Розділ «СІЛЬ»

— Я хочу знати, чи перебував він у ресторані, коли почалася колотнеча у «Фуд-Сіті»?

— Звісно, — у голосі Розі чулося збентеження. — Де ж він іще міг бути одразу після сніданку? Коли ми з Енсоном звідти йшли, він чистив пічку.

Сідало сонце, і тіні довшали, і все дужче й дужче непокоїлася Клер Макклечі. Нарешті вона пішла до кухні, щоб зробити те, що повсякчас відкладала: скористатися мобільним телефоном свого чоловіка (котрий він забув узяти з собою вранці в суботу; він його часто забував). Вона з жахом думала, що телефон може продзвонити чотири рази, а тоді вона почує власний голос, своє життєрадісне цвірінькання, записане ще до того, як місто, в якому вона жила, перетворилося на в'язницю з невидимими ґратами. «Привіт, ви переадресовані на голосову пошту Клер. Прошу, залиште ваше повідомлення після гудка».

І що їй тоді казати? «Джої, передзвони мені, якщо ти ще живий?»

Вона вже було торкнулася клавіші, але завагалася. «Пам'ятай, якщо він не відповість з першого разу, це тому, що він якраз їде на велосипеді й не встиг дістати телефон з рюкзака, перш ніж зв'язок перемкнувся на голосову пошту. Він буде готовий відповісти на твій другий дзвінок, бо знатиме, що це ти».

А якщо й на другий раз вона отримає пропозицію голосової пошти? І на третій? Навіщо вона взагалі дозволила йому туди їхати? Хіба вона збожеволіла?

Клер заплющилася, й перед нею постала чітка, мов у кошмарному сні, картинка: телефонні стовпи і фасади крамниць на Мейн-стрит заліплені плакатиками з фото Джо, Бенні й Норрі, схожими на будь-кого з тих дітей, обличчя котрих дивляться на вас з дошки оголошень в зоні відпочинку при будь-якій автомагістралі, де в очі завжди впадають великі літери ВОСТАННЄ БАЧИЛИ.

Вона розплющила очі і, не даючи собі часу на втрату рішучості, швидко набрала номер. Вже була приготувала повідомлення:

«Я передзвоню за десять секунд, і тоді вам краще відповісти мені, містере…» тож вельми здивувалася, коли голос сина — ясно, чітко — прозвучав уже посередині першого гудка.

— Мамо! Агов, мамо! — живий, та де там, більш ніж живий: аж кипить від збудження, судячи з голосу.

«Де ви?» — хотіла було вона запитати, проте спершу не спромоглася на жодне слово. Ноги в неї стали ватяними, гумовими; їй довелося спертися об стіну, щоб не впасти просто тут на підлогу.

— Мамо? Ти чуєш мене?

Вона почула в телефоні, ніби там десь поряд шелеснула машина, і відразу голос Бенні, звіддаля, але ясно, загукав:

— Докторе Расті! Чувак, агов, ура!

Нарешті їй вдалося намацати педаль газу свого голосу.

— Так, чую. Де ви?

— Уже на міському пагорбі, біля майдану. Я тобі якраз збирався дзвонити, бо вже темнішає, сказати, щоб не хвилювалася, а тут телефон раптом сам задзвонив у мене в руці. Я аж підскочив з несподіванки.

Ну, ви ж розумієте, цими словами було встромлено палицю в одвічне колесо батьківських докорів.

«Біля майдану. Хвилин за десять вони вже будуть тут. Бенні напевне знову захоче глитнути фунти зо три якоїсь їжі. Слава Тобі, Господи».

До Джо забалакала Норрі. Чулося щось ніби: «Скажи їй, скажи їй». Тоді знову заговорив її син, та так голосно і завзято, що їй довелося навіть відставити слухавку трохи подалі від вуха.