Розділ «СТОЛИЦЯ СВІТУ»

— Нічого. Що тут удієш? Проти влади не станеш.

— Я тут уже два тижні, і даремно. Теж чекаю, а мене не приймають.

— Ми ж приїхали з глушини. Ось кінчаться гроші — і вертайсь назад.

— У ту ж таки глушину. Хіба Мадрідові болить Галісія? Далека, нужденна провінція.

— Хоч-не-хоч, а зрозумієш вчинок брата Базіліо.

— І все ж я не дуже вірю Базіліо Альваресові.

— У Мадріді все починаєш розуміти по-іншому. Мадрід занапащає Іспанію.

— Нехай би вже й відмовили — аби тільки прийняли.

— Е ні. їм треба принизити людину — хай попожде, вимучиться.

— Ну що ж, пождемо. Я маю терпцю не менше від інших,

В цю хвилину пікадор устав, підійшов до столика священиків і спинився поряд — сивоголовий, з яструбиним обличчям, — утупивши в них усміхнені очі.

— Це тореро, — мовив один священик до другого.

— Та й непоганий, — сказав пікадор і попростував до дверей— тонкий у талії, в сірій куртці та облиплих штанях, випущених на скотарські чоботи з високими підборами, що клацали по підлозі, коли він ішов, міцно тримаючись на дугуватих ногах і усміхаючись сам до себе. Він жив у вузькому, відокремленому світі тореро, світі індивідуального хисту, щонічних п'яних тріумфів та безоглядної похвальби. Зупинившись у вестибюлі, він закурив сигару, хвацько заломив набакир капелюха й подався до кав'ярні.

Зараз же по відході пікадора квапливо підвелися священики, помітивши, що вони останні в їдальні, і там лишилися тільки Пако та літній подавальник. Вони поприбирали на столах і віднесли пляшки до кухні.

В кухні сидів ще один хлопець, мийник посуду. Він був на три роки старший від Пако, дуже розбещений і злостивий.

— На ось тобі,— сказав літній подавальник і, наливши склянку вальдепеньясу, простяг її хлопцеві.

— А чом би й ні? — хлопець узяв склянку.

— Тобі теж, Пако? — спитав подавальник.

— Дякую, — мовив Пако.

Всі троє випили.