Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Коли я звірився бабусі про свою кволість, вона так сумно і так лагідно сказала: «Ну, тоді йди мерщій випий пива чи лікеру, як тобі це корисно», — що я кинувся їй на шию і розцілував. А проте я пішов до вагона-ресторану і випив куди більше, ніж слід, але лишень тому, що інакше, як я відчував, у мене був би дуже сильний напад і це засмутило б її ще дужче. На першій станції я повернувся до нашого вагона і сказав бабусі, що я в захваті від того, що їду до Бальбека, що все буде гаразд, я цього певен, що скоро я звикну жити без мами, що потяг приємний, а бармен і кельнери такі симпатяги, що мені хотілося б частіше їздити цим маршрутом, аби тільки їх бачити. Усі ці добрі новини бабусю, мабуть, аж ніяк не врадували. Вона промовила, уникаючи дивитися на мене:

— Тобі краще поспати, — і одвернулася до вікна, на якому ми спустили фіранку, але фіранка всієї рами не запинала, отож на полірованому дубовому одвірку і суконному оббитті лави міг бігти (наче реклама життя на лоні природи, реклама набагато переконливіша, ніж оті, що заходами залізничної компанії висіли у вагоні й зображували місцевості, назви яких я не міг розібрати через те, що реклами були повішені зависоко) той самий теплий, дрімотний сонячний зайчик, що вигрівався на галявинах.

Бабусі здавалося, що я лежу заплющившись, і вряди-годи вона з-під вуалетки кидала на мене погляд, потім відводила його, потім знову позирала, ніби змушуючи себе виконувати морочливу вправу.

Я озвався до неї, але, мабуть, це було їй неприємно. А мені давало насолоду слухати свій голос, так само як стежити за своїми рухами, навіть наймимовільнішими, найтаємничішими. Тож я намагався розтягти цю насолоду, вимовляв слова спроквола, мені давав утіху кожен мій погляд, хай би куди я його спрямовував, і я залюбки його там затримував. «Ну, відпочинь, — сказала бабуся. — Якщо не спиться, що-небудь почитай». І вона подала мені том пані де Севіньє, я розгорнув його, а вона поринула в читання «Спогадів пані де Босержан». У дорогу вона завжди брала з собою по тому і тої, і тої. Були то улюблені її письменниці. Мені ліньки було повертати голову, я раював від того, що не міняв пози, я тримав томик пані Севіньє, не розгортаючи, і не опускав на нього очей, прикутих до блакитної шторки на вікні. Дивитися на шторку було так любо, і я б навряд чи відповів тому, хто захотів би відірвати мене від мого споглядання. Блакитний її колір завдяки, може, не красі, а незвиклій насиченості ніби потьмарив усі барви, які висявали перед моїми очима від дня мого народження аж до тої хвилини, коли я випив трунку і він почав на мене діяти; проти цієї лазурі інші кольори здавалися мені тьмяними, ніякими, буцімто пітьма в уяві сліпородних, які жили у кромішньому мороці, а потім, прооперовані, нарешті узріли барви. Старий кондуктор прийшов перевірити квитки. Сріберний блиск його металевих ґудзиків не міг не знадити мене. Мені кортіло попросити його посидіти з нами. Але він пройшов до сусіднього вагона, і мені стало завидки до того, що шляховики, які днюють і ночують на залізниці, щодня, мабуть, бачать старого кондуктора. Милування з роззявленим ротом шторкою уже тішило мене менше. Я став рухливіший, я трошки ворушився; я розгорнув бабусину книжку, і тепер уже моя увага спинялася на тій чи іншій перегорнутій сторінці. Що більше я читав пані де Севіньє, то більше нею захоплювався.

Не треба надитися на чисто формальні прикмети, породжені добою, салонним життям, як це робить дехто, вірячи, що він уже севіньєїст, коли вверне такі вирази: «Оголосіть про мене, моє серденько», або: «Граф, здається, мав олію в голові», або: «Славна це робота — перегортати сіно». Пані де Сім'ян була певна, що пише, як її бабуся: «Пан де ла Булі мається, пане, чудово і цілком здатний вислухати новину про свою кончину», або: «Ох, любий маркізе! як же ваш лист мені до вподоби! Як же на нього мені не відповісти», або ще: «Ви маєте, пане, собі за обов'язок відповідати мені, а я собі за обов'язок — надсилати вам бергамотові тавлинки. Заношу на вашу рахубу вісім, потім надішлю ще… Вродило їх до смутку. Я так думаю, що це для вас земля розщедрилася». І в цьому ж таки дусі пише вона листа про кидання крови, про цитрини тощо, гадаючи, що це — правдива пані де Севіньє. Проте бабуся, яка сприймала пані де Севіньє зсередини і прийшла до неї через любов до ближніх, до природи, навчила мене кохатися у справжніх красотах письменниці, зовсім інших. Незабаром вони вразили мене ще більше, бо пані де Севіньє — великий художник тієї самої школи, що й маляр, якого я мав спіткати в Бальбеку і який так глибоко вплине на моє світобачення, — Ельстір. У Бальбеку я зрозумів, що пані де Севіньє показувала нам речі так само, як він, діючи насамперед на наші враження і нічого не розжовуючи. Але вже того дня, у вагоні, перечитуючи листа, де мовиться про місячне сяйво: «Я не можу опиратися спокусі, чомусь покриваюся якимсь головним убором, іду на бульвар, де дихається на повні груди, як у мене в покоях, і мені ввижається казна-що: білі й чорні чепчики, сірі й білі чернички, розкидана тут і там білизна, покійники в саванах, притулені до стовбурів дерев тощо», — я був зачарований тим, що назвав би трохи згодом (хіба вона не малює природу так само, як Достоєвський характери?) достоєвщиною в «Листах пані де Севіньє».

Увечері, відпровадивши бабцю до приятельки і просидівши там кілька годин, я сів сам до наступного потяга, і близька ніч уже не здавалася мені надто прикрою: я проведу її не у в'язниці покоїв, дрімота яких перешкоджала б мені заснути; нині я — у товаристві всіх потягових рухів з їхньою заспокійливою навальністю; якщо я не засну, вони й далі залюбки гомонітимуть зі мною; вони вколисують мене відгомонами, з яких я сплітаю, як колись, наслухаючи голосів комбрейських дзвонів, ті чи інші співзвуччя (чуючи по своїй уподобі спершу чотири рівні шістнадцятки, потім одну шістнадцятку, що так і пре до чвертки); вони нейтралізують відцентрову силу мого безсоння, чинячи їй протидію, і стають підпертям моєї рівноваги, моєї нерухомости, а незабаром і сну, і справляють те саме відчуття свіжости, що й при відпочинку, забезпеченому мені чуванням потужних сил природи й життя, аби я міг перекинутися на часинку рибиною, приспаною в морі й несеною у своєму одубінні нуртами течії чи хвилі, або розкриленим орлом, спертим у повітрі тільки на бурю.

Схід сонця такий самий незмінний супутник тривалих залізничних поїздок, як круті яйця, ілюстровані журнали, картярська гра, річки, на яких гойдаються, але не посуваються вперед човни. У ті хвилини, коли я почав перебирати думки, які допіру наповнювали мою свідомість, бажаючи зрозуміти, сплю я чи не сплю (сама непевність, яка змушувала мене ставити собі це запитання, підказувала мені ствердну відповідь), я раптом угледів у вікні над чорним ліском щербаті хмари, м'який пух яких був помальований рівно в рожевий колір, мертвий, незмінний, ніби той колір, який обарвив назавше пера крила, або колір, яким маляр, скоряючись фантазії, намалював пастель. Проте я відчував, що цей колір — не млявість і не химера, а необхідність і життя. Незабаром позаду нього намножилося потоків світла. Рожева закраска яскравішала, небеса затоплював багрець, і я, припавши до шибки, пас його очима, я відчував, що він зв'язаний з початками життя природи, але колія міняла напрям, потяг повернув, вранішній образок заступило у віконній рамі нічне село з дахами, блакитними від місячного сяйва, з саджавкою, забризканою опаловим перламутром ночі, під небом ще зовсім зоряним, і мені стало шкода, що я загубив з очей рожеву небесну стягу, аж це я побачив її знов, цим разом червону, у протилежному вікні, а потім, на новому віражі, вона пропала й там; і я почав бігати від вікна до вікна, аби зблизити, аби знову склеїти уривані, колізійні частини мого гожого пурпурового мінливого поранку в цілісний краєвид, у монолітну картину.

Потім пішли танцювати урвища, потяг зупинився на полустанку, між двома згір'ями. У глибині ущелини, край потоку, виднів домок гайового — він стояв по вікна у воді. Якщо якась істота може вирости на грунті, особливу звабу якого ми в ній відчуваємо, то ще більшою мірою, ніж селючка, про яку я так мріяв, никаючи самотою по русенвільських лісах у мезеґлізькій стороні, таким породженням ґрунту була висока дівчина, що вийшла з вартівні й з глеком молока рушила до полустанку стежкою, скісно освітленою сонцем на своєму сході. У видолинку, схованому пагорбами від решти світу, вона, мабуть, як бачила людей, то лише в потягах, які простоювали тут лише хвилину. Вона йшла повз вагони, частуючи розбуджених пасажирів кавою з молоком. У відблиску світової зорі її личко було рожевіше, ніж небо. Дивлячись на неї, мені захотілося жити знову, така жага охоплює нас щоразу, коли ми знову усвідомлюємо красу і щастя. Ми забуваємо, що краса і щастя неповторні, тож замінюємо їх потай душі, виводячи якесь середнє арифметичне з уподобаних нами облич, зі спізнаних нами утіх і маємо тільки якісь абстрактні подоби, хирляві й сірі, бо їм саме бракує чогось нового, несхожого на те, що нам знайоме, цієї неодмінної ознаки краси і щастя. І ми вирікаємо над життям песимістичний присуд, та ще й вважаємо його за справедливий, гадаючи, що взяли до уваги щастя і красу, тоді як насправді ми не врахували їх і натомість підставили синтези, де від них каменя на камені не зосталося. Так позіхає завчасу з нудьги очитана людина, коли їй кажуть про нову «гарну книжку», бо вона уявляє собі мішанку всіх відомих їй «гарних книжок», тоді як гарна книга своєрідна, несподівана і не є якоюсь сумою всіх попередніх шедеврів, а чимось іншим, і, щоб відкрити для себе це інше, не досить присвоїти цю суму, бо до неї воно якраз і не належить. Коли ж очитана людина, ще зовсім недавно знуджена, ознайомиться з новим твором, вона зацікавиться тим світом, який там змальований. Так само й гарна дівчина, чужа ідеалам краси, які ввижалися мені на самоті, одразу ж викликала у мені відчуття щастя (його смак дає нам пізнати саме такий, неповторний, завжди особливий образ), щастя, якого можна засягти, живучи біля неї. Але в цьому разі велику ролю відігравало те, що нараз перестала діяти Звичка. Я тягнувся до молочарки всією своєю істотою, жаждивою гострої насолоди. Зазвичай ми живемо мізерною частиною нашого єства, майже всі наші здібності дрімають, держачись звички, а звичка своє діло знає і не потребує їх. Та ось цього разу в дорозі вибоїна в житейській рутині, зміна місця і рання пора покликали ці здібності до життя. Моя звичка, звичка людини хатньої і не навченої вставати з півнями, підвела мене, і всі мої здібності кинулись її підміняти, змагаючись між собою у ревності, — шугаючи дружно, як дев'ятий вал, у неймовірну височінь, — кинулись усі, від найнижчих до найвищих, починаючи з подиху, апетиту, кровообігу й закінчуючи вражливістю й уявою. Не знаю, може, через те, що дівчина не була схожа на інших жінок, я повірив, що дика краса цього урочища додає їй краси, але зате й вона прикрашає собою урочище. Життя здалося б мені райським, коли б я міг цілі години бавити з нею, ходити разом до струмка, до короварні, до полустанка, бути завжди при ній, відчувати, що вона мене знає, що вона думає про мене. Вона утаємничила б мене у чар сільського життя і вранішнього ранку. Я подав їй знак, щоб вона піднесла мені каву з молоком. Вона мене не побачила, я нагукав її. Личко цієї рослявої дівчини було таке золотаве і таке рожеве, наче я дивився на нього крізь кольорову шибку. Вона рушила до мене, я зачаровано дивився, як ширилось і ширилось її личко, подібне до сонця, якби на сонце можна було дивитись, і воно, дедалі ближчаючи, підійшло до нас упритул і засліпило вас, задивленого в нього, золотом і багрянцем. Вона огорнула мене проникливим поглядом, але кондуктори вже прибили дверцята, потяг рушив, я побачив, як дівчина покидає полустанок і вертається стежкою; білий день стояв надворі; я віддалявся від світової зорі. Чи мою екзальтацію я завдячував дівчині, чи, навпаки, саме екзальтація породила головно ту втіху, яку я пережив, милуючись на дівчину, так чи так, дівчина була настільки до неї причетна, що моя потреба знову з нею побачитися була передусім потребою не дати моїй екзальтації зів'яти, не розлучитися назавше з істотою, яка, сама про це не здогадуючись, мала до неї причетність. Цей стан був не тільки приємний. Найголовніше (так тугіше напинання струни дає інший звук, а прудкіша вібрація нерва — інший колір), мій стан наділяв іншою тональністю те, що я бачив, упроваджував мене як дійовця в незнаний Усесвіт, незмірно цікавіший. Та гожа дівчина, яку я ще бачив, хоча потяг приспішував біг, була ніби часткою не відомого вже мені життя, а зовсім іншого, відмежована від нього якимось пустельним узграниччям: у тому житті предмети створювали інше враження, а покинути таке життя означало б для мене померти. Щоб пройнятися блаженством причетности до цього життя, мені досить було б жити при залізниці і щоранку брати у цієї селянки каву з молоком. Та ба! її завжди бракуватиме у тому житті, до якого я дедалі швидше мчав і з яким я міг би примиритися, лише снуючи плани сісти колись до цього самого потяга і спинитися на цьому самому полустанку; плани добрі ще й тим, що живили й притаманний нам цільовий, практичний, машинальний, ледачий, відцентровий умонастрій, бо наша свідомість рада уникнути зусилля, потрібного на те, щоб загалом і безсторонньо осягти й опанувати спізнане нами приємне враження. А думати про це враження таки хочеться, тим-бо наша уява воліє малювати його нам у майбутньому, воліє хитро створювати такі околичності, за яких воно здатне воскреснути, і хоча це зовсім не пояснить нам його істоти, зате убереже нас від праці відтворювати його в нас самих і дасть нам надію знову дістати його зокола.

Назви деяких міст, — Везле чи Шартр, Бурж чи Бове, — це скорочені ймення їхніх головних церков. Таке досить часте означення цілого за його частиною позначається зрештою — якщо йдеться про місця ще не знані — на всій назві, тож коли ми хочемо уявити за нею місто, місто ще ніколи не бачене, воно — наче відливка — набуде подоби великого собору, перебере на себе відмітні його риси, його архітектурний стиль. Але назву Бальбек, назву майже перського звучання, я вичитав на залізничному вокзалі, над буфетом, виведену білими літерами на синій дощечці. Я прудко пробіг вокзал, привокзальний бульвар і спитав, де набережжя, мені кортіло якнайхутчій побачити лише церкву і море; ніхто, проте, здавалося, не розумів, про що йдеться. У Старо-Бальбеку, у Бальбеку-на-Суходолі, де я оце був, не було ані пляжу, ані порту. Щоправда, за легендою, рибалки знайшли-таки в морі чудотворний лик Христа — про це повідав і вітраж у церкві, яка стояла за кілька кроків од мене; певна річ, церковні неф і вежі теж були з каменю берегових рифів, розбитих прибоєм. Але море, яке, як я собі з огляду на все це уявляв, мало пінитися під самим вітражем, було майже за п'ять миль звідси, у Бальбек-Пляжі, а дзвіниця біля церковної маківки, про яку я читав, що вона є не що інше, як кострубата нормандська скеля, що над нею стругають вихори, що круг неї кружляють птахи, і через те завжди уявляв, як біля стіп її кипить шумовиння збурених хвиль, — та дзвіниця височіла на майдані, де перехрещувалися дві трамвайні лінії, напроти кав'ярні з золотим написом: «Більярд», вирізняючись проти дахів, між якими не стирчало жодної щогли. І церква — вона брала мої очі разом із кав'ярнею, разом із переходнем, якого я мусив розпитувати про дорогу, разом із вокзалом, куди я мав вернутися, — зливалася в одне ціле з усім іншим, здавалася випадковістю, породженням сьогоднішнього надвечір'я, і округла розгодована її баня стирчала у небі як овоч, чия рожева, золотиста, розквашена шолупина достигала в тому самому світлі, де купалися димарі. Але я вже відмовлявся про щось думати, хіба про одвічну ролю скульптури, тільки-но розпізнав апостолів, зліпки з яких я бачив у музеї Трокадеро, — вони стояли обабіч Пречистої Діви Марії, перед глибоким прорізом паперті, вони ніби чекали на мене й збиралися мене віншувати. Доброзичливі, кирпаті, рахманні, згорблені, вони буцімто вийшли мене зустрічати й славословити ясну днину. Але потім упало в око, що вираз на їхніх ликах застиг, ніби на обличчі небіжчика, і що цей вираз міняється лише тоді, як обходити їх довкола. Я казав собі: так, це тут, це бальбецька церква. Майдан, який виглядає так, ніби він свідомий своєї гучної слави, це і є те єдине місце на світі, де стоїть бальбецька церква. Допосі я бачив лише світлини цієї церкви і лише зліпки цих славних апостолів та Діви Марії на паперті. Тепер я бачу церкву, бачу статую, це вони, єдині: це вже щось куди більше.

А воднораз, може, й менше. Достоту як молодик у день іспиту або дуелі вважає поставлене йому питання або його постріл за дрібницю проти набутих ним знань і відваги, які б йому хотілося засвідчити, так само і я, хто спорудив у своїй душі Пречисту на паперті, безвідносно до репродукцій, які були в мене перед очима, недосяжну для погроз, на які наражалися б репродукції, недоторканну навіть у тому разі, якби репродукції хтось понищив, піднесену на височінь ідеалу вселюдської вартости, дивом дивувався, побачивши статую, що її я різьбив подумки тисячу разів, зведеною до своєї власної камінної подоби, яка була від мене не далі ніж оголошення про вибори або кінчик мого ціпочка; статую, прикуту до ринкової площі, невіддільну від вильоту головної вулиці, незахищену від поглядів з кав'ярні й омнібусної контори; її лик був осяяний жмутком проміння призахідного сонця, а через кілька годин його осяватиме жмуток світла вуличного ліхтаря, чий другий жмуток сягатиме позичкової каси; статую, яка дихала разом із цією філією кредитової спілки чадом із кухні кондитера, статую, над якою може хто хоч позбиткуватися; отож-бо, коли б мені закортіло поставити на цьому камені свій підпис, то вона, Пречиста Вседіва, що, як мені досі уявлялося, жила всесвітнім життям і лишала непорочною вродою, Бальбецька Богоматір, безподібна (а отже, на жаль, єдина), чиє тіло, як і сусідні будинки, було закіптюжене сажею, показувала б, не можучи їх стерти, усім своїм шанувальникам, прибулим споглядати її, сліди моєї крейди, літери мого прізвища, так що, зрештою, не хто, як вона, несмертельний і так довго виношуваний мною твір мистецтва, у мене перед очима, так само як і церква, обернулася маленькою камінною бабцею, чий зріст я міг виміряти, а зморшки порахувати. Час минав, пора було вертатися на вокзал, де я мав очікувати бабусю й Франсуазу, аби разом податися до Бальбек-Пляжу. Я пригадав те, що я читав про Бальбек, згадав Сваннові слова: «Це місто подиву гідне, воно таке саме гарне, як Сієнна». І кладучи моє розчарування на карб випадку, поганого гумору, втоми, невміння бачити, я втішав себе думкою, що залишаються ще й інші міста, поки що неосквернені в моїй уяві, що, може, пощастить проникнути, мов крізь перлистий дощ, у прохолодний гомін вод Кемперле, пройти через зеленкаво-рожеве леління, в якому купається Понт-Авен; ну, а в Бальбеку, скоро-но я сюди завітав, я ніби відкрив ім'я, яке мало триматися геометрично замкненим, але куди, користаючи з відтули, необачно створеної мною, виганяючи всі образи, що жили тут досі, влетіли трамвай, кав'ярня, люди, які снували по ринковій площі, філія кредитової спілки й, улягаючи нездоланному тиску ззовні та пневматичній силі, вдерлися всередину складів того імені, склади зімкнулися над ними і дали їм змогу облямувати паперть перської церкви, бо складам уже нині їх не спекатися.

На місцевій лінії, яка мала нас довезти до Бальбек-Пляжу, я знову спіткав бабусю, вона була сама: їй заманулося послати Франсуазу вперед, щоб усе було готове до нашого приїзду, але оскільки вона дала хибні вказівки, Франсуаза подалася не в той бік, і тепер, нічтоже сумняшася, мчала повним ходом до Нанта й обутріти могла, мабуть, у Бордо. Ледве я вмостився у вагоні, наповненому перебіжним вечоровим світлом і давучою пообідньою спекою (згадане світло, б'ючи бабуні в лице, добре показувало, як її змлоїла спека), вона спитала: «Ну, як Бальбек?» — з усмішкою, роз'ясненою надією на те, що я від Бальбека у великому захваті, і я не наважився признатися їй у своєму розчаруванні. Зрештою враження, якого прагнула моя душа, обходило мене дедалі менше з наближенням місця, до якого треба було принатуритися моєму тілові. До кінця подорожі залишалася ще година з гаком, і протягом цього часу я намагався уявити собі директора бальбецького готелю, для якого я поки що не існував, — я був би радий з'явитися перед ним із кимось імпозантнішим, ніж бабуся, яка, безперечно, зажадає скидки. Мені здавалося, що цей чоловік поводився б спишна попри свій досить непевний, за моїм припущенням, вигляд.

Щохвилини залізнична колія приводила на одну зі станцій, що передували Бальбек-Пляжу. Самі їхні назви (Ен-карвіль, Маркувіль, Довіль, Понт-а-Кулевр, Арамбувіль, Сен-Марс-ле-В'є, Ермонвіль, Менвіль) лунали для мене незвично, хоча якби я наткнувся на них у книжці, то добачив би в них якусь подібність із назвами колокомбрейських містечок. Проте для вуха музики два мотиви, скомпоновані з кількох явно однакових нот, можуть зовсім не бути схожими між собою, якщо гармонія й оркестрування забарвлені по-ріжному. Так само і ці смутні імена, якісь піщані, якісь вітряні, пустельні, солоні, імена, над якими склад «віль» злинає, як слово «летять», коли гуляють у горюдуба, найменше нагадували мені інші імена — Руссенвіль чи Мартенвіль, бо ці останні моя бабуся у первих часто вимовляла при мені за столом у «залі» і вони набули для мене якогось похмурого чару, де поєднувалися, мабуть, водно екстракти зі смаку варення, з духу пломінких дров і з паху паперу котроїсь зі сторінок Берґоттової книжки, з кольору пісковикового дому напроти, тож іще й сьогодні, піднімаючись, мов пухирці газу, з глибу моєї пам'яти, вони зберігають свій специфічний смак, хай їм і доводиться пробиватися на поверхню крізь багатоверствове середовище.

То були полустанки-містечка, які торували над одлеглим морем на гребенях дюн або вже вкладалися на ніч біля стіп яскраво-зелених негарних пагорбів, схожих на канапи в готельному номері, містечка заледве з кількох вілл, із тенісним кортом на краю, а іноді з казино, хоруговка якого тріпотіла на міцненькому, різкому й тужливому вітрі; вони, ці містечка, вперше показували мені постійних своїх гостей, але показували їх надворі: тенісистів у білих шапочках, начальника станції, який жив там, серед своїх тамарисків і троянд, даму в канотьє, яка суворо дотримувалася щоденного трибу життя, про який я так нічого й не дізнаюсь, і яка кликала, дорогою додому, де вже горів вогонь, свого хорта, бо хорт відстав, — ці фіґури, напродиво звичайні, осоружно пересічні, різали моє непризвичаєне око й ранили мою неприкаяну душу. Але мука моя зросла ще більше, коли ми виладувались у холі бальбецького Ґранд-отелю, під монументальними, зробленими під мармур сходами, і коли бабуся, не враховуючи, що це може накликати ворожнечу й погорду чужих, серед яких нам доведеться жити, заходилася сперечатися про «умови» з директором, не людиною, а барилом, чиє обличчя і голос були всі в рубчиках (на лиці — від видавлювання багатьох вугрів, у голосі — від суржику різних мов, зумовленого неблизьким його походженням та його космополітичним дитинством), вбраним у великосвітський смокінг, із поглядом психолога, який брав зазвичай, коли прибували «омнібуси», великих панів за голоту, а злодійчуків за великих цабе. Забуваючи, либонь, що він сам ледве чи заробляє п'ятсот франків на місяць, він глибоко зневажав тих, для кого п'ятсот франків, або, як він висловлювався, «двадцять п'ять луїдорів», — це «сума», і мав їх за паріїв, яким не місце у Ґранд-отелі. Щоправда, в цьому самому палаці жили люди, які платили небагато, а проте тішилися у пана директора пошаною, якщо тільки він був переконаний, що ощадливі вони не з убогости, а зі скнарости. А потім, скнарість нітрохи не уймає людям слави, бо вона вада, а вади притаманні усім людям, хоч би на якому суспільному щаблі вони стояли. На щабель тільки й зважав директор, на щабель, чи, точніше, на те, у чому він бачив прикмети високого суспільного щабля, а прикмети ці зводилися ось до чого: не скидати капелюха, вступаючи до холу, носити нікербокери[123], приталене пальто, виймати з тисненої сап'янової цигарниці сигару з пурпурно-золотим обідцем (усіх цих переваг мені, на жаль, бракувало). Свою ділову розмову директор пересипав добірними, але безглуздими висловами.

Поки бабуся, аж ніяк не збентежена тим, що директор розмовляє з нею, не скидаючи капелюха і висвистуючи, питала награним тоном: «А які у вас… ціни?.. О, це не з нашими достатками!» — я, чекаючи на лавочці, ховався чимглибше в самого себе, силкувався поринути в думки про вічне, не зоставляючи нічого зі свого нутра, нічого живого на поверхні тіла, нечулого, як поверхня тіла поранених звірів, в яких так завмирає життя, що вони здаються мертвими, поринути з тим, аби менше катуватися на новому місці, ще необжитому, і ця неприкаяність надто боліла, коли я бачив ту, яка почувалась як у себе вдома, бачив гожу даму, якій директор засвідчував особливу повагу, граючись із її песиком, або молодого фертика у капелюху з пером, фертик щойно вступив і питав: «Листів нема?», бачив усіх тих, для кого піднятися сходами з підробного мармуру означало все одно що вернутися додому. А в цей час суворим поглядом Міноса, Еака й Радаманта[124] (поглядом, у який оголена моя душа поринала, ніби в невідомість, де її вже ніщо не оберігало) на мене гостро бликали панове, які хоча, можливо, й не дуже тямили в умінні «приймати», проте носили титул «завідувачів прийому»; оподаль, за скляною стіною, сиділи гості в читальні, для опису якої мені треба було позичати барв у Данте, в Раю або в Пеклі, залежно від того, чи думав я про блаженство обранців, які мали право читати там у цілковитій тиші, чи про страхоту, в яку вкинула б мене бабуся, якби вона, людина не дуже вражлива, звеліла мені туди ввійти.

Почуття самоти ще дужче посилилося в мені через хвилину. Я сказав бабусі, що мені зле і що, мабуть, нам доведеться вернутися до Парижа, бабуся не ремствувала, а лише попередила мене, що їй треба піти купити те, що нам стане у пригоді в будь-якому разі, поїдемо ми чи залишимося (потім я довідався, що бабуся пішла лише ради мене, бо Франсуаза мала при собі всі потрібні мені речі); чекаючи на бабусю, я пішов трохи прогулятися по людних вулицях, де від цього велелюддя стояла така задуха, як у помешканні, і де ще були відкриті перукарня та кондитерська, одвідувачі якої ласували морозивом і милувалися на статую Дюґе-Труена. Ця статуя була здатна врадувати мене десь так, як її репродукція в якомусь ілюстрованому журналі може захопити хворого, що перегортає журнали у приймальні в хірурга. Я дивувався тому, який я несхожий на інших людей, скажімо, на директора, що міг порадити мені таку розвагу, як прогулянку по місту, чи на тих, кому катівня, що нею є нове помешкання, здається «справжнім затишком», як було розрекламовано в готельному проспекті, який міг і переборщувати, але який усе-таки звертався до всієї клієнтури і догоджав її смакам. Щоправда, реклама не лише зваблювала її до бальбецького Ґранд-отелю «смачною кухнею» і «прегарним видовищем на сади казино», вона спокушала ще й «постановами її Величности Моди, які не можна ламати, не опинившись під загрозою здатися варваром, на що жодна добре вихована людина не захоче наражатися».

Мені дуже хотілося побачити бабусю, бо я боявся, що засмутив її. Вона, звичайно, знизилась духом, побачивши, як мене нищить утома, виходило, що подорожувати взагалі мені вадить. Я надумав вернутися до готелю і там чекати на неї; сам директор натиснув якийсь ґудзик, і незнайомий тип, якого називали «ліфтер» (і який сидів аж на верхотурі готелю, де був ніби під банею нормандської церкви, буцімто фотограф у заскленому ательє або органіст у будці) почав спускатися до мене з моторністю прирученої, пустотливої й посадженої в колесо вивірки. Відтак, знову ховзаючи вздовж перебірки, він поніс мене з собою до склепіння комерційного нефу. На кожному поверсі, обаполи службових сходів вахлярем розгорталися похмурі Галереї, і по тій чи іншій Галереї, несучи подушку, проходила покоївка. Я накладав на її обличчя, невиразне в сутіні, маску моїх найпалкіших снів, але в її погляді, оберненому до мене, я читав погорду до моєї нікчемности. Бажаючи якось розбити нестерпну тугу, нагнану на мене безконечною їздою, безмовним здійманням крізь таємничість непоетичного напівмороку, освітленого лише вертикальним рядом шибок ватерклозетів на кожному поверсі, я озвався до юного органіста, учасника моєї подорожі й товариша моєї неволі, який і далі грав на регістрах та рурках свого інструмента. Я перепросив його за те, що завдав йому стільки клопоту, і спитав, чи не заважаю я йому, і, щоб похвалити віртуоза, не тільки виказав цікавість до його хисту, а ще й признався, що мені його мистецтво подобається. Але він не пустив пари з уст — чи то тому, що був уражений, а чи тому, що був поглинений працею, дотримувався етикету, недочував, шанувався, боявся щось зламати, був придзиґильований чи виконував директорську вказівку.

Ніщо, мабуть, не створює такого сильного враження реальности зовнішнього світу, як зміна ставлення до нас бодай навіть і незначної особи після нашого з нею знайомства. Я був тим самим, хто приїхав надвечір бальбецьким приміським потягом, у мені жила та сама душа. Але в цій душі, там, де о шостій разом з несилою уявити собі директора, готель, прислугу витало смутне й тривожне очікування хвилі прибуття, були тепер видавлені вугрі на лиці директора-космополіта (насправді натуралізованого монеґаска, хоча, як говорив про себе директор, кохаючись у вишуканих, як йому здавалося, а насправді хибних виразах, — «румунського кореня»), жест, яким він дзвонив ліфтерові, сам ліфтер, — цілий рій маріонеток, випущених зі скрині Пандори, якою був Ґранд-отель, очевидних, неусувних і, як усе, що втілилося в дійсність, вихолощених. Але принаймні ця зміна, винуватцем якої я сам не був, доводила мені, що зайшло щось поза мною — хоча саме по собі зовсім не цікаве, — і я нагадував мандрівця, який вирушив у путь, коли сонце було перед ним, а потім, побачивши його позад себе, пересвідчується, що спливло багато годин. Я падав з утоми, мене лихоманило, мене тягло лягти, але не було нагоди. Бодай на хвилинку простягти ноги, але навіщо, коли я не можу дати відпочити тій сукупності вражень, яка і є для кожного з нас його свідомим (якщо не матеріальним) тілом, і коли незнайомі предмети, що обступають це тіло, змушуючи його сприймання чувати, так само стискували б і здавлювали мій зір, слух, усі мої чуття (навіть якби я простяг ноги), як здавлювала кардинала Ла Балю його клітка, де йому годі було повернутися. Це наша увага заставляє кімнату предметами, а звичка виносить їх звідти і розчищає нам місце. Цього місця для мене не було в моєму бальбецькому номері (моєму лише з назви), він був захаращений речами, незнайомими зі мною, які мій недовірливий погляд одвзаємнили таким самим недовірливим поглядом, які взагалі не помічали, що я живу на світі, і давали взнаки, що я ламаю їхній щоденний побут. Дзиґарі — вдома я чув цокіт мого годинника всього кілька секунд на тиждень, лише коли виходив з глибокої задуми, а тут дзиґарі, не вгаваючи, джерготали незрозумілою мовою про щось таке, що мені, либонь, мало б бути неприємне, скоро фіолетові портьєри слухали їх мовчки, але з виглядом людини, яка знизує плечима на знак того, що її дратує чиясь присутність. Ці портьєри надавали номерові з високою стелею якогось ніби історичного колориту: тут могло б статися вбивство герцога де Ґіза, а пізніше сюди могли б завітати туристи з путівником агенції Кука в руках, — заснути ж тут мені було годі. Мені дошкуляли книжкові шафки зі скляними дверцятами, вишикувані попід стінами, а надто — трюмо, поставлене навскіс у кутку: я відчував, що як його звідси не винести, то мені не зітхнути вже вільно. Я щохвилі зводив очі, — яким речі у моїй паризькій квартирі муляли не більше, ніж мої власні зіниці, бо там вони були всього лишень паростками моїх органів, продовженням мене самого, — до зависокої стелі цього бельведера, який бабуся обрала для мене; і, засягаючи в царину заповітнішу, ніж та, де ми бачимо і чуємо, в царину, де ми розрізняємо запахи, майже всередину мого «я», вибивав мене з останнього сховища запах нарду[125], а я насилу спромагався не припиняти марний опір, тривожно відсапуючись. Я більше не мав Усесвіту, більше не мав кімнати, більше не мав тіла, — йому звідусіль загрожували вороги і його до кісток морозило, я був сам, мені хотілося померти. Аж ось увійшла бабуся, моє здавлене серце так і скинулося, для виливання душі відкрився безмежний простір.

На бабусі був перкалевий шлафрок, удома вона надягала його щоразу, як хтось із нас хворів (бо в ньому було зручніше — казала бабуся, приписуючи всім своїм учинкам егоїстичні спонуки): коли вона доглядала нас, не спала ночей, він правив їй за фартушок служебки й посидільниці, за сутану черниці. Але піклування, доброта і заслуги служебок та черниць, наша вдячність їм за те — усе це робить ще яснішим наше усвідомлення, що для них ми чужі, що ми самотні, що нам нема з ким поділити тягаря наших дум, що ми повинні підтримувати в собі життєрадісність, а коли я був з бабусею, я знав, що хоч би яка велика була моя журба, її співчуття куди більше; що все моє, мої гризоти, мої поривання зустрінуться у неї з прагненням зберегти і продовжити моє життя і що в неї воно ще сильніше, ніж у мені самому; і мої думки продовжувались у ній, не збиваючись на манівці, бо переходили з моєї душі в її душу, не змінюючи середовища, не змінюючи особи. І — як хтось, хто вив'язує перед дзеркалом краватку і не розуміє, що кінчик, який він бачить у дзеркалі, не той, до якого він посилає руку, або як пес, що ловить на землі танечну тінь комахи, — ошуканий позірністю тіла, так зазвичай діється на цьому світі, де нам не дано проникати в живу душу, я кинувся в обійми бабусі й припав губами до її обличчя, ніби саме так я й добирався до її великого серця, яке вона мені відкривала. Горнучись до її щік, до її чола, я черпав із них щось геть-то доброчинне, одживче й діловито зберігав нерухомість, спокійну жадобу дитяти, що смокче цицьку.

Потім я довго милувався її широким видом, що різьбився, наче гарна, тихо розжевріла хмарка, крізь яку просвічувала її ніжність. І все, що було бодай і найблідішим відсвітом її переживання, все, що я міг на тім виду прочитати, одразу ж одухотворювалося, освячувалося, і я гладив долонею її гарне просиве волосся так само побожно, так само обережно і лагідно, як пестив би її доброту. Вона знаходила стільки радости в тому, щоб звільняти мене від зусиль коштом своїх зусиль, її так тішила мить безруху й відпочинку, яку вона могла подарувати моєму втомленому тілові, що коли я, побачивши, що вона хоче помогти мені роззутися й лягти, спробував пручатися й заходився розбиратися сам, вона з благальним виглядом перехопила мої руки, які торкалися до ґудзиків моєї куцини та до черевиків.

— Прошу тебе! — сказала вона. — Це така відрада для твоєї бабусі! Головне, не забудь постукати в стіну, якщо ти чогось потребуватимеш уночі, моє ліжко тут-таки, опостінь, біля твого, перебірка тонесенька. Як тільки ляжеш, одразу постукай мені, перевіримо, чи добре ми розуміємося.