Розділ «СІЛЬ»

Обидва вибухнули сміхом, давлячись, щоб не робити це голосно. З-за зачинених дверей почувся надтріснутий, скорботний голос старої леді:

— У мене поламана срака, а не вуха. Я все чула.

Расті з Твічем зареготали на всі заставки. Аж Твіч небезпечно розчервонівся. Генріета з-за дверей промовила:

— Якби це у вас сраки були поламані, мої юні друзі, подивилася б я, чи було б вам так само весело.

Расті увійшов з усмішкою на губах.

— Вибачте, місіс Клевард.

Вона не сиділа, вона стояла і, на велике його полегшення, й сама усміхнулася.

— Нє, — сказала вона. — Щось таки в цім замішанні мусило бути забавне. Нехай наразі це я. — Вона подумала. — Окрім того, я там крала разом з усіма. Тож, мабуть, і заслужила на таке.

Срака в Генріети виявилася сильно побитою, але не зламаною. І дуже добре, бо перелом куприка — не той випадок, з якого варто реготати. Расті дав їй знеболювальний крем, пересвідчився, що вдома вона має адвіл[312], і відпустив, кульгаючу, але задоволену. Принаймні настільки задоволену, наскільки на це здатна леді її віку і темпераменту.

Друга спроба втечі, десь за чверть години після дзвінка Лінди, не вдалася, коли, вже вийшовши за двері, він прямував на стоянку, але його зупинила Герріет Біґелоу.

— Джинні каже, вам варто знати, що Саммі Буші зникла.

— Куди зникла? — перепитав Расті, згідно зі школярським каноном, де вважається, що єдиним дурним запитанням є тільки те, якого ти не поставив.

— Ніхто не знає. Просто зникла.

— Може, пішла до «Шипшини» подивитися, чи не подають там вечерю. Я сподіваюся, що це так, бо, якщо вона спробує дійти пішки аж до свого дому, в неї можуть розійтися шви.

На обличчі Герріет відбилася тривога.

— Це вона… це значить, що вона може на смерть стекти кров'ю? Стекти на смерть кров'ю після вашої операції на ву-ву… це було б жахливо.

Расті чув багато різних термінів для означення вагіни, але цей був для нього новим.

— Навряд чи, але може повернутися знову до нас на довший час. А її дитина?

Герріет вражено подивилася на нього. Ревне створіння, що, нервуючи, мало звичку безпорадно лупати очима за товстими скельцями окулярів; того типу дівча, подумав Расті, котре може довести себе до розумового виснаження через п'ятнадцять років після того, як з відзнакою закінчить Сміт або Вассар[313].

— Дитина! Обожемій! Малюк Волтер! — Якби й хотів, Расті не встиг би її зупинити, вона блискавкою кинулася по коридору і з полегшеним виразом повернулася назад. — Тут. Він не дуже жвавий, але, схоже, це для нього нормально.