Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

А назавтра пан де Стермар'я з огляду на те, що старшина боронив у суді його приятеля, прийшов знайомитися.

— Наші спільні приятелі, де Камбремер, хотіли нас усіх покликати, але дні якось не сходилися для зустрічі, — сказав старшина; як більшість брехунців, він гадав, що ніхто не візьметься з'ясовувати маленьку подробицю, але достатню (в разі, як ви знаєте, що вона розминається з голою правдою) на те, щоб викрити характер людини і викликати до цієї людини вічну недовіру.

Я, як завше, хіба почував себе зараз вільніше (її батько пішов побалакати зі старшиною), дивився на мадемуазель де Стермар'ю. Смілива й завжди гарна незвичність поз, як, скажімо, в ту мить, коли вона, сидячи за столом на злогах, підносила келишок на висоту передрам'я, холодність зненацька пригаслого погляду, родова черствість, яка чулася, ледь замаскована властивими їй переливами, в її голосі, черствість, яка разила мою бабусю, щось на зразок атавістичного стоп-крана, до якого вона вдавалася, висловивши поглядом чи інтонацією свою власну думку, — все змушувало того, хто за нею стежив, думати про предків, од котрих вона успадкувала запеклість, нечуйність, скутість, ніби на ній була вузька сукня, яка їй тисла. Але іскри, що з'являлися в глибу її холодних зіниць, осяяних іноді майже покірною ніжністю, яку всевладна жага тілесних утіх пробуджує в душі найбільшої гордівниці, — і ось вона вже ладна вволяти лиш одну волю — волю чоловіка, здатного її удовольнити, байдуже, хто це, лицедій чи блазень, задля якого вона може кинути й мужа; але змислово рожевий і живий рум'янець, що шарів на білих її щічках і скидався на кармін у сердечках білого вівонського латаття, наче подавали мені надію, що я легко вирву в неї дозвіл зажити з нею смаку поетичного життя, яким жила вона у Бретані, життя, яке вона, чи то тим, що вже цілком освоїлася з ним, чи то через природжену вимогливість, чи то з огиди до убозтва або скнарства батьків, мабуть, не високо ставила, але яке все-таки буяло в її тілі. У мізерних запасах її волі, яку вона одібрала у спадок і яка надавала її личку якоїсь млявости, вона навряд чи могла засягти снаги для опору. А як вона приходила до табльдоту в неодмінному сірому фетровому капелюшку з досить старомодним і претенсійним пером, то здавалася мені особливо зворушливою, і не тим, що капелюшок личив до її сріблясто-рожевої цери, а тим, що робив її ближчою мені, бо я думав тоді, що вона бідна. Батькова присутність змушувала її шануватися, а проте, розглядаючи й класифікуючи людей інакше, ніж її батько, у мені вона, може, бачила не маленький ранг, а стать і вік. Аби пан де Стермар'я якось залишив її в готелі саму чи аби — ще краще! — маркіза де Вільпарізіс підсіла до нашого столу і тим так поліпшила її думку про нас, що я наважився б підійти до неї, то, може, ми перекинулися б кількома словами, призначили побачення, зійшлися б. А якби їй довелося цілий місяць прожити без рідні у своєму романтичному замку, може, ми з нею вдвох гуляли б у надвечір'я, коли рожеві квіточки вересу горять не так яскраво над стемнілою водою, у затінку дубів, об які розбивається гомін хвиль. Укупі ми обійшли б цей острів, сповнений для мене особливих чарів, бо на ньому минали будні мадемуазель де Стермар'ї і його завжди берегла її зорова пам'ять. Мені здавалося, ніби я міг по-справжньому посідати її лише там, обійшовши куточки, сповиті стількома її спогадами. То була ніби заслона, яку мій потяг до неї намагався зірвати, заслона, яку природа опускає між жінкою та іншими істотами (з такою самою метою, з якою вона ставить між усіма істотами й найгострішим залассям акт запліднення і з якою змушує комах збирати пилок, перш ніж упитися нектаром) на те, щоб, піддурені надією на повніше посідання, вони заволоділи спершу місцевістю, де вона живе і яка ще дужче розжеврить їхню уяву, ніж жага, хоча сама собою, без допомоги жаги, місцевість навряд щоб їх привернула.

Але мені таки довелося відвести очі від мадемуазель де Стермар'ї, бо, гадаючи, певне, що знайомство зі значною особою, — дія цікава, коротка й цілком самодостатня, — вимагає, щоб добути з неї весь закладений у ній інтерес, лише ручкання та проникливого погляду, і при цьому зовсім не обов'язково ні заводити розмову, ні підтримувати стосунки, її батько уже дав спокій старшині і знов сів напроти доньки, затираючи руки, наче людина, яка оце зробила цінний набуток. А до мого слуху іноді долинав голос старшини: тільки-но збудження від знайомства в ньому вщухло, він заговорив, як звикле, звертаючись до метрдотеля:

— Я ж бо вам не царьок, Еме; ідіть-но лишень до нього. Як вони вам смакують, голово? Як поглянути, ці пструги вельми апетитні, от ми їх і попросимо в Еме. Еме! От ця рибчина, здається, нам підходить. Принесіть-но її нам, Еме, та більше.

Це ім'я Еме не сходило в нього з уст, отож-бо, як він запрошував когось на обід, гість казав йому: «Бачу, ви тут як у себе вдома», і вирішував і собі раз у раз повторювати «Еме», спонукуваний особливою схильністю, в якій є щось від несміливости, вульгарности й глупоти, узятих разом, схильністю декотрих людей гадати, ніби наслідувати в усьому тих, із ким ви спілкуєтеся, це і дотепно й вишукано. Старшина весь час кидав: Еме, Еме, але попри те всміхався, бо хотів показати і своє панібратство з метрдотелем і водночас вищість над ним. А метрдотель щоразу, як лунало його ім'я, усміхався розчуленою й марнославною усмішкою, мовляв, він пишається виявленою йому честю і розуміє жарт.

Я завжди ніяковів на трапезах у великому, завжди перелюдненому ресторані ґранд-отелю, але надто торопів, коли прибував на кілька днів власник (чи там генеральний директор, обраний акціонерами, точно не знаю) не тільки цього готелю, а ще й семи-восьми інших, розкиданих по різних куточках Франції; мандруючи з готелю в готель, він зупинявся в кожному з них на якийсь тиждень. Тоді щовечора, десь на початку вечері, поріг їдальні переступав цей маленький сивий чоловічок з червоним носом, геть-то незворушний і напродиво чемний, якого, мабуть, так само добре знали у Лондоні, як у Монте-Карло, і скрізь вважали за одного з перших готелярів Європи. Одного разу я на хвилинку відгодився з їдальні, а коли, вертаючись, минав його, він уклонився мені, щоб підкреслити, що я його гість, але дуже сухо, і я ніяк не міг доглупатися, чим така сухість спричинена: стриманістю того, хто не забуває, що він за один, чи погордою до мізерного клієнта. Іншим клієнтам, значним, генеральний директор уклонявся не менш сухо, але нижче, спускаючи очі додолу ніби з відтінком соромливого пошанівку, так, буцім здибав на похороні батька небіжчиці або був на виносі святих дарів. Поза тими крижаними й рідкими уклонами він не робив жодного поруху, наче давав наздогад, що його вогненні очі, які немовби вилазили йому з лоба, бачать усе, залагоджують усе, забезпечують під час «ґрандотельського обіду» не лише бездоганність деталей, а й зграйність ансамблю. Він почував себе над режисера, над капельмейстера, він був справжній генералісимус. Він вважав, що досить довести погляд до крайнього зосередження, і все буде відрегульовано, що так виключається найменше недбальство, здатне довести до руйнації, і, перебираючи на себе всю відповідальність, не лише утримувався від жестів, а й не кліпав, скам'янівши від напруги, його очі обіймали і скеровували всю сукупність операцій. Я відчував, що навіть рухи моєї ложки не проходять повз увагу генерального директора, і хоча б він зникав одразу після супу, проведений ним огляд перебивав мені апетит на весь обід. А сам він апетит мав добрячий — це він доводив за сніданком, проходячи до ресторану як звичайний 'їдець і сідаючи за такий самий столик, як усі. Його столик вирізнявся лише одним: поки генеральний директор столувався, другий, завждішній директор, стоячи, весь час щось йому лопотів. Він був підлеглий генерального директора, годив йому як болячці й панічно його боявся. А я не дуже його боявся, надто за сніданком: загублений серед столувальників, він поводився тактовно, як генерал у ресторані, зважаючи на них не більше, ніж на солдатів. А проте, коли портьє, оточений своїми «гонцями», казав мені: «Завтра вранці він їде до Дінара, звідти до Біарріца, а потім до Каннів», — я полегшено зітхав на повні груди.

Я в готелі не лише нудьгував, бо не мав знайомих, а ще й побивався, що їх така тьма у Франсуази. Здавалося б, ці знайомства мали б нам багато чого полегшити, але сталося якраз навпаки. Пролетарям зійтися з Франсуазою було не так просто, домагалися вони свого лише тоді, як ставилися до неї дуже поштиво, та коли вже домагалися, то за людей вона вважала тільки їх. Натомість друзі її панів, за її старовинним кодексом, нічого для неї не важили, і якщо вона мала роботи по саму зав'язку, то могла спровадити даму, яка прийшла в гості до бабусі. Що ж до її власних знайомих, себто тих рідких осіб з народу, яких вона сподобляла своєю вибагливою приязню, то тут її вчинки регулювалися найхимернішим і найбеззастережливішим приписом. Так Франсуаза, познайомившись із господарем кав'ярні та молоденькою покоївкою, яка служила у бельгійки й обшивала її, приходила до бабусі прибирати не зразу після сніданку, а лише через годину, бо господар кав'ярні частував її кавою або липовим відваром, а модистка просила подивитись, як вона шиє, і відмовитися Франсуаза не могла, такі речі були для неї неприпущенні. Та модистка вимагала особливої уваги, вона була сирота, виростала у чужих людей і нині їздила до них на кілька день у гості. її доля будила у Франсуази і жаль, і доброзичливу зневагу. Франсуаза мала родину, мала успадкований від померлих батьків будиночок, де жив її брат та ще й держав кілька корів, і вона не могла вважати таку приблуду за рівню. Дівчина хотіла провести п'ятнадцяте серпня у своїх доброчинців, а Франсуаза знай товкла: «Сміхота! Каже: вибираюся п'ятнадцятого серпня додому. Додому — каже! А це навіть не її рідна сторона, чужі люди її пригорнули, а вона — додому, ніби це й справді її дім. Бідолашна дівчина! Як вона, мабуть, бідує, коли навіть не знає, що таке свій дім!» Але якби Франсуаза водилася лише з покоївками, що прибули сюди зі своїми панами, і в ті години, коли вона їла «там, де челядь», брали її за шляхетну, змушену, мабуть, обставинами чи особливою прихильністю до моєї бабусі піти до неї в компаньйонки, — так на них впливали її гарний чепчик та її тонкий профіль, — словом, якби Франсуаза зналася лише з тими, хто в готелі не служив, це було б ще півгоря, вона не могла б завадити їм чимось нам прислужитися з тієї простої причини, що в будь-якому разі, навіть якби вона їх не знала, вони нічим не могли б нам прислужитися. Але вона заприязнилася з доглядачем винарні, з кухтиком, з черговою на поверсі. І в нашому побуті це відчулося ось як: у день свого прибуття Франсуаза, ще не знайома ні з ким, щохвилини дзвонила, викликаючи обслугу через кожну дрібничку, та ще в такий час, коли ні я, ні бабуся дзвонити не посміли б, і на наш млявий протест відповідала: «Але ж вони теж луплять як за батька!» — ніби платила вона; а нині, коли вона подружилася з кимось із кухні і ми вже розраховували на те, що матимем якісь вигоди, Франсуаза, якщо у бабусі чи в мене мерзли ноги, не зважувалася дзвонити навіть у призначений час; вона запевняла, що на це подивляться несхвально, бо доведеться розпалювати грубу або турбувати прислугу, яка зараз обідає і буде бурчати. А завершувала вона свою промову зворотом: «Не по чім б'є, як не по голові…» Ми не наполягали на своєму з побоювання, щоб не нарватися на інший зворот, уже грізніший: «Це вам не казна-що!..» Словом, ми позбулися гарячої води через те, що Франсуаза зблизилася з тим, хто грів воду.

Нарешті й ми теж зазнайомилися — проти бабусиної волі, але завдяки бабусі: якось уранці вона зіткнулась у дверях із маркізою де Вільпарізіс, і обидві мусили озватися, попереду обмінявшись жестами, сповненими подиву й вагання, позадкувавши, все ще караючись сумнівами і зрештою дозволивши собі об'яви ґречности і радісні вигуки: так у декотрих мольєрівських п'єсах двоє акторів, стоячи майже поруч, але вдаючи, ніби не бачать одне одного, виголошують довгі тиради набік, аж це їхні погляди схрещуються, вони не вірять своїм очам, вони говорять наввипередки, потім разом, нарешті діалог змінюється у них дуетом і вони кидаються в обійми одне одному. З делікатности маркіза де Вільпарізіс хотіла одразу попрощатися з нами, але бабуся пробалакала з нею аж до сніданку: їй хотілося з'ясувати, чому маркіза одержує пошту раніше за нас і де вона купує таку добру печеню (маркіза де Вільпарізіс, неабияка гурманка, не любила готельної кухні, де нас частували стравами, про які бабуся, як завжди наводячи пані де Севіньє, казала, що «їства такії штучнії, що як би голодом не померти»). І від того дня маркіза взяла звичку, поки їй подадуть сніданок, підсідати до нашого столика, не дозволяючи нам уставати, боячись бодай чимось нас потурбувати. Але через бесіду з нею ми все-таки часто засиджувалися до того нехлюйного моменту, коли ножі валяються на обрусі біля зібганих серветок. Убиваючи собі в голову, — я це робив з любови до Бальбека, — ніби я на краю світу, я намагався вдивлятися в далечінь, щоб не бачити нічого, окрім моря, шукаючи в ньому леління барв, описаних Бодлером, а на наш столик позирав лише в ті дні, коли нам приносили величезну рибину, морське чудище, яке на відміну від ножів та виделок існувало ще в первісну добу, коли життя зачинало роїтися в Океані, за часів кіммерійців, чудище, чиє тіло з незліченними хребцями, з синіми і рожевими жилками, створювала природа, але за певним архітектурним планом, і в неї виходило щось ніби стобарвний морський собор.

Мов той стрижій, бачачи, як із достойником, якого він голить з особливою ретельністю, заводить річ щойно прибулий новий клієнт, радіє, розуміючи, що ті люди одного гурту, і, йдучи по мисочку з милом, несамохіть усміхається на думку, що в його закладі, у звичайнісінькій простій голярні, розважаються представники світу, ба навіть аристократи, — так Еме, зрозумівши, що ми давні знайомі маркізи де Вільпарізіс, ішов по полоскальницю для нас, усміхаючись тією самою скромно гордовитою і зумисне стриманою усмішкою, якою всміхається госпося дому, свідома того, коли їй треба відійти від гостей. А ще він скидався на щасливого й розчуленого батька, коли той нишком спостерігає за раюванням жениха і нареченої, які поєднали свої долі у нього за столом. Зрештою обличчя Еме прибирало щасливого виразу щоразу, як при ньому згадувалося ім'я когось титулованого, не те що у Франсуази, її личко хмурніло, а мова ставала суха й уривчаста, коли вона чула: «граф такий-то й такий», і це означало, що вельможність вона шанувала не менше, ніж Еме, а ще більше. Бо Франсуаза мала вдачу, яку вона вважала, помічаючи її в інших, за найбільшу ваду: вона була гордівниця. Вона була не з тієї легкої і добродушної раси, до якої належав Еме. Такі люди відчувають і висловлюють неабияку втіху, коли їм оповідають якийсь гаряченький факс, але ще не поданий на газетних шпальтах. Чого Франсуаза не любила, то це показувати свій подив. При ній можна було сказати, що ерцгерцог Рудольф[133], про існування якого вона і гадки не мала, не вмер, у чому ніхто не сумнівався, а живий, і вона відповіла б: «Авжеж», так переконано, ніби знала про це віддавна. Можливо (оскільки навіть з наших уст, від нас, кого вона шанобливо називала своїми панами і хто її зовсім обламав, вона не могла спокійно чути прізвище вельможі), її родина була заможна, нікому не дивилася в руки, і якщо гідність, з якою це сімейство трималося в селі, могла бути упосліджена, то хіба лишень шляхтою, у якої такий чоловік, як Еме, з дитинства наймитував, а той жив на ласкавому хлібі. Послухати Франсуазу, то маркіза де Вільпарізіс мусила спокутувати те, що вона людина високого роду. Але ж — у Франції принаймні — саме в цьому і виявляється талант великих панів і великих паній і саме це становить єдиний їхній клопіт. Франсуаза, улягаючи звиклій схильності челяді ненастанно пантрувати за стосунками своїх панів з іншими людьми і з окремих спостережень робити іноді хибні висновки, як це роблять люди, спостерігаючи за життям тварин, щокроку виявляла, що нас «нехтують», а виявити це їй було легко, бо вона безтямно любила нас і кохалася в тім, щоб говорити нам щось прикре. Але досить було Франсуазі стеменнісіньким чином ствердити, що маркіза де Вільпарізіс примиляється до нас і примиляється і до неї, як вона вибачала їй маркізтво, а що вона завжди його й шанувала, то почала вирізняти її серед усіх наших знайомих. До того ж, ніхто інший і не пробував так упадати коло нас. Досить було бабусі поцікавитися, яку книжку читає маркіза де Вільпарізіс, або похвалити фрукти, що передала маркізі її приятелька, і за годину лакей підносив нам від неї книжку або овочі. А згодом, коли при зустрічі з нею ми дякували, вона мовби виправдовувалася, пояснюючи, в чому користь від такого приносу: «Це ніякий не шедевр, але газети приносять пізно, треба ж щось читати». Або: «Знаєте, на морі завжди безпечніше мати добрі і тільки добрі овочі».

«Здається, устриці вам не смакують, — сказала маркіза де Вільпарізіс, посилюючи мою нехіть: живе устричне м'ясо бридило мені більше, ніж ослизлість медуз, які каляли мені бальбецький пляж, — а тим часом тутешні устриці чудові! Ага, я скажу покоївці, щоб вона разом з моїми листами прихопила й ваші. Що ви кажете — дочка пише вам щодня? Де ви знаходите стільки тем?» Бабуся промовчала, очевидно, вважала, що відповідати на це запитання нижче її гідности, адже вона знай товкла мамі слова пані де Севіньє: «Тільки я отримаю твого листа, як уже починаю ждати наступного, я живу тільки твоїми листами. Мало хто здатен зрозуміти мене». Я боявся, як би бабуся не застосувала до маркізи де Вільпарізіс фінальної фрази: «Я шукаю цих небагатьох, а інших уникаю». Бабуся, змінюючи розмову, почала хвалити овочі, які маркіза де Вільпарізіс прислала нам напередодні. Овочі й справді були гарні, аж директор, притлумлюючи досаду, викликану тим, що ми не взяли вазочки з узваром, сказав мені: «Я, як і ви, куди ласіший на фрукти, ніж на всякий інший десерт». Бабуся сказала своїй приятельці, що овочі чудові, надто проти тих препоганих фруктів, які звикли подавати в готелі: «Я б не могла, — додала вона, — повторити за пані де Севіньє, що, аби нам заманулося скуштувати поганих овочів, то їх треба було б виписати з Парижа». — «А, кохана пані читає пані де Севіньє! Я з першого ж дня побачила у вас її „Листи“. (Маркіза забула, що доти, доки вона не зіткнулась із бабусею в дверях, вона її не помічала.) А вам не здається, що її безнастанна опіка над дочкою дещо пересадна? Вона про це розводиться забагато і тому виглядає нещирою. їй бракує органічносте». Вважаючи суперечку за марну й уникаючи говорити про те, що їй дороге, з особою, нездольною її зрозуміти, бабуся прикрила «Спогади пані де Босержан» своєю торбинкою.

Здибаючи Франсуазу о тій порі (Франсуаза називала її «полуднем»), коли вона, у своєму гарному очіпку, оточена пошаною, йшла попоїсти з челяддю, маркіза де Вільпарізіс зупиняла її й розпитувала про нас. І Франсуаза, передаючи нам те, що доручила переказати нам маркіза: «Вона сказала: перекланюйтесь їм од мене», удавала голос маркізи де Вільпарізіс, думаючи, що буквально передає її слова, хоча спотворювала їх не менше, ніж Платон Сократові слова, а Іоанн Богослов Ісусові. Франсуазу, звичайно, увага маркізи де Вільпарізіс зворушувала. А все ж Франсуаза, мабуть, не йняла віри бабусі, гадаючи, що та бреше з класової солідарности (багатії всі одним миром мазані), коли запевняє, ніби маркіза де Вільпарізіс була колись гожа. Хоч і те сказати: сліди цієї гожости були ледве помітні, і відтворити по них змарнілу вроду важко було б і людині з тоншою художньою натурою, ніж у Франсуази. Бо аби зрозуміти, яка була ладна стара жінка, бачити було мало — треба було з'ясувати кожну її рисочку.

«Я колись запитаю її, чи я не помиляюся, чи правда, що вона пов'язана кров'ю з Ґермантами», — сказала бабуся й обурила мене. Як міг я повірити у спільне походження двох імен, одне з яких увійшло до мене в низьку і вбогу браму досвіду, а друге — в золоту браму уяви?

Ось уже кілька днів на дорозі з'являлася в помпезному екіпажі висока, руда, гарна, з величеньким носом принцеса Люксембурзька, прибула ненадовго на курорт. Якось її повіз зупинився біля готелю, лакей пройшов до директора, вернувся назад і виніс кошик чудових фруктів (де, як і в затоні, одразу зійшлися різні пори року) з візитівкою: «Принцеса Люксембурзька», де було написано кілька слів олівцем. Для якого принца крови, замешканого тут інкогніто, призначалися ці синьо-зелені, лискучі сливи, своєю кулястістю подібні до моря, яким воно було нині, прозорі виноградини, завислі на висохлому виноградді, наче ясний осінній день, і груші барви небесного ультрамарину? Навряд щоб принцеса хотіла візитувати приятельку моєї бабусі. А проте назавтра ввечері маркіза де Вільпарізіс прислала нам свіжий і золотавий виноградний кетяг, прислала слив і груш, і ми їх одразу впізнали, хоча сливи, як полуденне море, стали бузковими, а ультрамарин груш узявся плямами рожевих хмаринок. Уранці на пляжі влаштовувалися симфонічні концерти, і через кілька днів ми спіткали після концерту маркізу де Вільпарізіс. Переконаний, що твори, які я там слухаю (прелюдія до «Лоенгріна», увертюра до «Таннгейзера» тощо), передають найвищі істини, я з усієї сили намагався піднестися до них; щоб зрозуміти їх, я добував із себе, я вкладав у них усе найкраще, усе найглибше, що крилося тоді в мені.

Отож, ідучи після концерту додому, ми зупинилися на надбережжі з маркізою де Вільпарізіс, яка сказала, що замовила для нас у готелі крок-месьє[134] і молошну яєчню, і тут я побачив, як здалеку до нас наближається принцеса Люксембурзька, злегка спираючись на парасольку, аж її велике і гоже тіло набувало легкого хилу, виписуючи при цьому арабеску, улюблену серед жінок, які лишали вродою за імперії: скірні вимогам моди, вони опускали плечі, випростували спину, стискали стегна, витягали ногу з тим, щоб їхнє тіло, мов той футляр, ледь колихалося круг незримого навскісного стрижня, на якому воно трималося. Принцеса щоранку гуляла по пляжу, коли майже всі уже після купання ішли снідати, а сама вона снідала о пів на другу й поверталася до своєї вілли по вже давно покинутому пляжниками і розпеченому від сонця набережжі. Маркіза де Вільпарізіс відрекомендувала їй бабусю, хотіла відрекомендувати й мене, але забула моє прізвище і мусила спитати про це мене. А може, вона його і не знала, в кожному разі давно забула, за кого бабуся видала дочку. Очевидно, моє прізвище справило на маркізу де Вільпарізіс сильне враження. Принцеса Люксембурзька поручкалася з нами, а потім, розмовляючи з маркізою, вряди-годи оберталася й обіймала мене та бабусю тим ласкавим поглядом, у якому кільчиться поцілунок, що його шлють укупі з усмішкою немовляті на руках у мамки. Попри все своє бажання не підкреслювати, в яких високих сферах вона обертається, принцеса, очевидно, зле визначила відстань, бо не розрахувала сили свого погляду і він повнився такою ласкавістю, аж здавалося, — ще мить, і вона нас погладить, ніби двох утішних звіряток у Зоологічному саду, що вистромили свої писочки крізь ґрати клітки. Втім, така асоціація зі звірятами та з Булонським лісом за мить стала ще яскравіша. Тієї пори надбережжя кишіло від крикливих розносців, торгівців тістечками, цукерками, булочками. Не знаючи, як нам краще довести свою доброзичливість, її високість зупинила першого зустрічного розносця; але в того залишився тільки житняк, який кришать качкам. Принцеса взяла той буханець і сказала мені: «Це для вашої бабусі». Проте вручила його мені і додала з лукавим усміхом: «Віддайте їй сам», гадаючи, ніби я вщасливлюся тим, що між мною і тваринами не буде посередника. Наскочили ще й інші перекупники, принцеса набила мої кишені всім, що тільки вони мали: перев'язаними пакетиками, трубочками, бабами і льодяниками. Вона сказала мені: «їжте самі і почастуйте бабусю», а розплатитися з перекупниками звеліла негреняті в червоному атласному вбранні, яке ходило за нею хвостиком і дивувало цілий пляж.

Потім вона попрощалася з маркізою де Вільпарізіс і подала нам руку — мовляв, вона не робить різниці між нами та своєю приятелькою, вона з нами на рівній стопі, вона милостива до нас. Але цим разом принцеса поставила нас на драбині живих істот на щабель вище, бо дала відчути бабусі свою рівність із нами в ніжній материнській усмішці, якою ущедряють хлоню, прощаючись із ним як із дорослим. Завдяки диву еволюції, бабуся була вже не качка і не антилопа, а, якщо вжити пестливої мови пані Сванн, бебі. Нарешті, покинувши нас утрьох, принцеса рушила далі по сонячному надбережжі, вигинаючи свій чудовий стан, який, наче гадючка круг ціпочка, вився за нерозгорнутою парасолькою, білою з небесними розводами, якою підпиралася принцеса Люксембурзька. То була моя перша королівська високість, що трапилася на моєму шляху, перша, бо принцеса Матильда поводилася так, що її годі було поставити між високостями. Ще одна високість, як ми побачимо згодом, теж здивує мене своєю ласкою. Одну з одмін прихильности великих панів, добровільних посередників між потужниками і землянами, я звідав на собі другого дня, коли маркіза де Вільпарізіс заявила нам: «Вона у захваті від вас. Це жінка великого розуму, великого серця. Вона не така, як більшість державиць і принцес крови. Це людина з великої літери, — і не тямлячи себе від того, що вона може це нам сказати, додала переконано: — Гадаю, вона буде дуже рада знову зустрітися з вами».

Але того самого ранку, розлучившися з принцесою Люксембурзькою, маркіза де Вільпарізіс здивувала мене ще більше, і це вже виходило за межі ґречносте.

— То ви син діловода міністерства? — спитала вона мене. — Ага, здається, ваш батько премила людина. Зараз він відбуває дуже гарну подорож.

Кілька днів тому ми довідалися з маминого листа, що батько та його супутник, маркіз де Норпуа, згубили багаж.

— Багаж знайшовся, точніше, він і не губився. А було це так, — заходилася оповідати нам маркіза де Вільпарізіс, чомусь обізнана з подробицями цієї поїздки краще, ніж ми. — Оскільки мені відомо, ваш батько повернеться вже наступного тижня і до Альхесіраса, мабуть, уже не поїде. Йому хочеться провести зайвий день у Толедо, бо він великий шанувальник одного з Тіціанових учнів[135], — от вилетіло його ім'я, — а найкраще, що той малював, можна побачити саме там.