Розділ «БЕРИ І ЙДИ ДОДОМУ, ЦЕ ТОБІ БУДЕ ЯК СУКНЯ»

Була сьома тридцять ранку. Всі зібралися разом, навіть нещасна, змарніла мати покійного Бенні Дрейка. Елва обнімала за плечі Алісу Епплтон. Колишня жвава зухвалість геть спливла з дівчинки, а тепер ще й хрипи лунали за кожним подихом її щуплих грудей.

Коли висловив усе, що Сем мав сказати, запала хвилина тиші… якщо, звісно, не мати на увазі всюдисущого ревіння вентиляторів. А тоді вже мовив Расті:

— Це безумство. Ви загинете.

— А якщо ми залишимось тут, виживемо? — запитав Барбі.

— Але навіщо це потрібно взагалі робити? — спитала Лінда. — Навіть якщо Сем має рацію і його ідея спрацює, навіщо це робити?

— О, я гадаю, ідея ця практична, — сказав Роммі.

— Звісно, що практична, — підтвердив Сем. — Один чоловік, на ім'я Пітер Бергерон, розказував мені про таке невдовзі після великої пожежі у Бар Гарборі[489] у сорок сьомому. Піт був ще той зух, але аж ніяк не брехун.

— Ну, якщо навіть все так, — не вгавала Лінда, — все одно навіщо?

— Бо є ще одна річ, якої ми робити не пробували, — відповіла Джулія. Тепер, вже прийнявши рішення, і після того, як Барбі сказав, що піде разом з нею, вона заспокоїлась. — Ми не пробували благати.

— Та ти збожеволіла, Джуліє, — гукнув Тоні Гай. — Гадаєш, вони взагалі здатні щось чути?. Чи вислухати тебе, навіть якщо почують?

Джулія обернулась з серйозним обличчям до Расті:

— Коли ваш друг Джордж Летроп палив лінзою мурашок, ви чули їхні благання?

— Мурашки не можуть благати, Джуліє.

— Я запам'ятала ваші слова: «Мені раптом дійшло, що у мурашок теж є їхні власні життя». Чому до вас це дійшло?

— Тому що… — почав він, але лише знизав плечима.

— Можливо, ви їх почули, — підказала Лісса Джеймісон.

— З усією моєю повагою, але це таки повна дурня, — промовив Піт Фрімен. — Мурашки є усього лиш мурашками. Вони ні про що не можуть благати.

— Зате люди можуть, — сказала Джулія. — І хіба ми також не маємо наших власних життів?

На ці її слова не відгукнувся ніхто.