Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Власне, я так гаразд і не натішився Бальбеком, і це тільки розпалило моє бажання приїхати сюди ще раз. Мені все ввижалося, ніби я прибув сюди щойно вчора. Зовсім інше відчуття мали мої приятелі, які писали мені, чи не надумав я часом тут оселитися. На конвертах вони писали: «Бальбек»; моє вікно виходило не на поле і не на вулицю, а на водяні розлоги, ночами до мене долітав гомін їхніх хвиль, якому я, перш ніж забутися, ввіряв мій сон, наче вутлий струг; і все це, разом узяте, підтримувало у мені ілюзію, ніби завдяки сусідству з хвилями хоч-не-хоч у мене, заснулого, проникають їхні чари, подібно до того як у наш слух проникають уроки, які ми поклали вивчити вві сні.

Директор пропонував мені на той рік найкращі апартаменти, але я прихилився до свого номера, куди я тепер заходив, уже не відчуваючи запаху індійського нарду, і де моя думка, яка спершу насилу сягала його висоти, зрештою точно вкладалася в його розміри, отож-бо мені довелося, навпаки, знижувати висоту вже в Парижі, коли я лягав спати в моїх давніх покоях із низькою стелею.

Пора було й справді кидати Бальбек, зоставатися далі в неопалюваній і вогкій готельній кімнаті без коминків і калориферів було б божевіллям. Втім, ці останні тижні майже миттю вивітрилися мені з голови. Коли я думав про Бальбек, переді мною оживав той час, коли вранці, в поліття, якщо я лаштувався на прогулянку з Альбертиною та її приятельками, бабуся за приписом лікаря змушувала мене лежати в пітьмі. Директор вимагав, аби на нашому поверсі не галасували, і сам стежив за виконанням своїх указівок. Світла бувало так багато, що я довгенько не розсував широких лілових портьєр, таких ворожих до мене першого вечора. Але хоча Франсуаза щовечора заколювала портьєри шпильками, аби вони не пропускали світла, а розпинати їх тільки вона одна й уміла, хоча вона прикріплювала до портьєр і ковдри, і червоний кретоновий убрус, і всілякі крамні клапті, щільно запнути вікно їй так і не щастило, я не залишався у кромішній пітьмі, на килим нібито осипався шарлат анемонових пелюсток, і я не міг утриматися, щоб не поставити бодай на хвилинку на нього голі ноги. А навпроти вікна, на частково освітленій стіні іскрів сторчово золотий циліндр, нічим не підтримуваний, він поволі посувався, наче вогненний слуп, який вів жидів по пустелі. Я знову лягав; приречений на безрух, я мав уявну втіху від усього зразу: від гри, від купання, від ходні, від того, чим мені радив утішатися ранок, і радість моя була така буйна, що серце гучно стукотіло, наче заведена машина, але нерухома, змушена розвивати швидкість на місці, обертаючись круг себе.

Я знав, що мої подружки на узмор'ї, але не бачив, як вони йдуть повз неоднакові ланки моря, за якими далеко-далеко, коли ясніло, бовванів піднесений над синявими його баранцями схожий на італійське городище Рівбель, увесь, до останнього домочка, вирізьблений сонячним світлом. Я не бачив своїх подружок, але з долетілих до мого бельведера криків газетярів, «денникарів», як величала їх Франсуаза, криків купальників та захопленої грою дітлашні, криків, що увиразнювали, наче кигикання морських птиць, гомін плюскотливих тихих хвиль, — здогадувався, що вони близько, чув їхній сміх, подібний до сміху нерещ, затушкований у м'який шерех прибою, що долітав до моїх вух. «Ми чекали, — казала мені ввечері Альбертина, — чи не спуститесь ви. Але жалюзі у вас не відчинилися, навіть коли почався концерт». Справді, о десятій концерт бухав під моїми вікнами. У перерві, коли ще не було відпливу, знову до мене долинало текуче й немовчне шульпотіння валів, які ніби загортали кришталевими своїми сувоями скрипкові капричо й оббризкували шумовинням рвачкі виляски якоїсь попідводної музики. Та ось дзиґарі б'ють полудень, нарешті з'являється Франсуаза. І все літо в тому самому Бальбеку, куди я так поривався, бо він уявлявся мені збатоженим шквалами та заснованим туманами, стояла така осяйно сонячна і така стала погода, що коли Франсуаза відчиняла вікно, моїх сподівань ніколи не ошукувала заломлена на розі зовнішнього муру стяга світла, завжди однієї й тої самої барви, уже не хвильної як знак літа, а притьмянілої, наче неживий, штучний блиск емалі. І поки Франсуаза виймала з рамини шпильки, відчіпляла клапті матерії і розсувала фіранки, літній день, відслонений нею, здавався таким самим мертвим, таким самим одвічним, як чудова тисячорічна мумія, — досить було нашій старій служниці обережно розповити її з полотен, щоб вона постала перед моїми очима набальзамована, в золотих шатах.