Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Деякі моря були напродиво гарні, і коли я милувався на них, моя втіха зростала ще більше від несподіванки. Чому мені так пощастило, що саме того ранку, а не якогось іншого, розхилене вікно відслонило моїм захопленим очам німфу Главконому[139], чия пещена і млосна краса своєю прозорістю нагадувала димчастий смарагд, крізь який було видно струмування тяжких елементів, струмування барвників. Сонце розігрівало море — усмішкою, млосною від невидимого марева, цієї пустки, утвореної поблизу прозорої поверхні, щоб стягти її й увиразнити, — так скульптор, обтесавши брилу, злегка значить на її залишку форми богині. Безподібна у своїй покрасі, вона кликала нас на прогулянку грубими земними шляхами, і вже на прогулянці, сидячи в повозі маркізи де Вільпарізіс, ми весь час відчуватимемо, хоч і звіддалік, свіжість її вогкого вигравання.

Маркіза де Вільпарізіс веліла запрягати раніше, щоб устигнути з'їздити до Сен-Марс-ле-Ветю, до Кеттгольмських скель чи куди-небудь ще: світ неблизький, їхали ми повільно і тратили цілий день. Радий майбутній тривалій поїздці, я, поки маркіза де Вільпарізіс збиралася в дорогу, никав перед готелем і наспівував якийсь почутий недавно мотив. У неділю коляска маркізи де Вільпарізіс стояла перед готелем не одна, кілька найнятих фіакрів чекало не лише тих, кого запрошено в замок Фетерн до маркізи де Камбремер, а й тих, хто, відмовившись сидіти вдома, як покарані діти, і заявивши, що в неділю в Бальбеці нуд нападає, зараз по сніданку їхали на сусідні пляжі, їхали оглядати якісь мальовничі околиці, а як хтось питав пані Бланде, чи не була вона у Камбремерів, вона кидала гостро: «Ні, ми їздили на Бекські водоспади», наче тільки через це не збавила дня у Фетерні. А старшина милосердно докидав:

— Мене аж завидки беруть, я залюбки з вами помінявся б — це куди цікавіше.

Перед брамою, де я чекав, біля колясок стовбичив, наче екзотичне деревце, молодий гонець і брав на себе очі, з одного боку, на диво гармонійним кольором волосся, а з другого — шкіряним покривом, як у рослин. Усередині, в холі, цьому нартексі[140] романських святинь, або ж «церкві оглашених»[141], бо туди мали доступ і не пожильці, колеги надвірного Грума працювали не набагато більше, ніж він, але бодай рухалися. Очевидно, вранці вони допомагали прибирати. Але пополудні були там ніби хористи, які, навіть коли їм нема чого робити, не покидають хорів, щоб поповнювати лави статистів. Генеральний директор, той, хто мене так лякав, сподівався на той рік значно збільшити їхню кількість, він усе бачив «масштабно». Ця його постанова тяжко засмутила директора готелю, бо директор вважав, що ці хлопці тут «для меблів», цим він хотів сказати, що вони тільки плутаються під ногами, а пуття від них ніякого. Принаймні між сніданком і обідом, між виходом і поверненням клієнтів вони виконували відсутність дії, як оті вихованки пані де Ментенон[142], які у строях юних ізраїльтянок розігрували інтермедії, тільки-но йшли Естер або Йодай. Але в безрухові надвірного гінця, ставного і тендітного, екзотично розмальованого, біля якого я чекав на маркізу, була якась нудьга, бо його старші брати проміняли службу в готелі на кращу долю, і він почувався самотнім на цій чужій землі. Нарешті з'являлася маркіза де Вільпарізіс. Подбати про екіпаж і посадити її, мабуть, чи не належало до обов'язків гінця. Але він знав, що ті, хто прибуває зі своїми людьми, тільки їхніми послугами й користується і мало дає на чай у готелі, а ще він знав, що вельможне панство зі старовинного Сен-Жерменського передмістя робить так само. Маркіза де Вільпарізіс належала одночасно до обох категорій. Деревуватий гонець звідси висновував, що від маркізи йому чекати нема чого і, даючи метрдотелеві та її покоївці садовити її саму і вкладати її речі, сумно думав про щасливу долю братів і підтримував той самий рослинний безрух.

Ми торкали повіддям коней; незабаром, об'їхавши залізничну станцію, звертали на путівець, і цей шляшок, від закруту, за яким обаполи тяглися гарні плоти, і аж до того місця, де ми звертали з нього і котили серед ріллі, скоро зробився для мене таким самим рідним, як комбрейські дороги. У полях траплялися яблуні, щоправда, уже обсипані, усіяні замість квіточок китицями маточок і все ж чарівні, бо я пізнавав незрівнянне це листя, по цілих гонах якого, ніби по килиму на нині вже закінченій весільній учті, зовсім недавно волікся білий атласний шлейф рожевистих квітів.

Скільки разів у Парижі в маю наступного року я купував яблуневу гілку і цілу ніч просиджував біля її квітів, де розпускалося якесь молочко і потім своєю піною оббризкувало бруньки! Можна було подумати, що торгівець із добрих почуттів до мене, а також завдяки винахідливості та з любови до химерних контрастів умістив між їхніми білими пелюстками, з кожної сторони гарний рожевий пуп'янок; я милувався на них, я тримав їх під лампою — довго тримав і нерідко все ще милувався, коли світова зоря заливала їх рум'янцем, яким вона о цій порі заливала їх, мабуть, у Бальбеку. І я силкувався перенести їх уявою на бальбецьку дорогу, розмножити, вставити в готову раму, на вже ґрунтованому полотні плотів, чий малюнок я знав напам'ять і які мені так кортіло — а якось і довелося — побачити знову о тій порі, коли з чарівним надпоривом генія весна кладе на їхню основу барви!

Перш ніж сісти до повозу, я малював у голові картину моря, яке я мріяв, яке я сподівався побачити «під сонячним промінням» і в яке ворювалося стільки вульгарних заорів у Бальбеку, не сумісних із моєю мрією: літників, кабін, яхт для розваги. Та ось повіз маркізи де Вільпарізіс брався вгору, море леліло в листі дерев, і тоді — що то відстань! — зникали біжучі його прикмети, які наче виривали його з природи та з історії, і, дивлячись на хвилі, я вже не міг собі уявити, що це ті самі, про які у Леконта де Ліля мовиться в «Орестеї», коли він зображує патлате воїнство геройської Еллади, яке

Стрімкіше за орлів, що зринули в простори,

Дзвінку безодню роєм весел оре.

Зате до моря було тепер від мене як рукою кинути, і воно вже здавалося мені не живим, а застиглим, я вже не відчував потуги під цими фарбами, покладеними, ніби на картині; між листям воно світило моїм очам таким самим легесеньким, як небеса, але тільки темнішим.

Маркіза де Вільпарізіс, побачивши, як я кохаюся в церквах, обіцяла мені, що ми поїдемо оглядати їх одну по одній і неодмінно побачимо Карквільську, «сховану під старим плющем», — сказала маркіза, повівши рукою так, ніби обережно сповивала уявний фасад невидимим і ніжним листям. Маркіза де Вільпарізіс часто знаходила, разом з цим легким описовим жестом, слово, яке точно визначало звабу і своєрідність якоїсь пам'ятки, уникаючи технічних виразів, хоча й не могла приховати, як вона добре розуміється на тому, про що говорить. Цей свій «гріх» вона немовби намагалася виправдати тим, що один із батькових замків, де вона виховувалася, був недалеко від церков такого самого стилю, що й під Бальбеком, і казала, що їй було б соромно не полюбити архітектури, тим паче що сам замок становив собою чудовий зразок ренесансного будівництва. А що замок був, до того ж, правдивим музеєм — там фали Шопен і Ліст, читав вірші Ламартін і всі славетні митці доби записували там у родинному альбомі думки, мелодії, робили шкіци, — то маркіза де Вільпарізіс завдяки такту, вихованню, істотній скромності чи властивому їй нефілософському підходові пояснювала свою ерудицію в тому чи в тому мистецтві саме цією причиною, чисто матеріального характеру, і, зрештою, схильна була вважати малярство, музику, письменство та філософію за віно молодої панни, вихованої в найаристократичнішому дусі у славетному історичному забутку. Сказати б, для неї не існувало інших картин, окрім тих, що успадковуються. Вона раділа, що бабуся уподобала її намисто, яке звисало трохи не до пояса. Портрет пензля Тіціана, який намалював її прабабусю з цим намистом на шиї, так і зостався родинною реліквією. Автентичність його була поза сумнівом. Хазяйка не хотіла чути про полотна, куплені невідомо де на гроші теперішніх Крезів; вона наперед була переконана, що вони фальшиві, і не мала жодної охоти оглядати їх. Ми знали, що сама маркіза малює квіти аквареллю, бабусі хвалили її роботи, і в на якось нагадала їй про них. Зі скромности маркіза де Вільпарізіс змінила розмову, але залишилася здивована і підлещена не більше, ніж відома малярка, розбещена компліментами. Вона сказала лише, що це чудова розвага, мовляв, хай квіти, насіяні пензлем, не такі гожі, але, малюючи їх, вона живе в товаристві природних квітів, красою яких, надто як дивишся на них зблизька, аби відтворити їх, не перестаєш милуватися. Але в Бальбеку маркіза де Вільпарізіс дозволила собі дати перепочити очам.

На мій з бабусею подив, вона була більшою «лібералкою», ніж навіть переважна частина буржуазії. Вона дивувалася, чому вигнання єзуїтів викликало таке обурення, і доводила, що це практикувалося завжди, навіть за монархії, навіть в Еспанії. Вона боронила республіку, і як і витикала їй антиклерикальство, то робила це дуже лагідно: «Заказувати мені ходити на месу так само зле, як змушувати ходити примусово», — а іноді вона дозволяла собі кидати такі репліки: «Лихо, та й годі, з цим теперішнім вельможеством!», «Для мене той, хто не працює, нічого не вартий», — дозволяла, може, тому лише, що відчувала, як пікантно, як смачно, як хвацько вони лунають з її уст.

Слухаючи сповідальницю цих поступових поглядів, ще не соціалістичних, бо соціалізму маркіза де Вільпарізіс сахалася, одну з тих осіб, з пошани до розуму якої наша сором'язлива і боязка безсторонність не посміла б ганити навіть консервативні гасла, ми ладні були з бабусею вірити, що поміркованість і смак нашої приємної супутниці непохибні. На віру брали ми й судження маркізи про її Тіціанів, про колонаду її замку, про дотепність Луї-Філіппа. Проте маркіза нагадувала тих ерудитів, які засліплюють нас, коли знімаєш з ними розмову про єгипетське малярство чи про етруські написи, зате про сучасні твори висловлюються так банально, що ми несамохіть запитуємо себе: чи не переоцінили ми ваги опанованих ними наук, коли в цих науках не дається взнаки їхня очевидна тупість, засвідчена в їхніх безкрилих розвідках про Бодлера, — бо коли я розпитував маркізу про Шатобріана, Бальзака, Віктора Гюґо, — а всі вони бували в її батьків, і всіх їх маркіза бачила, — вона сміялася з моїх охів та ахів, згадувала кумедні епізоди з їхнього життя, подібно до того, як хвилину тому оповідала про вельмож та державних мужів, і суворо картала цих письменників, власне, за те, що ті не грішили скромністю, сидінням у тіні, тією поміркованістю, що вдовольняється одним влучним виразом, радіє вчасно поставленій крапці, цурається смішної пишномовности, за те, що їм бракує здорового глузду, виважености, простоти, всього, що виробляє в собі (як її навчено) справжня величина. Видно було, що маркіза без вагання предкладає над них людей, які, може, й справді завдяки цим прикметам переважали Бальзака, Гюґо, Віньї, переважали в салоні, в Академії, в раді міністрів, таких людей, як Моле, Фонтан, Вітроль, Берсо, Паск'є, Лебрен, Сальванді чи Дарю.[143]

— Це та сама історія, що й з романами Стендаля, від якого ви, здається, в захваті. Він би дуже здивувався, якби ви заговорили з ним таким тоном. Мій батько бачив його у Меріме, — Меріме принаймні був з іскрою таланту, — і він часто казав мені, що Бейль (так його було звати) був грубіян яких мало, але дотепний за столом і не дуже високої думки про свої книги. Ви ж знаєте, як він у відповідь на Бальзакову пересадну хвалу тільки плечима знизав. У цьому принаймні він показав себе людиною з доброго товариства.

Маркіза мала автографи всіх цих великих людей; пишаючись тим, що їх приймали в її домі, вона, мабуть, вірила, що її суд про них слушніший, ніж суд молодиків, таких, як я, які не могли їх знати.

— Я, здається, можу про них судити, бо вони бували в мого батька, і, як сказав пан Сент-Бев, людина дуже розумна, треба вірити тим, хто бачив їх зблизька і може правильно оцінити, чого вони варті.

Вряди-годи, як повіз спинався нагору між ріллями, полохливі, схожі на комбрейські, блаватки спиналися поряд з нами, надаючи полям більшої реальности, стаючи знаком їхньої автентичности, ніби ті многоцінні квіточки, якими старовинні майстри заміняли на своїх полотнах підпис. Наші коні випереджали їх, а трохи згодом ми помічали, як на нас чигає ще одна волошка, засвічуючи у траві свою синеньку зірочку; деякі осмілювалися підступати аж до узбіччя шляху, і тоді мої далекі спогади і ці ручні квітки утворювали цілі зоряні рої.

Ми з'їжджали в діл, з нами розминалися зустрічні, хто пішки, хто на ровері, хто бідкою, хто повозом, живі істоти — квіти погідного дня, не схожі, одначе, на польові квіти, бо кожна з них крила в собі щось таке, чого не було в іншої і що завадило б угамувати з іншими її посестрами жадання, яке вона в нас збудила, — чи то була дівчина-чередничка з коровою, чи то крамарівна, яка виїхала на прогулянку і напівлежала на візку, чи гожа панна, яка сиділа на передку ландо напроти батьків. Звичайно, Блок відкрив мені нову еру, підніс у моїх очах смак життя тоді, як повчав, що мрії, які я снував, ідучи сам-один на мезеґлізьку сторону і прагнучи зустрічі з селючкою, аби її обняти, що ці мрії не пуста химера, зовсім далека від дійсности, адже перша зустрічна дівчина, селючка чи панна, завжди готова вгонобити таке бажання. І хай нині через те, що я зле почувався і не міг гуляти сам, мені не можна було з ними зійтися, а проте я був щасливий, як дитя, народжене у в'язниці чи в шпиталі, яке довго вірило, що організм людський перетравлює лише сухий хліб чи ліки, аж це дізнається, що персики, абрикоси, виноград — не лише пишнота природи, а й смаковита й добре засвоювана пожива. Навіть якщо темничник чи посиділка не дозволяють рвати дивовижні ці плоди, все-таки тепер малому здається, ніби світ облаштовано краще, а життя стерпніше. Наша мрія уявляється нам привабливішою, і ми ставимося до неї з більшою довірою, як знаємо, що в тому зовнішньому світі, який існує поза нами, вона може спевнитися, хоча для нас вона недосяжна. І думати про життя нам веселіше, коли, вигнавши з нашої думки жалюгідну, випадкову, особливу перешкоду, поставлену лише перед нами, ми уявимо собі, що мрія збувається. Коли ж я дізнався, що зустрінутих дівчат можна поцілувати в щічки, мені закортіло зазирнути в їхні душі. І Всесвіт відтоді видався мені цікавішим.

Повіз маркізи де Вільпарізіс котився шибко. Я ледве встигав глянути на дівчину, яка йшла назустріч; а проте, оскільки врода живих істот не подібна до краси речей і ми відчуваємо, що це врода творіння неповторного, свідомого й обдарованого волею, — як тільки її індивідуальність, її невловна душа, її незнана мені воля знаходили в її неуважному погляді крихітний, дивовижним чином зменшений, одначе зуповний відсвіт, тієї самої миті (таємний відгук пилку, готового запліднити маточку) я відчував у собі такий самий невиразний, такий самий малюсінький зародок бажання встигнути заронити у свідомість дівчини думку про мене, перешкодити її жаданню рватися ще до когось, встигнути розгоститися в її мріях, скорити її серце. А повіз усе даленів, гарненька дівчина була вже позад нас, а що вона не знала про мене нічого такого, що створює уявлення про особу, то її очі, ледве ковзнувши по мені, одразу ж мене забували. Може, тому, що я бачив її мимобіж, вона й здавалася мені такою вродливою? Либонь, що так. Незмога зупинитися біля жінки, страх на думку, що ти з нею ніколи не побачишся, ось що, насамперед, надає їй раптом того самого чару, якого надає тому чи тому краю ваша хвороба чи бідність, що заважає вам туди поїхати, а сірим дням, які ще нам залишилося дожити, — бойовище, де ми неминуче поляжемо. Отож, якби не було звички, життя мало б видаватися чарівним тим істотам, яким повсякчас загрожує загибель, — себто всім людям. А головне, якщо нашу уяву пориває охочість до того, що неможливе, то її розгін при зустрічах, коли принади жінки, що проходить мимо, звичайно прямо пропорційні швидкості їзди, цей розгін не сковується повнотою сприймання дійсности. Як смеркає, а повіз іде швидко, в селі чи в місті, кожен жіночий торс, спотворений, подібно до античного мармуру, тією швидкістю, що нас несе, сутінками, що його заливають, прошиває нам серце на кожному повороті, з глибини кожної крамнички, стрілами Краси, тієї Краси, побачивши яку хочеться іноді спитати себе так: чи не є краса в цьому світі всього лишень набавкою, доточеною нашою розбурханою уявою до образу тієї жінки, яка промайнула і безслідно зникла?

А що, якби я вийшов з коляски й озвався до зустрічної дівчини, чи не зазнав би я розчарування, помітивши якийсь ґандж її шкіри, не видний мені з екіпажа? (Тоді всяке зусилля проникнути в її життя видалося б мені марним. Бо краса — це низка гіпотез, яку обриває бридота, заступаючи уже відкриту нам путь у невідоме.) Може, одне дівчинине слово, усмішка дали б мені несподіваного ключа, шифр, і я прочитав би вираз її обличчя, ходу, після чого вони одразу б утратили своєрідність. Таке цілком можливе, бо найпривабливіших дівчат я зустрічав у ті дні, коли був з якоюсь важливою особою, якої, попри всі мої намагання, я скараскатися не міг; через кілька років після моєї першої бальбецької поїздки, їдучи в Парижі в екіпажі з батьковим приятелем, я угледів, як у вечірній пітьмі прудко йде жінка, і, подумавши, що нерозумно лише з ввічливости марнувати свою частку щастя в житті — а життя в нас, десь-найпевніш, одне, — я, не перепросивши, вискочив з коляски, побіг за незнайомкою, утратив її на першому роздоріжжі, наздогнав на другому і нарешті, засапавшись, зіткнувся під ліхтарем зі старою Вердюрен, — я завжди обходив її десятою вулицею, а вона з радісним подивом гукнула: «Ох, який ви душка, бігти так, щоб привітатися зі мною!»