Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

Расті стояв на розворотному майданчику перед шпиталем і дивився на пломені, що здіймалися десь на Мейн-стрит, аж раптом у нього на поясі озвався телефон. Поряд стояли Твіч із Джиною, дівчина тримала Твіча за руку, немов шукаючи захисту. Джинні Томлінсон і Герріет Біґелоу спали у шпитальній відпочивальні. Обхід робив той літній чоловік, що зголосився у волонтери, Терстон Маршалл. Він виявився на диво досвідченим. Світло є, апаратура знову працює, на якийсь час палива вистачить, справи покращали, і все йде нічогенько. Поки не заверещала сирена, Расті навіть не насмілювався радіти за себе.

Він побачив на екрані телефону «ЛІНДА» і промовив:

— Любонько, усе гаразд?

— У нас — так. Діти сплять.

— Ти не знаєш, що там го…

— Редакція газети. Помовч і слухай, бо за півтори хвилини я вимкну телефон, щоби ніхто мені не міг подзвонити, не покликав на гасіння пожежі. Тут Джекі. Вона побуде з дітьми. Ти мусиш зустрітися зі мною у похоронному салоні. Там також буде Стейсі Моґґін. Вона вже до нас забігала. Вона з нами.

Почувши це ім'я, хоча воно й було йому знайоме, Расті не зразу пригадав, кому воно належить. А оце — вона з нами. Отже, дійсно почалося розбирання на сторони, хтось стає з нами, а хтось із ними.

— Лін…

— Побачимося там. Десять хвилин. Це безпечно, поки вони займатимуться пожежею, бо обоє братів Бові в пожежній бригаді. Так сказала Стейсі.

— Як це вони могли так швидко зібрати брига…

— Не знаю і знати не хочу. Ти зможеш приїхати?

— Так.

— Добре. Не залишай машину на бічній стоянці. Об'їдь будинок і постав її на меншому майданчику. — По цьому її голос пропав.

— Що там горить? — спитала Джина. — Ви знаєте?

— Ні. Бо мені ніякого дзвінка не було, — відповів Расті й подивився на них важким поглядом.

Джина не второпала, зате Твіч одразу.

— Ніхто нікому не дзвонив.

— Я просто кудись відлучився, можливо, поїхав на виклик, але ви не знаєте, де саме. Я не казав. Правильно?

Аніскільки не втративши свого спантеличеного вигляду, Джина все ж таки кивнула. Бо ці люди тепер її люди; цей факт не викликає в неї сумнівів. Та й з якого б дива? Їй лише сімнадцять. «Наші й ненаші, — подумалось Расті. — Негарна терапія, звичайно. Особливо для сімнадцятирічної дівчини».