Розділ «СІЛЬ»

— Мамо, здається, ми його знайшли! Я майже цілком цього певен! Він у саду, на вершині Чорної Гряди!

— Що знайшли, Джої?

— Я не знаю точно, не хочу робити поспішних висновків, але, схоже, це та річ, яка генерує Купол. Майже напевне це вона. Ми бачили проблисковий вогонь, як оті, що стоять на радіовежах для попередження літаків, тільки цей був на землі, і не червоний, а пурпуровий. Ближче, щоб краще роздивитися, ми не підходили. Ми зомліли, усі троє. А коли очуняли, були в повнім порядку, але вже почало смерка…

— Зомліли!? — Клер це буквально прокричала. — Що ти маєш на увазі, як це ви зомліли? Негайно додому! Негайно їдь додому, щоб я на тебе подивилася!

— Все гаразд, мамо, — заспокійливо промовив Джо. — Я думаю це було… ну, знаєш, як ото в людей, котрі вперше торкаються Купола і отримують електричний удар, а потім уже нічого. Розумієш? Так і тут, на перший раз ти втрачаєш свідомість, а потім набуваєш, ну, либонь, якогось імунітету, так мені здається. Стаєш налаштованим. І Норрі так вважає.

— Мене не цікавить, що тобі здається чи що вона вважає, містере! Ти негайно мусиш бути вдома, щоби я могла тебе побачити, бо інакше порцію імунітету отримає твій зад!

— Гаразд, ма, але нам ще треба побачитися з цим чуваком, з Барбарою. Це ж саме він придумав використати лічильник Ґайґера і, просто ховайсь, як він вгадав точно. І доктору Расті нам треба розказати. Він щойно проїхав повз нас, Бенні йому махав, але він не зупинився. Ми запросимо його і містера Барбару прийти до нас додому, гаразд? Мусимо прикинути наші наступні кроки.

— Джо… Містер Барбара зараз…

Клер затнулася. А чи вистачить їй духу сказати своєму синові про те, що містера Барбару, котрого чимало людей в місті вже були почали називати «полковник Барбара», звинувачено в кількох вбивствах і заарештовано?

— Що, — перепитав Джо. — Що з ним? — з радісно-тріумфального його голос перемінився на тривожний.

Вона подумала, що син уловлює її настрої не гірше, ніж вона його. І ясно, що він покладав великі надії на Барбару, і Бенні з Норрі, либонь, також. Це не та новина, яку вона змогла б від них приховати (як би їй цього не хотілося), але й по телефону розповідати вона про це не буде.

— Катай додому, — промовила Клер. — Тут уже про все поговоримо. І ще, Джо, я страшенно тобою пишаюся.

Джиммі Серойс помер цього дня під вечір, у той час, коли Опудало Джо з друзями мчали назад до міста на своїх велосипедах.

Расті сидів у коридорі й обнімав одною рукою Джину Буффаліно, дозволивши їй поплакати в себе на грудях. Ще недавно він почувався би вкрай ніяково, аби йому довелося отак сидіти з дівчиною, котрій хтозна чи виповнилося вже сімнадцять, але тепер часи змінилися. Достатньо було поглянути на цей коридор, котрий, замість флуоресцентних панелей зі стелі, тепер освітлювали шиплячі ліхтарі Коулмена[311], щоби зрозуміти, що часи таки змінилися. Його лікарня перетворилася на галерею тіней.

— Тут нема твоєї провини, — примовляв він. — Ні твоєї, ні моєї, і навіть його провини нема. Він не просив собі діабету.

Хоча, знає Бог, є люди, котрі співіснують із цією хворобою довгі роки. Люди, котрі піклуються про себе. Джиммі, котрий жив напів-відлюдником віддалік міста, біля дороги Божий Ручай, не належав до їх числа. Коли врешті-решт привіз сам себе машиною до амбулаторії — минулого четверга це було, — він не міг навіть самотужки вилізти з машини, просто сигналив, поки Джинні не вийшла подивитися, хто там і що трапилося. Стягнувши зі старого штани, Расті оглянув його кволу праву ногу, вона була холодною, синюшного кольору. Навіть якби Джиммі згодом пішов на поправку, судини в нього, мабуть, були вже вражені невідворотно.

— Лікарю, мені там зовсім не боляче, — запевнив його Джиммі перед тим, як упасти в кому. Після того він то опритомнював, то знову втрачав свідомість, а нога виглядала все гірше, Расті відкладав ампутацію, хоча й розумів, що якщо в Джиммі й є якісь шанси, то без неї не обійтися.

Коли вимкнулася електрика, крапельниці продовжували подавати антибіотики Джиммі й ще двом пацієнтам, але зупинилися флоуметри, через що стало неможливим точно регулювати кількість вливаного розчину. Що гірше, у Джиммі перестали працювати кардіомонітор і апарат штучного дихання. Расті від'єднав респіратор, приладнав до обличчя старого маску мішка Амбу і швидко увів Джину в курс того, як працювати з цим ручним приладом штучної вентиляції легень. Вона добре вправлялася, дуже пунктуально, але близько шостої вечора Джиммі все одно помер.

Тепер вона сиділа безутішна.

Піднявши від його грудей своє замащене слізьми обличчя, вона спитала в Расті: