довершила справу Звички, тільки-но я вирушив до Бальбека. Звичка послаблює, але й усталює, викликає розпад, але й розтягує його до безконечности. Цілі роки щодня я більшою чи меншою мірою відновлював свій учорашній душевний стан. У Бальбека нове ліжко, до якого приносили мені вранці сніданок, не такий, як у Парижі, не утримувало вже думок, якими живилося моє кохання до Жільберти: осілість спиняє плин днів, і бувають випадки (досить рідкі, щоправда), що найліпший спосіб вернути час — це переїзд на нове місце. Моя бальбецька подорож була ніби першою прогулянкою виздоровника, який тільки на неї й чекав, аби побачити, чи він одужав.

Нині кожен добирався б туди, звісно, машиною, гадаючи, що так приємніше. З певного погляду се було б навіть ліпше: ми дістали б нагоду якось ближче, якось тісніше, інтимніше стежити за тим, як поступово міняється земна поверхня. Але зрештою утіха від подорожі не в тім, щоб висідати, спинятися, як відчуваєш утому, а в тім, щоб якомога поглибити — аж ніяк не згладжуючи — різницю між від'їздом і приїздом, у тім, щоб відчути цю різницю в усій повні, в усій щерті, відчути такою, якою вона марилася нам, коли уява переносила нас звідти, де ми постійно живемо, аж у серце омріяного краю, переносила одним скоком, що уявлявся нам чародійним не так тому, що він долав відстань, як тому, що єднав два таких одмінних лики Землі, тому, що переносив нас від одного імені до іншого, що парабола цього скоку визначається (яскравіше, ніж, приміром, під час катання на човні, бо як ми можемо причалити де завгодно, то це вже не прибуття) чимось загадковим, що діється в особливих місцях, на вокзалах, які хоч і не становлять, сказати б, частини міста, але таять у собі його неповторну своєрідність, достоту як на вивісках, позначених його ім'ям.

Проте в кожній сфері наша доба наділена манією показувати речі лише разом з усім, що їх оточує у дійсності, і тим самим нищить найголовніше: акт свідомости, що виокремив речі від дійсности. Картина «виставляється» серед меблів, марничок, шпалер у дусі її часу, в обставі без смаку, яку так уміє створювати теперішня господиня дому (ще вчора цілковита невігласка, вона нині цілі дні не вилазить з архівів та бібліотек); і в такій оправі мистецький твір, на який ми дивимося за обідньою трапезою, не змушує нас мліти од захвату, цілком законного в музейній залі, бо музей завдяки своїй наготі й браку якихось особливостей уособлює ті духові простори, куди мистець поринув з головою, аби творити на самоті.

На жаль, ці урочі місця — вокзали, — звідки ми вирушаємо у далекі краї, водночас і трагічні, бо хоча тут коїться диво, завдяки якому країни, досі живі лише в нашій уяві, перетворяться на країни, де ми мешкатимемо, якраз воно є причиною того, що, вийшовши з зали чекання, ми повинні відхреститися від усякої думки одразу ж повернутися в нашу колишню кімнату, де ми щойно перебували. Треба покинути всяку надію зночувати ніч у себе, якщо ми вже наважилися пробратися в смердючу нору, яка веде до таємниці, в одну з великих залишених майстерень, якою була майстерня у Сен-Лазарі, де я мав сісти на бальбецький потяг і яка стелила над розпанаханим містом безкраї вогкі небеса, нашпиговані жахіттями, мов драма, схожі на інші, майже по-паризькому сучасні небеса Мантеньї чи Веронезе, небеса, під якими може скоїтися щось страхітливе й урочисте, таке, як від'їзд потяга або здвиження Хреста.

Поки я вдовольнявся тим, що розглядав, не встаючи з мого паризького ліжка, перську бальбецьку церкву, круг якої крутила завірюха, моє тіло не мало нічого проти цієї подорожі. Тіло почало пручатися аж як збагнуло, що й воно має брати участь у ній і що ввечері, по приїзді, мене приведуть до «моїх» покоїв, незнайомих йому, моєму тілові. І вже найсправжнісіньким бунтом обернулося його обурення, коли напередодні від'їзду я довідався, що моя мати з нами не поїде, бо батько, який буде заклопотаний у міністерстві аж до поїздки з маркізом де Норпуа до Іспанії, волів винайняти домок у паризьких околицях. А проте, хоча моя бальбецька поїздка була потьмарена, мене вабило поїхати з неменшою силою, ба навпаки, мені здавалося, що перешкоди створюють і забезпечують достеменність сподіваних вражень, яких не заступило б мені жодне нібито рівноцінне видовище, жодна «панорама», оглянувши яку, я міг би піти спати додому. Я вже не вперше відчував, що кохати і втішатися — не одне й те саме. Я гадав, що прагну потрапити до Бальбека так само палко, як мій ліїсар, який, дивуючись із моєї розпачливої міни вранці у день від'їзду, сказав: «Аби я міг махнути на тиждень подихати морським повітрям, я б не змушував себе упрохувати, де там! Ви там матимете катання, перегони — розкіш!» Але я вже знав і то навіть раніше, ніж побачив Берму, що хай би там про що я мріяв, за всім треба уганяти, інакше воно мені не дістанеться, і під час цієї болісної гонитви мені передусім доведеться пожертвувати моїми втіхами задля омріяного добра, а не шукати їх у ньому.

Нашу поїздку бабуся уявляла собі зовсім інакше, і, переконана, як і раніше, що дарувати мені треба щось художнє, поклала собі, щоб піднести мені «офорт» цієї мандрівки, — офорт бодай частково старовинний, — півдороги проїхати залізницею, а півдороги — кіньми, як їхала пані де Севіньє з Парижа до Лоріана через Шон і через Понт-Одемер. Але бабуся мусила цього плану зректися, бо наткнулася на опір батька, той знав, що коли вона влаштовує якусь подорож, щоб витиснути з неї все для розумового розвитку, то можна сподіватися спізнення на потяги, утрати багажу, застуди, штрафів. Бабуся тішила себе принаймні думкою, що на пляжі ми не наражатимемося на те, що її улюблена Севіньє називає «клятими ридванниками»: знайомих у нас у Бальбеку не буде, бо Легранден так і не дав нам рекомендаційного листа до сестри. Цей факт, свідчення того, що Легранден нас скараскався, мої тітки Селіна й Вікторія оцінили інакше, вони ще дівчам знали ту, кого допосі, підкреслюючи свою близькість, усе ще називали Рене де Камбремер і берегли все ще її подарунки, — з тих подарунків, які здатні оздоблювати кімнату й оздоблювати людську мову, але які не мають ніякого зв'язку з сучасністю, — проте, гадаючи, що помщаються за вчинену нам швабу, у гостині в її матері, пані Легранден, ніколи не вимовляли імені її дочки, а переступивши поріг, хвалилися: «Я не писнула ні слівця про особу, відому тобі», «Я гадаю, що мене зрозуміли».

Отож, ми мали попросту їхати з Парижа потягом о першій двадцять дві. З давніх-давен я любив, як би нічого не знав, відшукувати цей самий потяг у розкладі: це мене щоразу хвилювало, це створювало майже цілковиту ілюзію від'їзду. Наша уява визначає прикмети щастя не так на підставі знань, які ми маємо про нього, як із тих прагнень, які воно у нас викликає, — ось чому я гадав, що знаю щастя до найменшої цяти, і не сумнівався, що відчую у вагоні особливу втіху, коли надвечір похолодає, коли я замилуюся з краєвиду перед якоюсь станцією; ба більше, цей потяг, який усе ще малює мені образи тих самих міст, що їх я оповивав надвечірнім світлом, світлом тих годин, коли він ішов, уявлявся мені несхожим на інші потяги; і нарешті, як це часто буває з нами, коли ми, і ввічі не бачивши людини, тішимо себе мрією, що здобули її дружбу, я ущедрив своєрідною і незмінною вродою білявого мандрівного мистця, уявивши, що той зохотився узяти мене з собою і я з ним розпрощаюся в Сен-Ло, біля собору, бо звідтам він вирушить на захід.

Поїхати «так собі, просто» до Бальбека бабуся зважитися не могла, вона збиралася зупинитися на добу в якоїсь подруги, а я того вечора мав їхати далі, аби не завдавати їй клопоту, а також, аби вже завтра протягом дня оглянути бальбецьку церкву; та церква, як нам сказали, далекувато від Бальбек-пляжу, а отже, беручи ванни, я, мабуть, туди не потраплю. І може, мені було легше на думку, що я досягну чудової мети моєї подорожі ще до приходу першої пекельної ночі, вступивши в нове помешкання і згодившись там жити. Але спершу треба було покинути давнє; моя мати того ж таки дня перевезлася до Сен-Клу для того, щоб (а може, це вона тільки вигадала для мене), провівши нас на вокзал, вернутися туди, не заїжджаючи додому. Вона боялася, щоб я не захотів поїхати з нею додому замість Бальбека. І навіть (під тим приводом, що в неї багато роботи на новому місці, а часу обмаль, насправді ж на те, щоб уберегти мене від муки прощання) постановила не очікувати з нами відходу потяга, коли прихована за метушнею і ще не обов'язковими для чогось рішучого лаштуваннями нараз постає розлука, нестерпна, вже неминуча, загнана в одну безконечну мить безсилого й остаточного протверезіння.

Уперше я відчув, що моя мати може жити без мене, не для мене, іншим, ніж у мене, життям. Вона зоставалася з моїм батьком, очевидно вважаючи, що моя слабовитість, моя нервозність дещо обтяжує й потьмарює його життя. Ця розлука дошкуляла мені надто сильно тому, що вона стала для матері, за моїм переконанням, плодом чергових розчарувань, які я їй завдавав; розчарувань, які вона переді мною таїла і після яких усвідомила, як буде важко літникувати разом; а може, то був ще й перший життєвий запит, і надалі з таким життям їй доведеться миритися, в міру того як батько і вона розміняють не одно-десять літ, і в тому житті я бачитиму її рідше, і вона стане для мене вже не такою близькою (а це мені не являлося навіть у кошмарах) жінкою, що вертається додому сама, вертається туди, де я вже не живу, питаючи у придверника, чи немає від мене листів.

Я ледве спромігся буркнути щось носієві, який брав мій куфер. Бажаючи потішити мене, мати вдалася до способу, як на неї, найдійовішого. Не бачити моєї гризоти вона вважала за безглузде вдавання, і тому лагідно жартувала з мене:

— А що сказала б бальбецька церква, аби знала, з якою неприкаяною міною ти готуєшся її оглядати? Невже ти той захоплений мандрівник, про якого пише Рескін? Зрештою я довідаюся, чи не осоромився ти, навіть попри далеч я буду з моїм котиком. Завтра ти дістанеш листа від своєї матусі.

— Я тебе, доцю, так і бачу, — озвалася бабуся, — як ти, мов та пані де Севіньє, тримаєш перед очима мапу і ні на мить із нами не розлучаєшся.

Потім мама намагалася розважити мене, питала, що я замовлю на обід, подивляла Франсуазу, хвалила її капелюшок і манто, не впізнавши їх, хоча вони недавно її жахали, коли були ще обновою і коли вона бачила їх на бабусі у перших; капелюшок з величезним розкриленим птахом, манто з поганючим узором і стеклярусом. Коли манто зносилося, Франсуаза дала його перелицювати, і тепер виворіт зробився верхом з гарного однобарвного сукна. А птах, той давно поламався і потрапив на смітник. Іноді якийсь кунштик, мрію найвимогливішого мистця, ми схвильовано виявляємо в людовій пісеньці, на причілку селянської хати, де над дверима пишає біла чи жовта троянда, — так само і Франсуаза з наївним і непохибним смаком оздобила свій капелюшок оксамитною стьожкою з бантом, яка вчарувала б нас на якомусь портреті Шардена[119] чи Вістлера[120] — не капелюшок, а сама краса.

Скромність і чесність, які часто ушляхетнюють вид нашої старої служебки і даються взнаки у її вбранні, через що вона, як жінка поштива, але не шапкогнуча, привчена «шануватися», одяглася в дорогу так, щоб нам не довелося позичати очі в сірка і водночас, щоб не муляти собою чужих очей. Ось так — якщо сягнути за порівняннями в давніші часи — у манто з м'яким хутряним коміром, з сукна споловілого вишневого кольору Франсуаза викликала на згадку зображення Анни Бретонської[121], намальованої на часослові рукою старого майстра, зображення, де все на своєму місці, де в усіх частинах розлито почуття гармонії, завдяки чому пребагата старосвітська екзотика строю передає ту саму щиру побожність, що й очі, губи та руки.

Що Франсуаза при цьому мислила, краще не говорити. Вона була незнайко, у тому повному значенні слова, в якому бути незнайком означає нічого не розуміти, хіба що деякі істини, сприйняті безпосередньо серцем. Для неї не існувало безмірного світу думок. Проте ясні її очі, тонкий ніс, легкий розріз губів, — усі ці ознаки, відсутні у багатьох культурних осіб, у яких вони передавали б вишуканість, шляхетне відособлення обраної душі, — бентежили, наче розумний і добрий погляд пса, якому, як відомо, чужі всі людські уявлення, і насували мимоволі питання: чи нема між нашими меншими братами, між хлопами, таких істот, які є нібито вищими істотами між убогими духом, або радше такими, які приречені недолею жити між убогими духом, позбавлені світла, а проте природніше, ближче покревні з обраними натурами, ніж буває більшість людей освічених, є ніби розпорошеними, заблуканими, позбавленими розуму членами святого сімейства, ще не вирослою з дитинства ріднею найбільших умів, якій (про що свідчить блиск їхніх очей, хоча блищати очам не обов'язково) бракує, аби стати обдарованою, лише знання?

Мати, бачачи, як я ледве утримую сльози, мовила: «Регулює[122] мав звичай у важливих випадках свого життя… До того ж це дуже негарно щодо твоєї мами. Зацитуймо, наслідуючи твою бабцю, пані де Севіньє: „Я повинна зібрати всю відвагу, якої бракує тобі“». І пригадавши, що любов до ближнього відвертає нас від болісного самокопання, вона, щоб потішити мене, казала, що добереться до Сен-Клу завиграшки, що вона задоволена найнятим фіакром, що машталір ґречний, а повіз не труський. Я силкувався усміхнутися, слухаючи ці подробиці, і кивав ствердно і радо. Але ці подробиці помагали мені наочніше уявити від'їзд мами, і серце у мене щеміло так, ніби ми вже з нею роз'їхалися, коли я дивився на її круглий брилик, який вона справила на село, на її легеньку суконьку, яку вона одягала, бо їхати доводилося в спеку, і яка робила її вже іншою, дачницею вілли Монтрету, де мені її не бачити.

Щоб у дорозі мене менше турбували стиски, лікар порадив мені перед від'їздом випити більше пива або коньяку, це мало довести мене до стану, як він казав, «ейфорії», коли нервова система стає не такою вразливою. Я все ще вагався, але мені хотілося принаймні, щоби бабуся, в разі як я наважуся, визнала, що це слушно й розумно. Отож, я заговорив про це так, ніби ще не вибрав, де краще пити, у буфеті чи у вагоні-ресторані. З гримаси невдоволення на бабусиному обличчі я бачив, що вона навіть не збирається допускати такої можливосте. «Як же це так? — вигукнув я, нараз ухваливши податися пити до бару, бо це було треба для засвідчення моєї самостійносте, скоро сама згадка про це викликала уже спротив. — Як же це так? Тобі ж бо відомо, що я дуже хворий, відомо, що мені прописав лікар, а ти норовишся!»