Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Ми вже бачили готель, його вогні, такі ворожі першого вечора, коли ми тільки прибули, а тепер опікунчі й затишні, вісники домашнього вогнища. І коли повіз підкочував до брами, придверник, груми, ліфтер, послужливі, простодушні, злегка стурбовані нашим запізненням, скупчені на сходах у чеканні, зараховувалися нами, оскільки ми вже їх добре знали, до числа тих, хто стільки разів змінюється впродовж нашого життя, скільки змін відбувається з нами самими, але в кому, коли вони робляться на час дзеркалом наших звичок, ми з радістю виявляємо наше правдиве і доброзичливе відбиття. Вони нам дорожчі за друзів, з якими ми давно не бачилися, бо вони більше, ніж друзі, містять у собі те, чим є ми нині. Тільки «гінця», якого цілий день тримали на сонці, зараз ховали від вечірньої стужі, закутували у вовну, і ця вовна у поєднанні з пониклим жовтожаром його чуба і напрочуд рожевими щоками надавала йому схожости в зашкленому холі з тепличною рослиною, береженою від холоду. Ми висідали з екіпажа, до нас підбігала челядь, її було більше, ніж треба, але вона відчувала всю важливість цієї сцени і хотіла грати в ній ту чи ту ролю. Я зголоднів. Щоб швидше повечеряти, я найчастіше не заходив до свого номера, — а номер я вже обжив, отож-бо, побачивши великі лілові портьєри і низенькі книжкові шафи, я знову відчував себе на самоті з собою, чиє відбиття віддавали мені не лише люди, а й речі, — і ми всі троє чекали в холі, коли метрдотель вийде і скаже, що стіл накритий. Тут знову нам випадала нагода послухати маркізу де Вільпарізіс.

— Ми надуживаємо вашою ласкою, — казала бабуся.

— Де там, я просто рада-радісінька, я щаслива, — відповідала її приятелька з чарівним усміхом, розтягуючи слова співучим голосом, на противагу її звичній простоті.

Бо вона теж по суті ставала в такі хвилини неприродною, згадувала про своє виховання, про те, що аристократичні манери великої пані зобов'язують її показати буржуа, як їй з ними добре, що вона не гне кирпи. Єдине, у чому в неї виявляється хиба справжньої ґречности, то це в тому, що вона була занадто ґречна; тут давалася взнаки професійна рутина дами з Сен-Жерменського передмістя, яка, передчуваючи, що в комусь із буржуа вона неодмінно викличе досаду, шукає нагоди, аби записати щось на віру своєї ввічливости з ними, бо в майбутньому їй доведеться занести в дебет обід чи раут, на які вона їх не запросить. Так кастовий дух, скоривши її раз і на все, не бачачи, що обставини змінилися, що люди стали іншими і що в Парижі їй захочеться бачити нас частенько, схиляв маркізу з гарячковою поквапливістю, ніби час її звичайности минав, посилати, поки ми були в Бальбеку, якомога частіше нам троянди й дині, давати почитати книги, катати нас у своєму екіпажі й розважати розмовами. Ось чому — такі самі яскраві, як сліпучий блиск пляжу, як барвисте леління барв у номерах, як їхнє підводне освітлення, навіть такі самі яскраві, як уроки верхової їзди, завдяки яким сини комерсантів убожествилися, мов Олександер Македонський, — повсякденна ґречність маркізи де Вальпарізіс, як і миттєва, літня легкість, з якою відгукувалася на неї бабуся, зосталися в моїй пам'яті як характерні риси курортного життя.

— Віддайте ж пальта, хай їх занесуть нагору.

Бабуся віддавала речі директорові, а що він завжди поводився зі мною поштиво, то ця неповага, від якої він, мабуть, потерпав, уразила мене.

— Цей добродій, мабуть, образився, — казала маркіза. — Певне, має себе за великого пана, щоб брати нашу одежу. Пригадую, — я тоді ще пішки під стіл ходила, — дук Немурський вступив якось до мого батька, — батько мешкав на останньому поверсі палацу Буйон, — з величезною пачкою газет і листів під пахвою. Я так і бачу герцога і його синій фрак у прорізі химерно цяцькованих дверей, — здається, Богарова робота[145], знаєте, такі тонесенькі галузки, дуже гінкі, а тесля позагинав їх, позакручував такими собі бантиками, квіточками, чисто тобі перевиті стрічками букетики. «Візьміть, Сирюсе, — сказав дук моєму батькові, — це просив вам передати ваш придверник. Він сказав: „Ви й так ідете до графа, то чого б мені лізти сходами, тільки дивіться, щоб не розсипалося“». Ну, тепер у вас руки вільні, сідайте, от хоча б сюди, — припрошувала маркіза, беручи бабусю за руку.

— Ох, як вам байдуже, не в це крісло! Для двох воно замале, а для мене самої завелике, мені буде незручно.

— Це мені нагадує точнісінько таке саме крісло, воно довго стояло у мене, але, зрештою, мені довелося з ним розлучитися, бо його подарувала моїй матері безталанна дукиня Праленська.[146] Моя мати чарувала всіх своєю простотою, але жила поняттями своєї доби, на яких не вельми розумілася навіть я, і спочатку вона не захотіла відрекомендуватися дукині Праленській, яка була лише панною Себастіані, а тамта, пошившись у дукині, вважала, що їй не гоже відрекомендовуватися першій. І справді, — додала маркіза де Вільпарізіс, забуваючи, що ці тонкощі бабусі неприступні, — навіть коли б вона була лише пані де Шуазель, то й тоді її непоступливість можна б зрозуміти. Над Шуазелів нема нікого, вони одноколійні з сестрою короля Людовіка Гладкого, вони були правдивими бассіньїнськими можновладцями. Я визнаю, що ми перевищуємо їх покревенством і славою, але старожитністю вони нам майже не поступаються. У зв'язку з питанням першенства лучалися кумедні випадки, наприклад, одного разу сніданок подано з запізненням на добру годину, і тоді одна з цих пань нарешті згодилася, щоб її відрекомендували. А потім вони щиро заприязнилися між собою, і дукиня подарувала моїй матері фотель на зразок цього, але до цього дукининого фотеля, як оце ви нині, не сідав ніхто. Одного разу мати почула, як на дитинець в'їжджає коляска. Мати й питає у лакейчука, хто се. «Це дукиня де Ларошфуко, ваша ясновельможносте». — «Ага, гаразд, просіть». Минає чверть години — нікого. «А як же дукиня де Ларошфуко? Де вона?» — «Вона на сходах, ваша ясновельможносте, відсапується», — відповідає лакейчук, а він недавно прибув з села, звідки мати зазвичай їх виписувала. Багато челяді народилося в неї перед очима. Ось звідки береться віддана прислуга. А вірна челядь — це ж наше багатство! Братися нагору дукині де Ларошфуко було справді нелегко, вона була здоровецька, така здоровецька, що як уступила, мати аж розгубилася, не знаючи, куди її посадити. Тут їй упав до віч праленівський фотель. «Присядьте, будь ласка», — сказала мати, підсуваючи фотель. І дукиня заповнила його по вінця. Попри свої габарити, вона зоставалася ще приємною жінкою. «Дукиня все-таки справляє ефект, коли входить», — казав про неї один наш приятель. «Куди більший ефект вона справляє, як виходить», — заперечила мати, — вона була на язик нестримніша, ніж це допускається тепер. Навіть у домі самої дукині де Ларошфуко без сорому збиткувалися над її розплилими тілесами, з чого та сміялася перша. «Ви що, вдома сам? — спитала якось у дука де Ларошфуко моя мати, коли приїхала з візитою до дукині і, зустрінута у дверях герцогом, не помітила, що його дружина сидить у глибині покоїв. — Дукині де Ларошфуко нема? Щось я її не бачу». — «Як це ґречно з вашого боку!» — відповів дук, він був людина без царя в голові, але не позбавлена дотепносте.

Після обіду, піднявшися з бабусею до себе, я ділився з нею своїми думками: те, чим маркіза де Вільпарізіс нас учарувала, — тактовність, чуйність, скромність, ненав'язливість, може, не такі уже й чесноти, якщо вони цілком приступні усіляким там Моле й Ломені, і хай навіть їхній брак може робити людей неприємними в щоденному спілкуванні, він, цей брак, не перешкодив стати Шатобріаном, Віньї, Гюґо та Бальзаком позбавленим здорового глузду шанолюбцям, яких під'юджувати було так само легко, як, скажімо, Блока… Ім'я Блока дратувало бабусю. І вона починала підносити до небес маркізу де Вільпарізіс. Подейкують, що в любові нашими уподобаннями керують інтереси роду: для того, щоб дитина мала здоровий організм, інтереси роду підбивають худих жінок шукати гладких чоловіків, а гладких — худих: отак і моя бабуся, мимоволі ставлячи над усе турботу про моє щастя, загрожене моєю нервозністю, моєю хоробливою схильністю до смутку і самоти, цінувала виваженість і обачність, а ці високі прикмета були властиві не лише маркізі де Вільпарізіс, а цілому товариству, де я міг би розважитися, заспокоїтися, товариству на зразок того, де колись вражали бистрим розумом Дуан, Ремюза, не кажу вже Босержан, Жубер[147], Севіньє, — бистрим розумом, що прикрашав, підносив життя на противагу похмурому і рафінованому плюгавству Бодлера, По, Вердена, Рембо, яке принесло їм скандальну славу, а бабуся не бажала цього онукові.

Я урвав бабусю, обнявши її, і спитав, чи не зауважила вона, що маркіза кинула якось такі слова, які можна зрозуміти, ніби вона пишається своєю родовитістю, хоча не говорить про це прямо. Я завжди ділився з бабусею своїми враженнями, без її підказки я не зумів би сам визначити, яка та чи інша людина. Щовечора я приносив їй зібрані за день начерки всіх живих істот, які для мене не існували, бо вони — це не вона. Одного разу я сказав їй так:

— Без тебе я не міг би жити.

— Що ти, що ти, — схвильовано озвалася вона. — Треба бути твердішим. Інакше що б з тобою сталося, аби я вирушила в мандри? Я б мріяла про те, щоб ти був цілком розсудливий і цілком щасливий.

— Я був би розсудливий, аби ти поїхала на кілька днів, але я лічив би години.

— А якби я поїхала на кілька місяців (на саму думку про це серце мені стиснулося)… на кілька років… на…

Ми обоє замовкли. Ми не зважувалися глянути одне одному в очі. Мені боліло більше за неї, ніж за себе. Я підступив до вікна і зумисне повільно, відвертаючи погляд, сказав:

— Ти ж знаєш, що я вмію пристосуватися. Попервах після розлуки з найдорожчими людьми я почуваю себе нещасним, а потім, кохаючи їх, як і раніше, звикаю, моє життя плине тихо, спокійно; я міг би жити без них місяці, роки.

Тут мені заціпило, і я відвернувся од вікна. Бабуся на хвильку вийшла з номера. А назавтра я завів з нею філософську розмову байдужішим тоном, але так, щоб вона прислухалася до моїх слів, і говорив я, між іншим, і про те, як це цікаво, що за останніми науковими даними матеріалізм нібито збанкрутував і що найімовірнішим залишається безсмертя душ і їхнє прийдешнє злиття.

Маркіза де Вільпарізіс попередила, що незабаром їй не доведеться з нами так часто бачитися. її небіж, майбутній вступник до Сомюра[148], відбуває військову службу в поблизькому Донсьєрі, а відпустку має провести в неї, і вона віддаватиме весь час йому. Під час прогулянок вона хвалилася перед нами його великим розумом, а ще більше його добрим серцем; я уявляв, що він набереться до мене симпатії, що я стану його найщирішим приятелем, і коли перед його приїздом маркіза натякнула бабусі, що, на жаль, його запазурила недостойна жінка, за якою він шаленіє і яка його не випустить, я, переконаний, що таке кохання неминуче веде до безумства, злочину чи самогубства, думаючи про те, яка мала часина судилася нашій дружбі, за моїми передчуттями вже дуже міцній, хоча я ще не бачив цього молодика, оплакував нашу дружбу і пов'язані з нею напасті, як оплакують дорогу істоту, про яку ми дізнаємося, що вона тяжко хвора і їй уже три чисниці до смерти.

Одного спечного пообіддя, коли я сидів у присмерку їдальні, яку прикривали від сонця, обарвлюючи її нажовто і тільки де-де лишаючи блискітки морської синяви, фіранки, я побачив між пляжем і дорогою високого щуплявого молодика з голою шиєю, гордо піднесеною головою, гострими очима і такою ясною шкірою й таким золотавим чубом, наче він увібрав у себе все сонячне світло. На прибульцеві була пара з м'якого кремового краму, який, здавалося, личив би радше жінці, аніж чоловікові, і легкість якого підкреслювала не менше, ніж прохолода в їдальні, надвірню спеку і поліття; хода його була навальна. Очі його (з одного щораз випадав монокль) були такого самого кольору, як море. Кожен приглядався до нього з цікавістю, всі знали, що молодий маркіз де Сен-Лу-ан-Бре славився своєю гожістю. Всі газети описували костюм, у якому він недавно був за секунданта на поєдинку юного дука д'Юзеса. Здавалося, що в того, у кого зовсім особливий колір чуба, очей, шкіри, особлива постава, завдяки чому його так само легко було б вирізнити в юрбі, як коштовну прожилку лазурового мінливого опалу в грубій породі, і життя мало бути не таке, як у інших. До того, як він так уклепався, на горе маркізи де Вільпарізіс, за нього билися найгожіші великосвітські дами, і коли він появився на пляжі з відомою вродливицею, до якої залицявся, то це тільки зміцнювало її славу, хоч не менше привертало загальну увагу й до нього самого. Його «шик», задерикуватість молодого «лева», а головне, надзвичайна врода давали певні підстави твердити, що в ньому є щось жіноче, але хиби в цьому не бачили, бо його мужність і залюбливість були відомі всім. Це і був той небіж маркізи де Вільпарізіс, про якого вона нам розповідала. Мені було приємно думати, що я спілкуватимуся з ним близько місяця і що він, мабуть, до мене привернеться. Він прудкою ходою пройшов через хол, ніби гнався за моноклем, який пурхав перед ним, як метелик. Він прийшов з пляжу, і море, яке заповнювало скляну стіну холу до половини, творило йому тло, на якому він відбивався на весь зріст, як на портретах тих малярів, які, думаючи прилучитися до сучасності, обирають для своєї моделі властиві рамки: моріжок для гри в поло чи Гольф, іподром, чардак яхти, і дають новочасний відповідник старих полотен, де людина зображена на передньому плані краєвиду. Парокінний повіз чекав на юного маркіза перед брамою; його монокль знов почав пустувати на сонці, а небіж маркізи де Вільпарізіс елегантно і вміло, наче великий піаніст, який навіть у найпростішій гамі заломить другорядного виконавця, сів біля візника, перебрав віжки і, розриваючи листа, що йому вручив директор готелю, рушив.