Розділ ««КРАЛИНА» МАТИ»

— Скринька тепер буде в мене, — сказав він.

— Ні, не буде, — сказав я.

Того ж таки дня він привів до мене якогось лобуря, голодранця з його рідного містечка, та й каже:

— Цьому paisano [8] нема за що доїхати додому, а в нього тяжко захворіла мати.

Той лобуряка був просто покидьок, розумієте, ніхто і ніщо, і. він сам його зроду не бачив, але ж земляк, із його рідного містечка, то треба ж показати, який він великодушний і щедрий, справжній матадор.

— Дай йому із скриньки п'ятдесят песо, — звелів він мені.

— Ти ж тільки-но сьогодні казав, що не маєш грошей розплатитися зі мною, — мовив я. — А тепер хочеш дати півсотні песо цьому лобуреві.

— Він мій земляк, — заявив він, — і в нього горе.

— Стерво ти, — сказав я. Тоді віддав йому ключ від скриньки. — Можеш брати сам. Я їду до міста.

— Не сердься, — мовив він. — Я розплачуся з тобою.

Я вивів машину, щоб їхати до міста. Машина належала йому, але він знав, що я їжджу краще за нього. Я робив усе краще за нього. І він це знав. А він не вмів навіть читати й писати. У місті я думав декого побачити й порадитись, як примусити його віддати борг. Аж він виходить і каже:

— Я їду з тобою і гроші тобі сьогодні віддам. Ми ж добрі друзі. Не треба нам сваритися.

Ми в'їхали в місто, і я сидів за кермом. Тільки-но в'їхали, як він витяг з кишені двадцять песо.

— Ось тобі гроші,— каже.

— Стерво ти безрідне! — відказую я йому і раджу, що зробити з тими грішми. — Ти даєш півсотні песо якомусь лобуреві, а тепер тицяєш мені двадцятку, тоді як винен шістсот. Та я від тебе й цента не візьму. Я вже сказав тобі, на що ти можеш їх ужити.

Я вискочив з машини, не маючи в кишені ані песо й не знаючи навіть, де я тієї ночі ночуватиму. То вже потім я поїхав з одним знайомим і забрав з будинку свої речі. Відтоді й аж до нинішнього року я і словом з ним не перемовився. А оце зустрічаю його якось увечері з трьома приятелями на Гран-Віа в Мад-ріді, по дорозі до кінотеатру «Каллао». Він до мене з простягненою рукою:

— Привіт, Роджере, друже. Ну, як та? Я чув, ти мене обмовляєш. Розказуєш про мене всякі вигадки.

— Кажу тільки так, як воно є: що в тебе ніколи не було матері,— відповів я йому. А це в іспанців найгірша образа, якої можна завдати чоловікові.

— Твоя правда, — мовив він. — Коли померла моя бідолашна мати, я був такий молодий, що здається, ніби її й зовсім у мене не було. Дуже мені сумно від цього.

Оце вам «краля». Таких нічим не зворушиш. Хоч ти їм що роби — все марно. Вони тринькають гроші на себе або щоб похизуватися перед людьми, але боргів ніколи не віддають. І спробуйте примусити такого віддати. Я сказав йому все, що про нього думаю, там-таки, на Гран-Віа, при тих трьох його приятелях, але він і тепер заговорює до мене, коли я десь його зустрічаю, так наче ми з ним справді друзі. І що то за кров, яка робить людей отакими?