Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Того року в Бальбеку при таких зустрічах я переконував бабусю й маркізу де Вільпарізіс, що мені дуже болить головонька і що краще мені піти назад пішки. Вони не дозволяли мені покидати екіпаж. І я прилучав гарну дівчину (а знайти її було важче, ніж якийсь закуток старовини, бо вона була безіменна й рухома) до колекції всіх тих, на кого мені кортіло подивитися зблизька. А проте одна з них ще раз з'явилася моїм очам і за таких умов, які здалися мені сприятливими на те, щоб познайомитися з нею. То була молочарка з ферми, вона приносила до готелю вершки. Я помислив, що й вона мене впізнала, вона й справді дивилася на мене пильно, очевидно, її здивувала моя увага. А другого дня Франсуаза, зайшовши до мене в кімнату, десь ополудні, аби розсунути фіранки, бо я ще й досі не вставав, оддала мені листа, залишеного для мене в готелі. У Бальбеку я не був знайомий ні з ким. Я не сумнівався, що лист від молочарки. На жаль, його написав Берґотт, він був тут переїздом, і йому захотілося зустрітися зі мною, але, довідавшись, що я ще сплю, він залишив мені люб'язну цидулку, а ліфтер поклав її до конверта, і ось я уявив, що його надписала молочарка. Я відчув страшенне розчарування, і навіть думка, що одержати листа від молочарки не так важко і не так почесно, як від Берґотта, не втішила мене. І цієї дівчини я більше уже не бачив, як і тих, кого бачив лише з маркізиної коляски. Те, що я бачив і втратив їх усіх, посилювало моє збудження, і я мимоволі згадував, що, мабуть, мудрі ті філософи, які радять нам обмежувати наші бажання. (Звісно, якщо йдеться про бажання близькости з людьми, адже тільки таке бажання і зроджує неспокій, бо пов'язане з очевидною невідомістю. Припускати, що філософи мають тут на увазі бажання забагатіти, було б надто безглуздо.) А проте я був схильний вважати, що ця мудрість куца, я казав собі, що від таких зустрічей світ кращає, бо світ на всіх путівцях вирощує особливі й водночас невибагливі квітки, зникомі скарби дня, гостинці прогулянки, здатні надати життю нового смаку, — тих гостинців я не зажив лише через випадкові обставини, які, може, не повторюватимуться завжди.

Але, може, сподіваючись, що колись, як я стану вільніший, спіткаю подібних дівчат на інших шляхах, я вже почав сумніватися в неповторності нашого бажання жити біля жінки, якою ми милуємося; я допускав можливість викликати це бажання штучно, отож у душі я визнавав, що воно примарне.

Одного дня маркіза де Вільпарізіс завезла нас до Карквіля, де стоїть заклечана плющем церква, про яку вона розповідала нам. Збудована на пагорбі, вона горує над селом і над річкою, що тече через село, з уцілілим середньовічним місточком. Бабуся, думаючи, що мені краще самому оглянути храм, запропонувала приятельці підвечеряти в цукерні на ринковій площі, яку звідси було добре видно і яка завдяки своїй золотистій патині здавалася зворотним боком якогось старожитнього предмета. Ми домовилися, що я зайду до цукерні. Аби знайти церкву в тих хащах, перед якими я зупинився, я скупчив свою увагу, і вона допомогла мені зрозуміти ідею церкви; справді, як учень, для якого повніше розкривається значення фрази, коли йому велять перекласти її рідною мовою або з рідної — чужою, вилущуючи її зі звичних форм, так я мусив держати в голові ідею церкви, чого я не потребував, розглядаючи шпилі, бо вони самі мені відкривалися, і в чому відчував конечність тут, аби затямити, що он те плюшеве склепіння — то склепіння стрілчастого вікна, що листяний виступ завдячує своє виникнення рельєфові капітелі. Аж це зірвався вітрець, рухома паперть гойднулася, і по ній пробігло розлоге й іскристе, наче промені, кипіння; листя товклося між собою; мерзлякувато щулячись, рослинний фасад поривав за собою свої хвилясті слупи, гладив їх, прикривав.

Покинувши церкву, я побачив біля старого мосту сільських дівчат; вичепурені по-недільному, вони нагукували хлопців мимоходнів. Одна, рослява, вбрана гірше за інших, але, очевидно, заводіяка, бо ледве рачила їм відповідати, поважніша і незалежніша на вигляд, сиділа, звісивши ноги, на містку, а біля неї стояло цеберко, куди вона клала полов. Личко вона мала смагляве, очі лагідні, але погляд світився погордою до всього, що її оточувало, носик тонкий, гарненький. Мої очі нишпорили по її шкірі, а губи, здавалося, вступали їм у сліди. Але мені хотілося відчувати не лише її тіло, а й істоту, яка в ній жила, і діткнутися до якої, заглянути в яку можна було, лише привернувши до себе її увагу, лише змусивши її подумати про мене.

Ця внутрішня сутність гарної рибалки, здавалося, була для мене закрита, і я сумнівався, чи ввійшов у неї, навіть як побачив, що в люстерку її погляду непомітно для інших відбивається мій образ, відбивається згідно з коефіцієнтом заломлення, таким самим для мене незбагненним, як коли б я раптом опинився в полі зору лані. Але мені було мало, щоб мої губи вп'ялися в її губи, мені хотілося, щоб її губи відповіли на поцілунок, так само я поривався до того, щоб думка про мене ввійшла в її тяму і там розгостилася, не тільки привернула її увагу до мене, а й викликала її захват, заронила у неї жадання і нагадувала їй про мене аж до того дня, коли ми зійдемося знову. Тим часом площа, де мене очікував екіпаж маркізи де Вільпарізіс, була за кілька кроків звідси. У мене залишалася тільки одна мить, а дівчата, побачивши, як я на них вирячився, почали хихотіти. У кишені в мене був п'ятифранковик. Я дістав монету і, перш ніж дати красуні доручення, потримав гроші (так вона, мабуть, мене послухає) перед її очима.

— Ви, очевидно, тутешня, — сказав я рибалці, — то чи не зробили б ви мені одну ласку? Треба піти до цукерні, здається, це на площі чи що, я не знаю, там на мене чекає повіз. Стривайте!.. Щоб не вклепатися, спитайте, чи це екіпаж маркізи де Вільпарізіс. Зрештою ви впізнаєте самі, він парокінний.

Саме це мені хотілося довести до її відома, аби вирости в її очах. Вимовивши слова «маркіза» і «парокінний», я відчув велику полегкість. Я відчув, що рибалка пам'ятатиме про мене, і разом з побоюванням, що я ніколи більше її не спіткаю, змаліло і моє бажання з нею зустрітися. У мене було таке враження, що я невидимими устами торкнувся до її сутности і що я їй сподобався. І це займання її душі в полон, це уявне посідання її позбавило її таємничосте, як позбавляє таємничости посідання фізичне.

Ми котили в діл до Юдіменіля; нараз мене огорнуло глибоке блаженство, таку благодать я не часто відчував поза Комбре, таким щасливим я був, коли споглядав, наприклад, мартенвільські дзвіниці. Але нині раювання було неповне. Я укмітив неподалік на вибоїстій дорозі, якою ми їхали, троє дерев, посаджених колись при в'їзді до тінявої алеї, обриси цієї деревної купи я десь уже бачив; я не міг згадати того місця, звідки було вирвано дерева, але відчував, що це місце я добре знаю; отож-бо моя тяма захрясла між якимось давнім роком і теперішньою хвилиною, бальбецькі околиці пішли обертом, і я спитав себе, чи не химера вся наша сьогоднішня прогулянка, чи не перелинав я тільки уявою до Бальбека, чи не є маркіза де Вільпарізіс романною героїнею і чи ці троє дерев не повертають нас до дійсности, як повертаєшся, коли відриваєшся від книги з описами зовсім інших країв, описами такими яскравими, аж нам починає ввижатися, ніби ми справді перенеслися туди?

Я дивився на троє дерев, я бачив їх чітко, але моя свідомість відчувала, що за ними криється щось неприступне для неї — щось подібне буває, коли речі лежать від нас надто далеко; ми сягаємо по них рукою, але наші пучки хіба торкнуться їхньої загортки, а вхопити нам їх зась. Ми збираємося на силі й посилаємо руку енергійніше, аби таки дотягтися. Але для того, щоб мій розум міг отак зосередитися, взяти розгін, я мав би зостатися на самоті з собою. Мені хотілося звернути на манівці, як я робив це на прогулянках на ґермантську сторону, коли відлучався від рідні! Мені навіть здавалося, що я повинен звернути. Я знав цю особливу втіху, яка, щоправда, вимагає праці думки, але проти якої любість неробства, що позбавляє нас цієї уподоби, здається мізерною. Цю втіху, джерело якої я поки що лише передчував, яке мені треба було створити самому, я спізнавав рідко, але щоразу мені здавалося, що все те, що діється у проміжку, незначне і що я міг би почати жити справжнім життям, якби ухопився за цю єдину реальність. Я наставив долоню дашком на очі, щоб закрити їх непомітно для маркізи де Вільпарізіс. Я ні про що не думав, потім, знов зібравши думки і міцніше приострожуючи їх, я ще далі погнався шляхом до дерев, чи, точніше, внутрішньою путею, край якої я бачив їх у собі самому. Я знову відчув за ними той самий знайомий, але невиразний предмет, але доскочити до нього так і не доскочив. З бігом коліс уся ця купа наближалася. Де ж це я її бачив? У комбрейських околицях такого алеєвого в'їзду не було. Не нагадував цей куточок і німецьких сторін, куди ми з бабусею їздили колись на води. Чи не походили ці дерева з далеких літ мого дитинства, таких далеких, що в пам'яті нічого не вціліло від довкілля, і, подібно до сторінок, які знагла знаходиш із хвилюванням у нібито не читаному творі, вони самі зринули з забутої книги мого раннього дитинства? А може, вони, навпаки, належали до краєвидів зі сновидінь, краєвидів завжди однакових, принаймні для мене, бо їхня химерність була лише об'єктивізацією уві сні того зусилля, яке я робив, поки не спав, робив, аби зглибити таємницю місця, яку я вгадував за її зовнішнім виглядом, що так часто зі мною траплялося, коли я йшов на ґермантську сторону, або, щоб повернути таємницю тій місцевості, яку мені хотілося пізнати і яка відтоді, як я її пізнав, переставала мене цікавити, як, скажімо, Бальбек? Може, вони становили собою цілком новий образ, вирваний зі сну вчорашньої ночі, і вже такий бляклий, що здавалося, ніби він явився здалеку? А може, я зроду їх не бачив, може, вони крили в собі, як деякі дерева і трави, які я бачив на ґермантській стороні, сенс однаково темний, як невловний, який має далека минувшина, і коли вони наганяли на мене думи, мені здавалося, що зараз оживе переді мною і спогад? А що, як вони ніяких думок у собі не крили і двоїлися в часі, як іноді двояться предмети у просторі через мій утомлений зір? Пояснити п'є було годі. Тим часом вони йшли мені назустріч, якась міфічна проява, танок відьом чи норен, які частують мене своєю ворожбою. Мені хотілося вірити, що це примари минулого, любі друзі мого дитинства, загублені приятелі, з якими мене пов'язують спільні спогади. Ніби тіні, вони благали мене взяти їх із собою, воскресити. В їхній наївній і палкій жестикуляції проглядав безсилий жаль коханої істоти, яка втратила дар мови, усвідомлює, що нам не вгадно, чого вона домагається, а сказати сама цього не може. Та ось ми вже минули розтоку, і дерева зосталися позаду. Екіпаж ніс мене геть від того, що здавалося мені єдино правдивим, від того, що могло б мене справді ощасливити, а я думав, що він нагадує мені моє життя.

Дерева даленіли і розпачливо махали руками, ніби кажучи: «Того, чого ти не почув від нас сьогодні, тобі не почути ніколи. Якщо ти не допоможеш нам виборсатися з тої драговини, звідки ми тяглися до тебе, то ціла частина твого „я“, яку ми несли тобі в дар, назавжди порине в небуття». Так воно й сталося: згодом мені довелося пережити ту особливу насолоду і неспокій, які я знов оце відчув, і одного вечора — запізно, але вже назавше — я до них пригорнувся, але що несли мені дерева і де я їх бачив — цього я так і не дізнався. І коли повіз повернув на інший путівець і я вже їх не бачив, бо сидів до них плечима, а маркіза де Вільпарізіс запитала, чому це я такий задуманий, мені стало так сумно, ніби я втратив друга, або сам помер, або забув померлого, або зрікся якогось бога.

Пора було повертатися до готелю. Хоч і не так палко, як бабуся, маркіза де Вільпарізіс усе ж кохалася у природі і просту й величаву красу старосвіччини вміла шанувати не лише в музеях та в аристократичних домах — ось чому вона звеліла машталірові їхати старим бальбецьким шляхом, не вельми людним, зате обсадженим старими берестами, і цими берестами ми замилувалися.

Ознайомившися з цим старим шляхом, ми потім для одміни поверталися іншим (якщо тільки не їздили тудою з дому) через Шантренський і Кантлупський ліси. Невидимість численного птаства, що перегукувалося над нашою головою, створювала те саме враження спочинку, який відчуваєш заплющившись. Прикутий до передньої лави, як Прометей до скелі, я слухав моїх Океанід.[144] Бачачи, як перепурхує з листка на листок пташка, я майже не вловлював зв'язку між нею і цим щебетом, і мені не вірилось, що це стрибуче, здивоване й позбавлене погляду тільце ще й щебетливе.

Цей шлях, як і багато інших у Франції, пнувся вгору досить круто, а потім повільно спускався вниз. Тоді я особливої принади в ньому не бачив, я тільки радів, що ми вертаємося додому. Але пізніше він став для мене джерелом розкоші і вбився мені впомку, мов якийсь першопочаток, усі подібні до нього шляхи, якими я їздив потім на прогулянку чи мандруючи, умить зливалися в одне ціле з ним і завдяки йому могли безпосередньо єднатися з моїм серцем. Тільки-но коляска чи авто виїздили на один з таких шляхів, що здавався продовженням того, яким я їздив з маркізою де Вільпарізіс, теперішня моя свідомість одразу діставала підпору, ніби ті наші мандри були вчора (всі збіглі відтоді роки де й дівалися), у враженнях, бережених від того далекого надвечір'я, коли під час наших прогулянок по бальбецьких околицях пахнуло листя, вставав туман, а за поблизьким селом крізь дерева було видно захід сонця, наче перед нами бовваніла якась нова лісова, одлегла осада, куди нам цього вечора вже не добратися. Ці враження, зливаючись із враженнями, які я спізнав ув інших краях, на подібних шляхах, незмінно доповнюючись тільки такими відчуттями, як вільний віддих, цікавість, лінощі, апетит, веселість духу, і ніякими іншими, посилювалися, набували стійкости особливого заласся, майже стійкости рамок буття, якими я, щоправда, користувався не часто, але в яких пробудження спогадів вносило в дійсність відчутну неабияку частку дійсности воскрешеної, вимареної, невловної, що викликало у мене в тих краях, якими я їхав, щось більше, ніж естетичне переживання, — скороминуще, але палке бажання залишитися тут назавше. Просто-напросто вдихати на повні груди запах листя, сидіти в екіпажі напроти маркізи де Вільпарізіс, зустрічатися з принцесою Люксембурзькою, яка помахає їй рукою, повертатися на обід до Ґранд-отелю, — скільки разів я думав про те, яке це невимовне щастя і що це щастя не може нам вернути ні теперішність, ні майбутність, що воно дається лише раз у житті!

Часто поверталися ми з прогулянки в пітьмі. Я несміливо цитував маркізі де Вільпарізіс, показуючи на місяць, гарні рядки Шатобріана, Віньї чи Віктора Гюґо: «Так місяць лив одвічну тайну туги», або: «Плачливий як Діана над струмком», або: «Смерк царствений запав, весільний і врочистий».

— І вам здається, що це гарно? — питала мене маркіза. — Геніально, як ви кажете? Далебі, мене дивує, що нині береться наповажне те, за що приятелі цих панів, віддаючи належне їхнім високим прикметам, перші збиткувалися над ними. Тоді таких титулів, як геній, не роздавали, а сьогодні як сказати письменникові, що в нього талант, він образиться. Ви мені наводите пишну фразу пана Шатобріана про місячне сяйво. Зараз ви побачите, чого я проти. Пан де Шатобріан бував часто у мого батька. Визнаю, він був приємний гість, коли нікого не було, був простий і дотепний, а на людях починав хизуватися і робився смішним; наприклад, розповідав при батькові, як він кинув королю межи очі свою заяву про відставку і як керував конклавом, забуваючи, що сам просив батька ублагати короля взяти його на службу і що мій батько чув його недоречні віщування щодо обрання папи. Треба було чути, що про цей славний конклав говорив пан де Блакас, людина зовсім іншого крою, ніж пан де Шатобріан. А його фраза про місячне сяйво стала в нас у домі неодмінною. Щоразу, як хтось приходив до нас у гості, то, коли світив місяць, йому радили пройтися з паном де Шатобріаном. А після повернення з прогулянки батько неодмінно відводив гостя набік: «Пан де Шатобріан був у доброму настрої?» — «О, так!» — «Він говорив про місячне сяйво?» — «Так, а звідки ви знаєте?» — «Даруйте, чи не сказав він вам…» І тут батько цитував цю фразу. «Авжеж, але яким дивом…» — «А ще він розповідав про те, який місяць у римській Кампаньї». — «Та ви чорнокнижник!» Батько не був чорнокнижник, просто пан де Шатобріан частував усіх тими самими заготовками.

Ім'я Віньї викликало у маркізи сміх:

— Він завжди проголошував: «Я граф Альфред де Віньї». Граф ти чи не граф — це не має жадної ваги.

А проте сама вона, мабуть, надавала цьому якоїсь ваги, бо додавала:

— Зрештою я не певна, чи був він граф; у кожному разі походив з вельми здрібнілого коліна, переводні, хоча у віршах писав про «рицарський султан». Який тонкий смак треба було для цього мати і як це цікаво для читача! Це щось на зразок Мюссе, адже той був звичайнісінький паризький міщанин, а висловлювався про себе пишномовно: «Шуліка золотий шишак мій прикрашає». Людина панського ложа ніколи так не скаже. Принаймні Мюссе мав поетичний хист. А пана де Віньї, за винятком «Сен-Марса», я не можу читати: його книги падають у мене з рук. Пан Моле різнився від пана де Віньї тим, що мав розум і такт, і коли приймав того до Академії, то дав йому доброго гарту. Що, що? Ви не знаєте його промови? Це просто шедевр підступности і зухвальства.

Бальзакові маркіза докоряла — здивована, що ним зачитується її небога, — в тому, що він узявся змальовувати товариство, «де його не приймали», і яких тільки нісенітниць про нього не намолов! Коли ми згадали Віктора Гюґо, вона розповіла, що її батько, пан де Буйон, близький до кола молодих романтиків, потрапив завдяки їм на прем'єру «Ернані», але не досидів до кінця, такими неоковирними здалися йому вірші, письменник він здібний, але часто зривається, а титул великого поета він дістав лише завдяки торгу, як нагороду за те, що не без користі потурає небезпечній бредні соціалістів.