Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Я добре знав, що батько тих молодиків, які щодня їздили верхами повз готель, людина непевна і мій батько з нею б не водився ніколи, проте «курортне життя» перетворювало їх у моїх очах на кінні статуї напівбогів, і я був би щасливий, аби вони сподобили бодай поглядом бідолашного хлопчину, який покидав їдальню лиш на те, щоб посидіти на піску. Мені хотілося здобути симпатію навіть шахрая, царка безлюдного острівка Океанії, навіть молодого сухотника; я вірив, що під нахабною зовнішністю він приховує полохливу й ніжну душу і що він мене одного ущедрив би скарбами палких почуттів. Зрештою (на противагу тому, що зазвичай говориться про подорожні знайомства), якщо на пляжі вас бачать із певними людьми, щоразу, як ви туди над'їжджаєте, це може високо піднести ваш рейтинг у реальному суспільному житті, тож у Парижі нема нічого престижнішого, як приязні стосунки, заведені на морських купанках, що їх і на думку нікому не спаде замовчувати. Мене хвилювало, що думали про мене всі ці заїжджі чи місцеві світила, що їх я завдяки своїй схильності влазити в чужу шкуру й уявляти, якими думками живуть інші, ніколи не ставив на їхнє справжнє місце, яке б вони посідали, скажімо, в Парижі і яке було б дуже низьке, а на те, на яке вони, либонь, ставили самі себе і яке їм у Бальбеку, сказати по щирості, й належало; бо брак спільного мірила давав їм там деяку перевагу й вони набували певної ваги. На жаль, особливо мені боліла погорда пана де Стермар'ї.

А все тому, що я помітив його доньку, з першої її появи, помітив її гарне, бліде, з якимсь блакиттям, личко, побачив щось особливе в її стрункій поставі, в її ході, все це змушувало думати про її родовід, про її аристократичне викохання, тим для мене очевидніші, що я знав її прізвище: так експресивні мотиви у творінні геніального компоніста прегарно малюють палахкотюче полум'я, струмування річки й тишу сільську, — досить лише слухачеві, спершу проглянувши лібрето, дати волю своїй уяві. «Раса», додаючи до чарів мадемуазель де Стермар'ї нагадування про її корінь, пояснювала їх, доводила їх до щерти. Ба більше, «раса» свідчила про неприступність чарів, і через це вони ставали пожаданішими — так висока ціна збільшує вартість уподобаної речі. Стовбур генеалогічного дерева надавав барві її обличчя, згодованого добірними соками, смаку екзотичного овоча чи славетного гатунку вина.

Аж тут випадок підсобив нам із бабусею заслужити пошану готельних мешканців. А пригода склалася так: першого дня, коли стара дама виходила зі своїх апартаментів, привертаючи до себе увагу тим, що попереду йшов лакей, а наздоганяла її покоївка з забутою книгою та пледом у руках, і будячи у всіх подив та повагу, яким, здається, піддався, хоч і менше за інших, навіть пан де Стермар'я, так от, саме в цей час директор похилився до бабусі і шанобливо шепнув їй на вухо (так указують на перського шаха чи царицю Ранавало[130] простому смертному, який не має, звичайно, жодного стосунку до потужника монарха, але якому може бути цікаво глянути на нього зблизька): «Маркіза де Вільпарізіс» — і тут ця дама помітила бабусю і не змогла сховати від неї очі, сповнені радісного подиву.

Можна собі уявити, що навіть раптова поява в образі старої баби всесильної феї не могла б урадувати такою великою радістю саме мене: адже я не мав жодної змоги познайомитися з мадемуазель де Стермар'єю, і жив я в краю, де нікого не знав. Нікого — у практичному сенсі. А з естетичного погляду кількість людських типів така обмежена, що хай би де ми були, ми конче нахопимося на знайомих людей, хай ми їх і не шукатимемо, як Сванн, на картинах старовинних майстрів. Так у перші ж дні нашого життя у Бальбеку я спіткав Леграндена, Сваннового придверника і саму пані Сванн: Леґранден явився старшим кельнером у кав'ярні, придверник — незнайомим проїжджим, а пані Сванн — господарем купальні. Але якась магнетична сила притягує і так міцно зчеплює між собою певні риси обличчя та характеру, що коли природа дає людині нове тіло, то вона не дуже його й нівечить. Леґранден, перекинувшись кельнером, зберіг без ущербку свій зріст, форму носа й частину підборіддя; пані Сванн у чоловічому роді і в чині господаря купальні не втратила не тільки своєї зовнішности, а й манери говорити. Але тепер мені від неї, підперезаної червоним поясом і готової за найменшого хвилювання на морі вивісити хоруговку на прикмету того, що купатися заборонено (бо власники купальні обачні, рідко вміючи плавати), було пожитку не більше, ніж коли б я узрів її на фресці «Життя Мойсеевого»[131], де Сванн колись її впізнав у рисах Йофорової дочки. Натомість маркіза де Вільпарізіс була ще якнайсправжнісінька; вона не стала жертвою чарів, що позбавили б її потуги, а, навпаки, здатна була передати дещицю своїх чарів у розпорядження моєї власної моці й тим самим стократ її примножити), аби я міг з їхньою допомогою, ніби взятий на крила казкового птаха, покрити за кілька секунд — принаймні у Бальбеку — ту величезну станову відстань, що відокремлювала мене від мадемуазель де Стермар'ї.

На превеликий жаль, ніхто так не замикався у своєму окремішньому світі, як моя бабуся. Вона не те що гордувала б мною, вона просто не зрозуміла б мене, якби дізналася, що мене обходить чужа думка, що я цікавлюся тими, кого вона навіть не помічала, для неї було як з очей, так і з думки; я не смів признатися їй, що якби ці самі люди бачили, що вона розмовляє з маркізою де Вільпарізіс, то мене б це дуже врадувало: я-бо відчував, що маркіза дуже шанована в готелі і що її приязнь піднесла б нас в очах пана де Стермар'ї. Не те щоб я залічував бабусину приятельку до аристократії; надто я вже звик до її прізвища, з яким освоїлися мої вуха, перш ніж над ним задумалася свідомість, коли в дитинстві я чув, як його називали у домі; а титул лише робив його своєрідним — так робиться своєрідним рідкісне ім'я, і так само це діється з вуличними назвами: вулиця Лорда Байрона, як і всім відома і така сіра вулиця Рошешвуар чи вулиця Ґрамона, нітрохи не аристократичніші, ніж вулиця Леонса Рено чи Іполита Леба. Маркіза де Вільпарізіс вбачалася мені особою з якогось окремішнього світу не більше, ніж її кузен Ман-Ма-гон, котрий і собі, як поглянути, не дуже різнився ні від пана Карно, як і він сам, президента Республіки, ані від Распайля, чию світлину Франсуаза купила разом зі світлиною Пія IX. Бабуся дотримувалася тієї засади, що подорожні знайомства ні до чого, що на море їздять не на те, щоб бачитися з людьми, що на це часу більш ніж досить у Парижі, що всі ці церемонії й антимонії забирають дорогоцінний час, і ми бездарно гаємо його, замість пропадати цілі дні на повітрі, на воді. Вважаючи для себе за зручніше припускати, що цей погляд поділяють усі і тому давні друзі цілком можуть, спіткавшись випадково в одному готелі, гратися у взаємне інкогніто, бабуся, як тільки директор назвав ім'я Вільпарізіс, відвернулася і вдала, ніби не помічає маркізи, а маркіза, збагнувши, що бабуся не хоче, щоб вона її впізнала, кинула погляд кудись у простір. Маркіза де Вільпарізіс пішла геть, а я зостався у своїй самотині — так розбиті корабляни раптом загледять якесь судно, але судно, не спиняючись, даленіє.

Маркіза обідала в їдальні, але її столик був на другому кінці. Вона не знала нікого з тих, хто зупинився в готелі і хто тут бував, не була знайома навіть із паном де Камбремером; справді, він їй не вклонявся, я це зауважив того дня, коли він з дружиною прийшов снідати на запросини старшини адвокатів, а старшина, не тямлячись від того, що за столом із ним такий високий гість, цурався своїх постійних друзяк і лише здалеку моргав їм, буцім натякаючи на таку історичну подію, але делікатно, щоб вони бачили, куди це він стриже, і не здумали підійти.

— А ви, я бачу, дуже любите шикувати, ви людина з шиком, — сказала йому ввечері суддиха.

— З шиком? Чому? — спитав старшина з награним подивом, але не дуже криючися з радістю. — Це через моїх гостей? — кинув він, відчуваючи, що більше не зможе грати роль прикидька. — Який-бо шик у тім, щоб запросити приятелів на сніданок? Снідати десь же їм треба!

— Тим-бо й ба, що шик! Адже то були де Камбремери, еге ж? Я їх миттю впізнала! Вона маркіза. Стеменнісінька. Не жіночого коліна.

— О, це жінка дуже проста, чарівна, зовсім не кривляка. Я думав, ви підійдете, звертався до вас на мигах… я б вас відрекомендував! — провадив він, легкою іронією замалюючи щедроту своєї послужливосте, як той Артаксеркс, коли він мовить Естер[132]: «То що мені — віддать тобі півцарства?»

— Де там, де там, ми, як скромнесенькі фіялочки, любимо затінок.

— Ну й даремно, ручаюсь вам, — заперечив старшина, смілішаючи, коли небезпека минулася. — Вони б вас не з'їли. Ну що, зганяємо безика?

— Та ми з дорогою душею, просто ми боялися й пропонувати, адже ви тепер чалитеся до маркіз!

— Годі-бо вам! Це звичайнісінькі люди. Стривайте! Завтра я в них обідаю. Хочете поїхати замість мене? Я це від щирого серця. Далебі, мені краще залишитись тут.

— Що ви, що ви… Мене тоді розстрижуть як реакціонера! — вигукнув голова, регочучи до сліз над власним жартом. — Але ж пан теж буває у Фетерні? — звернувся він з запитанням до нотаря.

— Ет, я лише у неділю, тільки через поріг, одразу і за поріг. І в мене вони не снідають, як у старшини адвокатів.

Пана де Стермар'ї того дня у Бальбеку не було, на превеликий жаль старшини. Але він не без лукавства звернувся до метрдотеля:

— Еме! Ви можете сказати панові де Стермар'ї, що до цієї їдальні заходять ще й інші вельможі. Ви бачили, як зі мною сьогодні снідав йогомосць? Маленькі вусики, військова виправка? Ге? Ну так ось, це маркіз де Камбремер.

— Справді? Ну, для мене це не дивина!

— Хай пан де Стермар'я знає, що він не один тут титулований. Хай з'їсть. Іноді цим панкам не вадило б хвоста вкрутити. От що, Еме, можете при бажанні нічого йому не повідомляти, я це сказав, щоб дотепніш було, зрештою він і сам усе знає.