Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Я замислився: яким дивом у ті байдужі окуляри, крізь які маркіза де Вільпарізіс оглядала з досить далеченької відстані суцільну, мікроскопічну, каламутну суєту знайомої їй юрби, було вставлено в тій їхній частині, якою вона дивилася на мого батька, страховинні збільшувальні скельця, здатні так рельєфно і з найменшими подробицями показувати їй усе те, що є в мого батька привабливого, околичності, що змушували його вернутися, його митні клопоти, його пієтет до Ель-Ґреко, і, порушуючи всякі масштаби, являти лише його таким великим серед інших, зовсім маленьких, ніби того Юпітера, якого Ґюстав Моро[136] наділив, малюючи поряд із простою смертною, надприродно високим зростом?

Бабуся попрощалася з маркізою де Вільпарізіс, бажаючи трохи подихати повітрям біля готелю, поки нам не помахають у вікно, що сніданок подано на стіл. Розлігся галас. Це молода любка дикунського царка з купання верталася на сніданок.

— Ні, це якась кара Божа! Хоч покидай Францію! — вигукнув із серцем старшина, який саме наспів сюди.

Нотариха витріщилася на удавану царицю.

— Ви не уявляєте, до якого сказу мене доводить пані Бланде, коли вона торопіє на цих людей, — звернувся до голови старшина. — Так і дав би їй паца по шиї. Ми самі потураємо чванству цієї голоти, вона тільки й прагне, щоб на неї лупали очима. Скажіть-но її чоловікові, щоб він їй розтлумачив, як це кумедно; я вже з ними більше не покажуся, якщо вони задивлятимуться на цих паяців.

Появи принцеси Люксембурзької, чия карета того дня, коли вона привезла овочі, зупинилася перед готелем, не проґавили пані нотарева, адвокатова і суддиха, які віднедавна аж реґнули довідатися, чи маркіза таки справді маркіза, а не якась пройдисвітка Вільпарізіс, оточена тут такою пошаною, на яку, як прагнули ці дами довести, та не заслуговувала. Коли головиха, яка всюди винюхувала ледащиць, відриваючись від шитва, пильнувала, як через хол проходить маркіза де Вільпарізіс, її обидві приятельки заходилися сміхом.

— Ох, я, знаєте, мої пані, — казала вона з гордістю, — я завжди думаю про людей погано! Я повірю, що жінка справді заміжня, лише потому як мені покажуть метрику і посвідчення про шлюб. Не хвилюйтеся: я дуже доскіпливий допитувач!

І щодня ці дами, підсміюючись, прибігали до суддихи:

— Ми чекаємо новин.

Після появи принцеси Люксембурзької суддиха ввечері поклала палець на уста:

— Є новини!

— Ох! пані Понсен — це та, що й у двері не влізе! Зроду ще таких не бачила… Ну, то що сталося?

— А ось що: жінка з жовтим волоссям, наквацьована, в кареті, від якої паплюгою тхне на цілу милю, в таких каретах тільки відомого штабу дамулі й роз'їжджають, сьогодні провідувала так звану маркізу.

— Ой-ой-ой! Отакої! Ви тільки погляньте! Але ж ця дамуля, пригадуєте, старшино, нам аж ніяк не сподобалася, а тепер ми ще й дізнаємося, що вона приїжджала до маркізи. Жінка з мурином, га?

— Власне, власне.

— Чи ти ба! Ви не знаєте, як її прізвище?

— Знаю. Я ніби ненароком узяла її візитівку, її таємна кличка — принцеса Люксембурзька. Недарма я її запідозрила. Що й казати, гарне сусідство з цією новонасталою баронесою д'Анж![137]

Старшина згадав «Масетту» Матюрена Реньє.[138]

Не треба зрештою думати, що це непорозуміння скоро з'ясувалося, як розплутуються в останній дії водевілю непорозуміння, виниклі в першій. Принцеса Люксембурзька, небога англійського короля й австріяцького цісаря, і маркіза де Вільпарізіс, коли принцеса заїжджала по маркізу у своїй кареті, щоб покататись удвох, щоразу справляли враження гультяйок з розряду тих, зустрічі з якими важко уникнути в курортних містах. Три чверті мешканців Сен-Жерменського передмістя в очах багатьох буржуа — це плюгаві марнотратці (зрештою деякі такі і є), ось чому ніхто з буржуазії їх не приймає. Буржуазія з цього погляду надто сувора, бо цих панків, попри всі їхні грішки, якнайгостинніше приймають у таких місцях, куди буржуазії зась. І великі пани глибоко переконані, що буржуазія це знає, тим-то вони й поводяться вкрай просто і картають своїх друзів, що «сіяли грішми, а тепер кукають», і це геть збиває з пантелику буржуа. Якщо великий пан зазнається з дрібною буржуазією тому, що завдяки своєму страшенному багатству, головує у великих акціонерних товариствах, буржуазія, побачивши нарешті аристократа, гідного стати великим буржуа, ладна присягтися, що він не водиться з маркізом, гравцем і банкрутом, про якого вона думає, що його безмежна чемність свідчить про його неділовитість. І вона з дива не може вийти, коли дук, голова правління величезного закладу, женить сина з донькою маркіза з тих оглядів, що маркіз хоч і гравець, зате рід його найдавніший у Франції, чинячи так само, як державець, що радше оженить сина з донькою скинутого царя, ніж з дочкою владущого президента республіки. Іншими словами, ці двоє світів мають один про одний таке саме химерне уявлення, як бережани на цьому березі бальбецького затону про той берег; з Рібвеля ледь видко Маркувіль Лоргеєз; саме це й омиляє, бо нам здається, що й нас бачать з Маркувіля, а насправді всієї пишноти Рібвеля звідти майже не видно.

Бальбецький лікар, викликаний додому, коли в мене була гарячка, визнав, що мені вадить пропадати цілий день на морі, на самому сонці; він виписав мені кілька рецептів; бабуся взяла їх із позірною пошаною, але з цієї пошани я зразу побачив, що вона твердо вирішила жодних ліків не замовляти; зате на його режимні приписи вона зважила і прийняла пропозицію маркізи де Вільпарізіс їздити з нею на прогулянку каретою. Аж до сніданку я снував туди-сюди зі своєї кімнати до бабусиної. Бабусині покої виходили просто на море, як і мої, але мали вікна на три різні сторони: на пляж, на подвір'я і на поле, і вмебльовані були інакше: тут стояли фотелі, оздоблені філігранню й гаптовані рожевими квітами, від яких, скоро ви входили, на вас ніби віяло свіжим ароматом. І о тій порі, коли сонячні паруси, промкнувшись у всі вікна, ніби вісники різних годин, зрізали кути стін, зводили на комоді, поряд із пляжним відблиском вівтар, строкатий, наче польові квіти, саджали на стіну зайчиків зі згорненими тріпотливими й теплими крильцями, завжди готовими спурхнути й полетіти назад, нагрівали, як купіль, квадратик провінційного килима перед вікном на подвір'я, яке сонце вбирало виноградними гронами, додавали чару й розмаїття меблям, ніби відлущуючи квітучий шовк фотелів і здираючи обшивку, бабусині покої, куди я вступав за хвилину до вбирання на прогулянку, скидалися на призму, що розкладала надворішнє світло, скидалися на вулик, де стеклися соки дня, що пишався переді мною, розбризкані, розщеплені, п'янкі й зримі, скидалися на сад надій, який розчинявся в роїнні сріблястих променів і трояндових пелюсток. Але насамперед я розсував фіранки, бо мені нетерпеливилося побачити, яке Море грає Нереїдою сьогодні біля берега. Бо кожне Море зоставалося тут не довше як один день. Назавтра виникало інше, часом подібне до вчорашнього. Але зроду я не бачив, щоб воно два дні поспіль було одним і тим самим.