Розділ «СІЛЬ»

— Баскін-Роббінс[307], — мрійливо промовив Роджер. Прикриваючи долонею очі, він усе ще мружився на захід. Мруження йому не вельми пасувало, воно робило його схожим на косоокого троля.

Поки відмикав задні двері — доволі складний процес, у якому були задіяні сенсорна панель і два замки, — Стюарт ще мовчав, а тоді запитав:

— З чого це ти так прешся?

— Присмаки тридцяти одного виду, — промовив Роджер. Він посміхався, показуючи гарнітуру своїх гнилуватих зубів, котрих ніколи не бачив ні Джо Боксер, ні жоден інший дантист.

Стюарт поняття не мав, про що говорить Роджер, натомість зрозумів його брат.

— Щось не дуже мені скидається цей напис на стіні на рекламу морозива, — сказав Ферн. — Хіба, якщо про «Баскін-Роббінс» згадується десь в Апокаліпсисі.

— Заткніться обоє, — гримнув на них Стюарт. — Ферні, приготуй свій кийок на цього придурка. — Він штовхнув двері й зазирнув усередину. — Філе?

— Називай його Майстром, — порадив Роджер. — Він любить, щоб його називали, як отого нігера в «Південному Парку»[308].

— Майстре? — погукав Стюарт. — Ти тут, Майстре? Відповіді не було. Стюарт почав мацати в мороці, чекаючи, що будь-якої миті хтось його вхопить за руку, і врешті налапав вмикач. Освітлене приміщення тягнулося приблизно на дві третини довжини будівлі. Стіни дерев'яні, щілини між їх неструганими дошками залиті рожевою монтажною піною. Приміщення майже цілком було заповнене газовими балонами та каністрами всіх розмірів і брендів. Він не уявляв, скільки всього тут цього добра, але на око прикинув, що десь від чотирьох до шести сотень.

Стюарт повільно пішов вздовж центрального проходу, придивляючись до маркування на балонах. Великий Джим наказав йому, які точно він мусить забрати, сказав, що вони мусять стояти десь позаду і, слава Богу, там вони й знайшлися. Він зупинився біля п'яти балонів муніципального розміру з написом ЛІКАРНЯ КР на їх боках. Вони стояли між іншими балонами, поцупленими з поштового відділення й тими, на боках яких було написано МІЛЛ — СЕРЕДНЯ ШКОЛА.

— Ми мусимо забрати парочку оцих, — сказав він Роджеру. — Принеси ланцюг, ми їх зачепимо. Ферні, а ти піди, подивися, чи замкнуто двері лабораторії. Якщо ні, замкни, — простягнув він йому в'язку ключів.

Ферні чудово обійшовся б і без цього завдання, але він був слухняним братиком. Він вирушив далі проходом між балонами з пропаном. Балони закінчувалися за десять футів від дверей, а двері ці, побачив він з завмиранням серця, стояли напівпрочинені. Позаду себе він почув дзвяк ланцюга, потім вищання лебідки й низький гуркіт першого балона, що потягнувся до машини. Ці звуки здалися йому дуже далекими, особливо, коли він уявив собі причаєного по той бік дверей Майстра, червоноокого і геть одурілого. Нанівець обдовбаного, ще й з ТЕС-9[309] у руці.

— Майстре, ти тут, друзяко? — погукав він.

Відповіді не було. І, хоча він не мав для цього причин — сам, либонь, був трохи очманілим, якщо зробив це, — цікавість пересилила в ньому страх і Ферн штовхнув своїм дрючком двері, прочинивши їх навстіж.

У лабораторії сяяло флуоресцентне світло, але загалом ця частина складу «Царства Христового» виглядала порожньою. Близько двадцяти варильних апаратів — великих електричних пічок, кожна підключена до окремого витяжного вентилятора і балона з пропаном — стояли вимкнуті. Казани, мензурки і дорогущі колби акуратно стояли на полицях. Тут гидко тхнуло (завжди так було, завжди й буде, подумав Ферн), але долівка була заметена і взагалі не вбачалося ніякого безпорядку. На одній стіні висів календар «Уживаних автомобілів Джима Ренні», все ще розгорнутий на місяці серпні. «Мабуть, цей уїбан саме тоді втратив зв'язок з реальністю, — вирішив Ферн. — Просто відплив». Він зробив кілька кроків у глиб лабораторії. Завдяки їй усі вони стали багатіями, але йому вона ніколи не подобалася. Запах тут занадто нагадував йому препараторську в підвалі їхнього похоронного бізнесу.

Один куток було відгороджено важкою сталевою панеллю. З дверцятами посеред неї. Там, як було відомо Ферну, зберігався кінцевий продукт Майстра, гідний запаморочливої довгої скляної люльки кристалічний метамфетамін, розфасований не по галонових пакетиках, а у великі мішки для сміття «Гефті»[310]. Авжеж, вельми вставний кришталь, і його чимало. Жоден торчок з тих, що швендяють вулицями Нью-Йорка або Лос-Анджелеса в пошуках розкумарки, не здатен був би профінансувати такого запасу. Коли цей куток був повен, там зберігалося достатньо товару, щоби забезпечити ним всі Сполучені Штати на кілька місяців, а може, й на цілий рік.

«Навіщо Великий Джим дозволив йому виробляти так збіса багато? — чудувався Ферн. — А ми навіщо в це полізли?» Він не знаходив відповідей на ці питання, окрім найочевиднішої: бо мали можливість. На них запаморочливо подіяв геній Філа Буші в комбінації з дешевими китайськими інгредієнтами. А ще таким чином фінансувалася корпорація РНГХ, котра займалася Божою справою по всьому Східному узбережжю. Якщо в когось виникали якісь питання, Великий Джим завжди вказував на це. Цитуючи при цім святе письмо: «Вартий бо працівник своєї нагороди» (Лук. 10:7) та «Не в'яжи рота волові, що молотить» (1 Тим. 5:18).

Стосовно волів, Ферн так ніколи й не міг второпати сенсу цієї цитати.

— Майстре? — просунувся він ще трохи глибше. — Друзяко?

Нічого. Він подивився вгору, на довгі дерев'яні антресолі, що йшли по обох боках будівлі. Там теж дещо зберігалося, і вміст цих картонних ящиків напевне вельми зацікавив би ФБР, разом з Управлінням контролю за ліками і харчами та Бюро контролю за тютюном, алкоголем, вогнепальною зброєю і вибуховими речовинами. Ніхто там не ховався, але Ферн примітив там дещо нове: закріплений великими скобами білий дріт, що тягнувся вздовж бортів обох антресолей. Якийсь електричний шнур? А до чого він веде? Невже цей упертюх встановив додаткові варильні апарати? Але ж Ферн нічого такого не помітив. Шнур був занадто товстим, щоб живити якісь звичайні електроприлади, на кшталт телевізора чи ра…