Розділ «ПОВСЮДИ КРОВ»

ТРИМАЙТЕСЬ ЗА 2 ЯРДИ (6 ФУТІВ) ВІД КУПОЛА!

Оллі подумав, що на оголошеннях, котрі дивляться в інший бік, либонь, містяться такі ж написи, і на тому боці з них може бути якась користь, бо там достатньо служби, щоби підтримувати порядок. Натомість тут товпитиметься чоловік вісімсот міських жителів та, либонь, пара дюжин копів, більшість із яких нетямущі новачки. Утримувати людей тут від наближення до Купола — все одно що намагатися захистити замок із піску від морського припливу.

Труси в неї були вологі, і калюжа натекла між її розчепірених ніг. Вона обпісялась або перед тим, як натиснути на гачок, або відразу після. Оллі гадав, що, мабуть, таки після.

БРЯЗЬ. Тиша.

Поблизу порався молодик в армійській формі. Зовсім юний. На рукавах не мав жодних нашивок, тож Оллі здогадався, що той, мабуть, рядовий. На вигляд йому було років шістнадцять, проте Оллі гадав, що той мусить бути старшим. Він чув про хлопців, котрі прибріхували собі віку, аби потрапити на службу, але гадав, що таке траплялось до того, як повсюди завелися комп'ютери, щоби відстежувати такі речі.

Армійський молодик роззирнувся навкруги, побачив, що на нього ніхто не звертає уваги, і заговорив стиха. З південним акцентом.

— Хлоопче! А не покинув би ти ото кидати своє камінюччя? Очмеліти моожна.

— То піди собі десь деінде, — відповів Оллі.

БРЯЗЬ. Тиша.

— Не моожу. Наказ.

Оллі промовчав. Натомість знову кинув камінь.

БРЯЗЬ. Тиша.

— На'іщо ти це робиш? — спитав армієць. Зараз він уже тільки робив вигляд, ніби все ще зайнятий щитами, а насправді йому хотілося побалакати з Оллі.

— Бо рано чи пізно якийсь із них не відскочить. А коли це трапиться, я встану і піду звідси, щоби ніколи більше не бачити цієї ферми. Не доїти ніколи жодної корови. Яке там повітря, з вашого боку?

— Гарне. Прохолодне, правда. Я сам із Південної Ка'оліни. У нас у Південній Ка'оліні зовсім не так у жовтні, я тобі кажу.

Там, де перебував Оллі, за три ярди від юнака з півдня, було жарко. Та ще й тхнуло.

Армієць показав рукою повз Оллі.

— Чом би тобі не покинути кидати каміння та не зайнятися отими-там коровами? — Останнє слово в нього прозвучало як коуовами. — Завести їх до корівника, подоїти їх чи повтирати їм «утішної мазюки» в дійки, чи щось таке.

— Нам нема потреби їх заганяти, вони самі знають, куди йти. Але тепер нема й потреби їх доїти, і бальзаму втирати нема сенсу також. Дійки в них сухі.

— Йо?