Розділ «ПОВСЮДИ КРОВ»

О шостій тридцять паркінг позаду міської ради був повний. Далі займали місця вже вздовж Мейн-стрит, Вест-стрит та Іст-стрит.

За чверть до сьомої навіть стоянки біля пошти й поліцейської дільниці заставили машинами і в залі міськради ледь не всі місця були зайняті.

Великий Джим передбачав можливість великого напливу народу, тому Ел Тіммонс, котрому асистували кілька молодих копів, розставив на галявині взяті з клубу Американського легіону[410] додаткові лави. «ПІДТРИМУЙТЕ НАШЕ ВІЙСЬКО» — закликали написи на деяких з них; «БІЛЬШЕ ГРАЙТЕ В БІНГО!» на інших. По боках вхідних дверей міськради встановили великі звукові бокси «Ямаха».

Для дотримання порядку задіяно було більшість офіцерів міської поліції — зокрема, усіх копів-ветеранів, окрім одної персони. Коли спізнілі бурчали на те, що їм доводиться сидіти надворі (або стояти, коли навіть на лавах не залишилося вільних місць), шеф Рендолф говорив, що слід було приходити раніше: хто вчасно приходить, тому Господь годить. А ще, додавав він, вечір сьогодні чудовий, теплий, гарний, а невдовзі ще й зійде той великий рожевий місяць.

— Вечір чудовий, якщо не зважати на запах, — зауважив Джо Боксер. Дантист перебував у беззмінно кепському настрої з часу конфронтації у шпиталі через прихватизовані ним вафлі. — Я сподіваюся, хоч чути буде нормально крізь оті штуки, — показав він на аудіоколонки.

— Чутимете ви все прекрасно, — запевнив його шеф Рендолф. — Ми взяли їх у «Діппері». Томмі Андерсон каже, що це найсучасніша апаратура, він сам їх і підключав. Уявіть собі, ніби сидите в автомобільному кінотеатрі без екрана.

— Я уявляю собі цю нудьгу, — відповів Джо Боксер, кладучи ногу на ногу і вередливо підщипуючи пучками складку на своїх напрасованих штанях.

Джуніор дивився, як збираються люди, зі своєї схованки всередині моста Миру, стежив крізь шпару в стіні. Його вразило це видовище — стільки жителів одночасно в одному місці, а ще сподобалася якість звуку. Зі свого місця він добре все чув. От коли його батько вже добряче розігріється, тоді він і вирушить.

«До Бога кожного, хто стане мені поперек дороги», — подумав він.

Навіть у смерку, що дедалі густішав, неможливо було не впізнати барилкуватого черева його батька. До того ж цього вечора в міській раді не жаліли електрики і довга смуга світла з одного її вікна тягнулася аж до того місця край забитої машинами парковки, де стояв Великий Джим. А поряд з ним Картер Тібодо.

Великий Джим не відчував, що за ним назирають, чи, радше, він відчував, що на нього зараз дивляться геть усі, а це те ж саме. Поглянувши на свій годинник, він побачив, що вже перейшло за сьому. Вигострене багатьма роками в політиці чуття нагадувало йому, що важливі збори завжди мусять починатися з запізненням на десять хвилин, не більше й не менше. Це означало, що йому вже треба вирулювати на злітну смугу. У руці він тримав течку зі своєю промовою, але варто було йому розпочати говорити, як потреба в заготовленому тексті відпадала. Він знав, що хоче сказати. Йому ніби пригадувалось, що він проговорював цю промову уві сні минулої ночі, і не один раз, а кілька, і з кожним разом вона кращала.

Він легенько штовхнув Картера.

— Час запускати шоу в роботу.

— Окей, — Картер побіг туди, де на сходах міськради стояв Рендолф («Уявляє либонь себе схожим на якогось Юлія-Нікчемаху-Цезаря», — подумав Великий Джим), і привів шефа до Ренні.

— Ми зайдемо через бічний вхід, — сказав Великий Джим і поглянув на годинник, — через п'ять, ні, через чотири хвилини. Ти перший, Пітере, я йтиму другим, Картере, ти за мною. Ми йдемо прямо на сцену, зрозуміло? Ідемо упевнено — ніякої нікчемашної сутулості-ніяковості. Будуть аплодисменти. Стоїмо струнко, поки вони не почнуть вщухати. Тоді сідаємо. Пітере, ти по ліву руку від мене, Картер по праву. Я підійду до трибуни. Першим чином молитва, потім усі підведуться співати Національний гімн. Після цього я почну промову, далі все летітиме швидко, по пунктах, як гівно з гусака. Вони проголосують «так» за всі пропозиції. Все ясно?

— Я нервуюсь, мов якийсь курваль, — зізнався Рендолф.

— Не варто. Все мусить пройти чудово.

Звісно, він помилявся щодо цього.

У ті хвилини, коли Великий Джим зі своїм почтом вирушав до бічних дверей міської ради, Розі у своєму ресторанному фургоні якраз завертала на під'їзну алею обійстя Макклечі. Слідом за нею їхав скромний седан «Шевроле» Джоуні Келверт.

Клер вийшла з будинку з валізою в одній руці й брезентовою торбою з харчами в другій. Джо і Бенні Дрейк теж тримали валізи, хоча більшість одягу у валізі Бенні походила з шухляд Джо. Бенні також тримав ще одну, меншу торбу, напхану харчами з комори Макклечі.