Розділ «ПОВСЮДИ КРОВ»

— Тоді я тільки запакую оці сендвічі й підемо, — сказала Каролін. — А ще ми візьмемо з собою дві бляшанки содової для діток, які гарно поводитимуться і питимуть через соломинки. Це якщо означені дітки гарненько попісяють перед тим, як зволожувати собі горло водою з бульбашками, ось так.

— Я смоктатиму соломинку залюбки, як скажений, — сказав Ейден. — А є квасольки?

— Він має на увазі тістечка «вупі», — пояснила Аліса.

— Я знаю, що він має на увазі, але в нас їх нема, хоча, здається, є гремівські крекери[407], посипані цинамоновим цукром.

— Цинамонові гремівські крекери — це круть, — оголосив Ейден. — Я тебе люблю, Каро.

Каролін посміхнулась. Їй подумалося, що це прозвучало красивіше за будь-який із читаних нею віршів. Навіть красивіше за той, про холодні сливи, Вільямса[408].

Джулія вражено дивилася, як повільно, а втім, упевнено спускається сходами Ендрія Ґріннел. З Ендрією відбулася трансформація. Макіяж і зачіска на місці розкошлаченого ще вчора волосся зробили свою справу, але не це було головним. Дивлячись на неї, Джулія усвідомила, як давно вона бачила третю виборну міста сповненою впевненості в собі. Цього вечора вона одягла вмерти яку красиву червону сукню, оперезану пояском на талії — схоже, від «Енн Тейлор»[409], — а в руці тримала велику ткану торбу з зашморгом. Навіть Горес задивився на неї, роззявивши пащу.

— Як я виглядаю? — спитала Ендрія, досягши підніжжя сходів. — Як та, що могла б полетіти на міські збори на мітлі?

— Ти виглядаєш приголомшливо гарною. Молодшою на двадцять років.

— Дякую, любонько, але в мене нагорі є дзеркало.

— Якщо тамтешнє тобі не показало, наскільки ти тепер краще виглядаєш, подивися у дзеркало тут, де краще освітлення.

Ендрія переклала торбу в другу руку так, немов у ній лежало щось важке.

— Ну, мабуть, таки виглядаю, трішки принаймні.

— Ти певна, що маєш для цього вже достатньо сил?

— Гадаю, так, а якщо навіть мене почне знову трусити, я тихцем зможу вислизнути крізь бічні двері. — Ендрія не мала наміру вислизати, хоч би як її там не почало колотити.

— А що в торбі?

«Ланч для Джима Ренні, — подумала Ендрія. — Яким я збираюся його нагодувати на очах усього міста».

— Я завжди беру з собою в'язання на міські збори. Подеколи там так довго й нудно тягнеться час.

— Не думаю, щоб ці були нудними, — зауважила Джулія.

— А ти сама підеш, чи як?