Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

І справді: того вечора я стукнув до неї тричі поспіль, а через тиждень, занедужавши, я стукав їй щоранку, бо бабусі хотілося якнайраніше подати мені молока. Ледве зачувши, як вона прокинулась, я наважувався (аби не змушувати її чекати й аби вона могла потім заснути знову) постукати тричі, делікатно і водночас чітко, бо боявся урвати сон у разі, якби я помилився і вона спала, авжеж, коли б вона мого стуку не почула, я б нізащо не насмів постукати ще раз.

У відповідь на мій триразовий стукіт негайно озивався такий самий, тільки з іншим відтінком, у якому вчувалася спокійна твердість, а потім для певности двічі повторювався, кажучи мені: «Не турбуйся, я чула, я вже йду»; і зараз же бабуся з'являлася. Я признавався їй у своєму страху, що вона мене не почує або подумає, що стукає сусіда; вона сміялася:

— Переплутати стукіт мого котуся з чиїмось іще! Та бабуся впізнає його серед тисячі інших! Думаєш, на світі водяться ще такі дурники, як ти, такі самі нервові й такі самі розтерзані: вони бояться і розбудити, і бояться, що їх не так зрозуміють? Але досить мишеняті зашарудіти, як його одразу ж почуєш, надто якщо це моє мишенятко — адже воно єдине у своєму роді — і його так жаль! Я ж бо чула, як воно вагається, крутиться на ліжку, щось там мудрує.

Бабця розсувала заслони; за готельним крилом сонце вже розсідалося на даху, наче ґонтар, який починає працю рано і порається тихенько, аби не збудити ще сонного міста, чий безрух відтінюється його завзяттям. Бабуся казала мені, котра година, яка буде погода, казала, що на морі мла і підходити до вікна не треба, що пекарня вже відкрилася, і чия карета оце проїхала: це було цілком буденне підняття завіси, тиха молитва при вході дня, позбавлена свідків, шматочок життя лише між нами двома, про який мені буде приємно згадати у розмові з Франсуазою або з кимось із сторонніх, розповідаючи, якою стіною стояла мла о шостій, і хизуючись не своєю обізнаністю, а прихильністю, яку слухач виявив саме до мене; блага вранішня мить, яка законюється, як симфонія, ритмічним діалогом моїх трьох стуків, на які переділка, сповнившись радощами і любов'ю, набувши легкозвучности, нематеріальносте, янгольської доброгласности, відповідала теж трьома жадібно очікуваними по цей бік ударами, повторюваними двічі, вбираючи при цьому в себе всю бабусину душу й обітницю її приходу, ударами радісними, як добра звістка, і віртуозно музичними. Але першої ночі по приїзді, коли бабуся мене покинула, я нудив світом так само, як перед від'їздом з Парижа. Можливо, цей страх — знайомий багатьом іншим — страх спати в чужому помешканні, не що інше, як найсумирніша, найпотаємніша, найорганічніша, майже несвідома форма того потужного, розпачливого спротиву всього найкращого, що ми носимо в собі нині, нашій внутрішній згоді на таку прийдешність, де цього кращого нема; спротиву, розпалюваного жахом, який часто виростав у мені на думку, що мої батько-матір колись помруть, що доля може розвести мене з Жільбертою або, нарешті, що я оселюся десь на чужині й ніколи більше не побачу своїх приятелів; спротиву, породжуваного ще й несилою уявити собі власну смерть чи інше буття, подібне до того, яке Берґотт обіцяв у своїх книжках і куди я не міг би взяти з собою мої спогади, мої вади, мій характер, які не погоджувалися з тим, що їх не стане, і не хотіли для мене ні небуття, ані вічности, де їх не буде.

Одного разу в Парижі, коли мені стало дуже зле, Сванн сказав: «їдьте-но на розкішні острови Океанії: ось побачите, ви звідти не повернетеся», — а мені хотілося йому відповісти: «Але ж тоді я більше не зустрінуся з вашою донькою, я жив би серед речей і людей, яких вона ніколи не бачила». Але розум казав мені: «Ет, пусте, ти цим не журитимешся! Кажучи тобі, що ти не вернешся, Сванн мав на увазі, що тобі не захочеться вернутися, а якщо не захочеться, виходить, що там ти будеш щасливий». Бо розум знав, що звичка — та сама звичка, яка нині мала змусити мене полюбити незнайому оселю, переставить трюмо, повісить фіранки іншого кольору, зупинить дзиґарі, — подбає і про те, щоб нам стали любішими сусіди, які спершу нам знемилилися, про те, щоб їхні обличчя одмінилися, про те, щоб голос когось із них лунав приємніше, про те, щоб ми зріднилися душами. Певна річ, прихильність до нових місць і людей постає на основі забуття колишніх; але зараз розум мій переконував, що я можу безбоязно дивитися в лице прийдешньому життю, яке розведе мене назавжди з близькими, приреченими на забуття, власне, цією обітницею забуття він ніби хотів потішити мене, а мене від цього поймала безнадія. Зрештою не могло такого бути, щоб після звершення розлуки наше серце не зазнало на собі дії неболющого зілля звички, але до останньої миті йому болітиме. І страх перед майбутнім, яке не дозволить нам зустрічатися й розмовляти з тими, кого любимо, — а побачення з ними — це для нас найбільша радість, — страх перед майбутнім замість розвіюватися зростатиме, коли ми подумаємо, що біль розлуки обтяжить ще й те, що зараз видається нам ще жорстокішим: знечулення до болю втрати, збайдужіння до нього; бо тоді зміниться вже наше «я», ми не лише перестанемо відчувати чар наших батьків, нашої коханки, наших приятелш, а й нашу любов до них, її буде з м'ясом видерто з нашого серця, куди вона так уросла, і ми вподобаємо жити розлученими з ними, хоч зараз сама думка про розлуку нас жахає; отож-бо, це буде наша найсправжнісінька смерть, смерть, щоправда, з наступним воскресінням, але воскреснемо ми вже в іншому «я», до закоханості в яке годі піднестися рокованим на загибель первням колишнього «я». Адже це вони — навіть найхирніші з них, як от мимовільне прихилля до розмірів, до повітря покоїв, — бентежаться й обурюються, зчиняють заколот, у якому треба бачити таємний, незграйний, відчутний, достеменний спосіб опору смерті, тривалого, розпачливого й щоденного опору частковому й поступовому вмиранню, бо саме таке вмирання раз у раз утереблюється в одміряний нам вік, щохвилини шматує наше «я» на клапті, і на цих трупах розмножуються нові клітини. І в такої нервової натури, як я (себто, в кого провідники, нерви, зле виконують свої функції: не переймають у дорозі до свідомости, а, навпаки, залюбки пропускають виразні, промовисті, незліченні, болісні скарги найзнедоленіших частинок мого «я», які мають зникнути), тривожний неспокій, який я відчував перед незнайомою й зависокою стелею, був лише обуренням незжитої прихильности до стелі звичної й низької. Безперечно, прихильність ця зникне, її заступить інша (отак смерть у супрязі з новим життям проробить під іменем Звички свою роботу); та поки не відмерла, прихильність щовечора катуватиметься, і надто катувалася вона першого вечора, перед лицем уже доконаного майбутнього, де місця їй уже не знайшлося; вона баламутилася, вона мордувала мене зойком своїх нарікань щоразу, як мій погляд, не в змозі відвернутися від того, що його ранило, силкувався спочити на підміненій стелі. Зате завтра вранці! — коли служник збудив мене і приніс літепла, поки я вбирався, марно порпаючись у куфрі в пошуках потрібних речей, яка то була радість, коли вже думаючи про втіху сніданку й прогулянки, я побачив у вікні та в усіх шибочках книжкових шаф, ніби в ілюмінаторах корабельної каюти, яскраво освітлену площину моря, наполовину занурену в тінь, обмежену тонкою і рухливою світляною лінією, і ловити очима, як хвилі, одна по одній, плигають, наче ті стрибуни з трампліна! Щохвилини, тримаючи в руці цупко накрохмалений рушник зі знаком готелю, і даремно силкуючись витертися досуха, я підступав до вікна і знову позирав на безкраїй, сліпучий і гострий розліг та на сніжисті гриви валів з латками гладенького прозірчастого смарагду, а ті, з добросердою люттю і по-лев'ячому насупившись, усе нарощували й перекочували свої лави, що на них вигравало безликою усмішкою сонце. Вікно, до якого я потім підходив щоранку, нагадувало віконце диліжанса, де ми спали і тепер хочемо подивитися, відступило чи подаленіло за ніч пожадане гірське пасмо — тут ці пагорби моря, перш ніж, підтанцьовуючи, вернутися до нас, можуть відринути так далеко, що їхні перші гребені я часто бачив за довгою піщаною стрілкою в прозорій, маревній і синястій далечині, наче льодовики на задньому плані тосканських примітивістів. Іноді сонце сміялося близесенько від мене на хвилях такої самої ніжної зелені, яку зберігають альпійські луки (в горах, де сонце перекочується тут і там, наче велет, готовий веселенько, вистрибом, збігти вниз по їхньому узбіччю), не так завдяки вогкому ґрунтові, як завдяки рухливому течиву світла. Адже у тій щербині, яку берег і хвилі проломлюють у світі, власне, на те, щоб пропускати крізь щербину і нагромаджувати у світі світло, саме воно, це світло, залежно від того звідки воно, простежене нашим оком, падає, саме воно перетасовує й колотить морські бугри. Залежно від освітлення міняється наше ставлення до якогось місця, перед нами постають нові мінливі цілі, достоту як після щасливо відбутої тривалої мандрівки. Вранці, коли сонце сходило за готелем, освітлюючи піщані відмілини аж до першого морського пасма, воно буцімто відслонювало переді мною протилежний схил моря і заохочувало рушити обкружною дорогою свого проміння і не сходячи з місця здійснити багату на розмаїті враження подорож найпрекраснішими місцинами мінливого краєвиду часу. І тут-таки спозаранку сонце веселим перстом показувало мені в далечині на блакитні верхів'я моря, не позначені на жодній мапі, а потім, сп'янівши від своєї чарівної прохідки лункою і хаотичною поверхнею їхніх баранців та лавин, воно приходило ховатися од вітру до мене в покої, барложилося на пом'ятій постелі й сипало свої клейноди на мокрий умивальник та в розщібнутий куфер, де своїм сяйвом і викличною розкішшю посилювало враження якогось неладу. Та ба! Через годину, коли ми снідали у великій їдальні й зі шкіряного міху цитрини вичавлювали золотаві краплі на камбалу, від якої незабаром залишалися на тарілках лише пір'ясті, дзвінкі, мов 'цитра, султани кісток, бабуся побивалася, що ми не годні ловити благодатного повіву морського вітру, відгороджені прозорим, але зачиненим вікном від пляжу, зате вікно, наче якась вітрина, розгортало широкий краєвид узмор'я, причому в нього тислося все небо, від чого блакить обарвлювала вікна, а білі піднебесні хмарини скидалися на скляні бульки на шибках. Навіявши собі, що я сиджу «край молу» або в «будуарі», як сказано у Бодлера, я питав себе, чи не є його «на морі сонце гра», — таке несхоже на вечоровий промінь, що танцює золотою змійкою по хисткій гладіні, — те саме сонце, від якого море горить, наче топаз, від якого воно починає грати, шумувати, робитися молочно-білим, мов пиво, мов піняве дійво, тоді як вряди-годи по ньому гуляють великі блакитні тіні, гнані якимсь божеством, яке розважається, переміщаючи в небі дзеркало? На жаль, не лише зовнішнім виглядом різнилася від комбрейської «зали», повернутої вікнами на будинки навпроти, бальбецька їдальня, нага, повна сонця, зеленого, як вода у басейні, їдальня, всього за кілька метрів од якої прибій і ясний день мурували, наче перед небесним виталищем, нездоланний і рухомий замковий вал зі смарагду й золота. У Комбре, там нас усі знали, а тому ніхто мене не обходив. На морських купаннях не знаєш і своїх сусідів. Я ще не вматерів і був дуже вражливий, ось чому я не міг позбутися бажання подобатися людям, здобувати їхні серця. Я не мав шляхетнішої властивости — байдужости, з якою світська людина ставилася б і до людей, які снідають за табльдотом, і до юнаків та дівчат, які гуляють по надбережжі. Щодо мене, то я, побачивши їх, страждав, що не можу ходити з ними на екскурсії; але я страждав би ще більше, якби бабуся, зовсім не зв'язана світськими умовностями й стурбована лише моїм здоров'ям, звернулася до них із принизливим для мене проханням узяти на прогулянку й мене. Байдуже, чи вони входили в якесь незрозуміле приміщення, чи виходили звідти, тримаючи в руках ракетки, і рушали до тенісного корту, а чи сідали на коней, які топтали своїми копитами моє серце, я дивився на них із пожадливою цікавістю, бачачи їх у сліпучому світлі пляжу, що спотворював усі соціальні взаємини; я стежив за всіма їхніми порухами завдяки прозорості тієї широкої скляної стіни, крізь яку вливалося стільки світла. Але стіна перепиняла доступ вітру, а це, на бабусину думку, було неподобство, і вона, не зносячи думки, що я просиджу бодай годину без живлющого повітря, нишком відчинила вікно, і по всій їдальні разом порозліталися аркушики меню, газети, вуалетки й кашкети трапезників; а вона сама, підбадьорювана живим духом неба, стояла, спокійна й усміхнена, як свята Бландина, під зливою образ, які, посилюючи в мені враження самотности й смутку, гуртували проти нас погордливих, розчухраних і розлючених туристів.

Народонаселення таких фешенебельних готелів майже завжди банально багате й космополітичне; у Бальбеку готельну клієнтуру — що їй надавало яскравого місцевого колориту — складали видатні діячі головних департаментів цього краю: голова канського суду, старшина шербурзьких адвокатів, леманський старший нотар, які виїжджали на відпочинок з тих місць, де були розкидані, як стрільці або як пішаки на шахівниці, і збиралися у цьому готелі. Вони зупинялися завжди в тих самих номерах і разом з дружинами, трактованими як аристократки, трималися свого гурту, згодом до них ще прилучилося двоє паризьких світил — адвокат і лікар, які в день від'їзду казали:

— Вам добре, ви ж не їдете тим потягом, що ми, ви — привілейники, ви поспієте додому на сніданок.

— Чому ж це ми привілейники? Ви мешкаєте у столиці, в Парижі, у центрі, а я нидію у провінційній дірі, де всього сто тисяч мешканців, а втім, за останнім переписом, не сто, а сто дві. Де вже нам до вас, якщо у вас їх два з половиною мільйони? І якщо у вас там асфальт і блиск паризького світу?

Мовили вони, розкочуючи по-хлопському «ери», без гіркоти, бо то були провінційні знаменитості, і вони теж могли б перебратися до Парижа (канському голові суду не раз пропоновано крісло в касаційній інстанції), але воліли залишитися чи то з любови до рідного міста, чи то зі скромности або з пихи, чи то тому, що були реакціонери, чи то задля втіхи ладнати з сусідами-каштелянами. Багато хто з них, зрештою, не зразу повертався до своїх містечок.

Бо бальбецька затока — це по суті маленький відрубний світ серед світу великого, це кошик пір року, де зібрані в коло несхожі між собою дні та чергові місяці; в деякі дні звідси видно Рівбель, що заповідає бурю, і вулиці там сонячні, тим часом як у Бальбеку темно, ба більше: коли у Бальбеку постуденіло, то знайте, що на тому боці ще два-три місяці утримуватиметься тепло; ті з ґрандотельців, у кого відпочинок починався пізно чи тривав довго, з наближенням осени, з її туманами й дощами, сідали зі своїм багажем до човна і пливли наздоганяти літо у Рівбель чи в Костедор. Гуртик бальбецьких постояльців міряв недовірливим поглядом кожного прибульця; вдаючи, ніби той їх зовсім не цікавить, усі вони розпитували про гостя у свого приятеля, метрдотеля. Бо той метрдотель Еме щороку приїздив сюди на сезон і залишав за ними столики, а їхні пані малжонки, знаючи, що дружина Еме при надії, працювали по обіді над крижмом, оглядаючи крізь лорнетку мене з бабусею, бо ми їли круті яйця з салатою, а це вважалося поганими манерами, так не було заведено в алансонському порядному товаристві. Вони зневажали одного француза, поштуркували ним і величали його Сіром, бо він і справді назвався царкомодного з острівців Океанії, де жило півтора каліки дикунів. У готелі він мешкав зі своєю гарнесенькою любкою, і коли вона йшла купатися, місцеві урвителі горлали: «Хай живе цариця!», бо вона кидала їм грошини у п'ятдесят сантимів. Голова суду і старшина адвокатів одверталися, щоб не бачити її, а як хтось із їхніх друзів їв її очима, вони вважали за потрібне застерегти його, що вона проста медінетка.

— Але ж мені ручалися, що в Остенді вона купалася в царській кабіні!

— Авжеж! І платня за це двадцять франків. Ви теж можете взяти кабіну, якщо вам заманеться. А я таки знаю, що він просив аудієнції у короля і король дав йому зрозуміти,'що не бажає знатися з усякими кумедіянськими монархами.

— Чудасія, та й годі! бувають же люди на світі!..

Так воно, мабуть, усе це й було, але тут давалася взнаки ще й досада цих панів, що для більшости гостей вони всього-на-всього поштиві міщухи, незнайомі з марнотратною царською парою, тож коли повз нотаря, голову суду та старшину адвокатів проходили ці маскарадні чуперадла, як вони ту пару називали, гумор їм безнадійно псувався, і вони голосно висловлювали своє обурення; їхню досаду добре бачив їхній приятель метрдотель, який хоч-не-хоч догоджав сумнівним, але гойним їхнім світлостям, брав у них замовлення і водночас здалеку значуще накивував бровою своїм давнім клієнтам. Мабуть, та сама озлість, викликана побоюванням, що їх уважають за недостатньо «шиковних» і що вони не можуть показати, які вони насправді «шиковні», озивалася в них, коли вони дали прізвисько Хорошунчик юному модникові, сухітникові й шалапутові, синові великого промисловця, той-бо щодня красувався у новому піджаку з орхідеєю в бутоньєрці, за сніданням пив шампан і, блідий, незворушний, з байдужою усмішкою, ішов до казино й кидав на стіл, де грали в бакару, величезні суми, «щоб процвиндрювати», як казав із виглядом знавця нотар у розмові з головою суду, чия жінка знала «з надійного джерела», що цей молодик, типовий представник «кінця віку», завдає великого жалю батькові-матері.

З другого боку, старшина адвокатів та його друзі не пропускали нагоди водою бризнути на одну старшу даму, багату й титуловану, оскільки вона завжди тягала з собою усю свою челядь. Щоразу, коли пані нотарева і пані головиха бачили її в їдальні, вони зухвало наводили на неї лорнетки з такою пильною і недовірливою міною, ніби перед ними була потрава з помпезною назвою, але непевна на вигляд, потрава, яку після старанного вивчення, переконавшись у її несвіжості, відсувають зневажливим жестом і з гримасою несмаку.

Безперечно, ці пані хотіли тільки показати, що як їм чогось і бракує — в цьому разі бракувало деяких прерогатив, які мала стара дама, і знайомства з нею, — то не тим, що це було для них неприступне, а тим, що вони самі цього не хочуть. Урешті-решт вони самі себе переконали в цьому; але притлумлення всякого поривання, всякої цікавости до форм незнайомого життя, притлумлення надії сподобатися новим людям і виникле натомість удаване презирство та силувана життєрадісність не могли не окошитися на цих жінках: вони мусили під маскою вдоволення крити невдоволення і щокроку брехати собі — ось чому вони почували себе нещасними. Але й усі в цьому готелі власне поводилися так само, тільки виявлялося це по-різному: всі вони кидали на поталу як не самолюбству, то принаймні деяким засадам виховання або зашкарублим поглядам те розкішне хвилювання, що охоплює нас при зіткненні з незнайомим життям. Звичайно, мікрокосм, у якому замикалася стара дама, не був затруєний ядучими кпинами, як той гурт, де злісно збиткувалися над чужими чужаницями пані нотарева та пані головиха. Навпаки, він був просяклий тонким, старосвітським, хоч і штучним духом. Бо власне стара дама знаходила особливу звабу в тім, щоб чарувати нових людей і, оновлюючись задля них сама, здобувати їхню симпатію; ця зваба незнайома тим, для кого вся втіха лише в тім і полягає, щоб спілкуватися з людьми свого світу і нагадувати собі, що позаяк це найкращий зі світів, то тих, хто погано його знає і тому цурається його, треба просто зневажати. Можливо, стара дама гадала, що якби в бальбецькому Ґран-отелі ніхто її не знав, то, побачивши її чорну вовняну сукню і немодний чепчик, якийсь гультяй, вивернувшись у rocking'i,[126] посміхнувся б і муркнув: «Сіромашня!», і навіть достойний муж, як от канський голова суду, молодий на виду бакенбардист, ледь шпакуватий і бистроокий, чим їй особливо подобався, миттю націлив би сочевиці шлюбного лорнета на цю незвичну прояву; і, може, з таємної обави перед цією першою хвилиною, хай і короткою, але все-таки грізною — ніби сторч головою і в воду — стара дама посилала вперед лакея, аби він сказав у готелі, хто вона і які її звички, а потім, не помічаючи уклонів директора, прудкою ходою, не так величною, як боязкою, простувала в номер, де її власні фіранки (почеплені замість готельних), її паравани і фотографії ставили між нею і зовнішнім світом, до якого їй годилося б принатуритися, міцну стіну звичок; от і виходило, що мандрувала власне не вона, а мандрував її хатній затишок, де вона ще залишалася…

Отож, поставивши між собою, з одного боку, і готельним персоналом та постачальниками — з другого, свою челядь, яка замість неї налагоджувала взаємини з цією новою людською породою і підтримувала довкола своєї пані звичну їй атмосферу, відмежувавшись від купальників своїми забобонами, махнувши рукою на те, що вона не до вподоби людям, яких її подруги не впустили б до хати, стара дама жила у своєму світі, жила листуванням із цими подругами, спогадами, таємним усвідомленням свого суспільного становища, того, що вона добре вихована, що вона обіхідлива з людьми. Вона щодня сходила вниз, аби проїхатися повозом, і покоївка, що несла за панією речі, і виїзний лакей, що простував попереду, нагадували вартових, які стоять біля брами посольства, оздобленого національним прапором, і гарантують їй на чужій землі екстериторіальність. У день нашого прибуття вона першу половину дня просиділа у себе в номері, і ми не бачили її в їдальні, куди директор турботливо повів нас, як новачків, снідати, як капрал веде рекрута до полкового кравчика: аби їх обмундирувати; зате ми одразу ж узріли зубожілого шляхтича та його доньку вже здрібнілого, але прадавнього бретонського коліна, месьє і мадемуазель де Стермар'я, нас посадили до їхнього столу, бо думали, що вони повернуться аж увечері. До Бальбека вони прибули тільки задля своїх знайомих, місцевих каштелянів, — ті гостили їх і гостювали у них, — тим-то час перебування батька з донькою в їдальні був лімітований. Пиха уберігала їх від вияву бодай якоїсь людської симпатії, від цікавости бодай до когось із тих, хто сидів з ними за одним столом, у їхньому товаристві пан де Стермар'я був завжди сухий, скутий, замкнутий, суворий, педантичний і ворожий, як пасажири у станційному буфеті, які ніколи раніше між собою не зустрічалися і не зустрінуться потім і взаємини яких зводяться до того, щоб убезпечити своє холодне курча та свій куток у вагоні. Ледве ми почали снідати, як нам велено пересісти на вимогу пана де Стермар'ї, який саме вернувся до готелю і, не перепросивши нас, без найменших церемоній, голосно зажадав від метрдотеля, щоб такого більше не було, бо йому дуже неприємно, що «незнайомі люди» сідають до його столика.

І, певна річ, у тім, що акторка (відома, зрештою, більше своєю гожістю, дотепністю й гарними колекціями німецької порцеляни, ніж зіграними нею кількома ролями в «Одеоні»[127]), а також її коханець, тяжко багатий молодик, ради якого вона шанувалася, і двоє впливових аристократів теж жили відлюдно, подорожували завжди гуртом, у Бальбеку снідали пізненько, після всіх, цілі дні різались у себе в вітальні у карти, — у всім тім давалася взнаки не нехіть, а добірний смак, який виявляв себе у схильності до жартівливої розмови, до вишуканих страв (звідси й охота проводити час разом), до спільного чаркування і який відвертав їх від людей, не тямущих у таких речах. Навіть сидячи за обіднім чи за картярським столом, кожен із них відчував потребу знати, що у співтрапезникові чи партнері, який сидить навпроти, живе невиявлена й невикористана ерудиція, здатна розпізнати дешевинку, яка оздоблює чимало паризьких помешкань під маркою щирісінького «середньовіччя» або «ренесансу», і що у них спільний підхід до розрізнення добра та зла. Звісно, у такі хвилини ознакою цього незвичайного життя, яким друзі хотіли жити скрізь, міг бути якийсь особливий, химерний вигук, що порушував тишу за трапезою чи за картами, або гарна нова сукня, яку молода акторка надівала на сніданок чи для партії у покер. Ці звички, якими їх обплутував стиль їхнього життя, звички, які вони знали до найменших подробиць, були для них захисним муром від таємниць їхнього оточення. Усе довге пообіддя море було для них щонайбільше приємного тону полотном, почепленим у ґарсоньєрці багатого безженця, і лише між ходами хтось із гравців знічев'я звертав на нього погляд, щоб справдити, яка погода чи котра година, і нагадати іншим, що пора перекусити. А вечеряли вони не в готелі, де електричне світло потоками вливалось у велику їдальню, від чого та перетворювалася на величезний дивовижний акваріум, за скляною стіною якого бальбецький робочий люд, рибалки й міщани з родинами тислися, незримі у темряві, щоб надивитися на ледь колисане на золотих хвилях, розкішне життя цих людей, таке саме незрозуміле для бідоти, як життя риби і незвичайних молюсків. (Ось вам питання великої соціальної ваги: чи завжди скляна стіна оберігатиме бенкет цієї екзотичної звіроти і чи не прийдуть невідомі люди, які так хтиво дивляться з пітьми, виловити їх у цьому акваріумі і стеребити?) На разі у застиглій на місці і злитій з мороком юрмі стояв, можливо, письменник, аматор людської іхтіології і, глядячи, як клацають щелепами старі чудерства жіночої статі, поглинаючи шматок, розважався тим, що класифікував і визначав їхні природжені й набуті властивості, завдяки яким стара дама-сербка з ротом, подібним до пащі великої морської рибини, бо вона, бачте, з пелюшок жила в солодких водах Сен-Жерменського передмістя, їла салату, мов якась там Ларошфуко.

О цій порі можна було бачити трьох добродіїв у смокінгах, які чекали на даму, і незабаром, майже завжди у новій сукні й шарфі, добраних на смак її коханця, дама виходила з ліфта, який вона викликала на свій поверх, як із пуделка на іграшки. І вся четвірка, вважаючи, що насаджене у Бальбеку міжнародне диво природи — Ґранд-отель — спомагає радше розквіт пишноти, ніж куховарства, сідала до карети і їхала обідати за півмилі до відомого ресторанчика і там проводила з кухарем цілу нараду щодо меню та щодо того, як це все зрихтувати. Обсаджений яблунями бальбецький шлях був для них лише відстанню, яку треба було проїхати, — у вечірній темряві їм здавалося, ніби він майже такий, як той, що веде від їхнього паризького помешкання до Англійської кав'ярні чи до «Тур д'Аржану»[128], — проїхати з тим, щоб потрапити до дуже чепурного ресторанчика, де друзі багатого молодика заздритимуть йому, що в нього така коханка, вбрана як на весілля, у шарфі, що майорів перед цією маленькою громадкою, наче запашна м'яка заслона, і відокремлював їх од світу.

Аби ж то я був такий, як ці люди, — я не знав би неспокою. Мене цікавило, якої вони про мене думки; мені хотілося, щоб про мене знав чолов'яга з низьким чолом, чолов'яга з очима, вбраними в шори маловірства і виховання, місцевий магнат, швагер нашого Леграндена, — іноді він наїжджав до Бальбека, у неділю проводив разом з дружиною garden-party,[129] і тоді готель безлюднів, бо одного чи двох пожильців він запрошував на ці свята, а інші, щоб ніхто не подумав, ніби їх не запрошено, вирушали на далекі прохідки. До речі, при першій його з'яві у готелі персонал, який щойно прибув із Лазурового берега і не знав його, зустрів його нерадо. Що він не мав на собі фланелевої пари — то був ще невеликий гріх, але, необізнаний з готельними правилами, він, вступивши до холу, де було жіноцтво, за старосвітським французьким звичаєм скинув капелюх ще на порозі, і директор на відповідь навіть не торкнувся свого капелюха, гадаючи, що це якийсь полупанок, як він казав, «з низоти». Тільки пані нотарева пройнялася симпатією до нового прибульця, від якого тхнуло пахом тривіяльного гонору, притаманним людям комільфо, і заявила з непомильною проникливістю і великим апломбом особи, якій відомі всі тайнощі леманського великопанства, що в ньому відчувається людина украй тонка, з добрими манерами, на голову вища за всіх бальбекців, та ще й, як на неї, неприступна — думка, якої вона дотримувалась, аж поки до нього доступилася сама. Сприятлива опінія про Легранденового шваґра склалася у неї, мабуть, через його непоказну зовнішність, у якій не було нічого такого, що наганяло б страх, а може, через те, що з якихось масонських ознак вона вгадала в цьому шляхтичі-фермері з замашками церковника свого однодумника — клерикала.