Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Фрідмен тільки зиркнув на нього.

Чудною ходою, немов спотикаючись на кожному кроці, Джек повернувся в свій куток; ми допомогли йому пролізти між канатами й повели повз столи репортерів і далі проходом через ряди. З усіх боків тяглися руки, щоб поплескати Джека по спині. А він, загорнувшись у халат, ішов крізь той натовп до роздягальні. Перемога й слава припали Уолкоттові. Отак закладалися в «Гардєні».

Тільки-но ми дійшли до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.

— Треба їхати в готель і викликати лікаря, — каже Джон.

— Він мені всі печінки відбив, — озвався Джек.

— Ти вже пробач мені, Джеку, — каже Джон.

— Ет, дарма, — промовив Джек.

Він так і лежав із заплющеними очима.

— Вони таки хотіли пошити нас у дурні,— сказав Джон.

— То ж ваші приятелі, Морган і Стейнфелт, — сказав Джек. — Добрих ви маєте друзів.

Він лежав не підводячись, але очі розплющив. Обличчя його й досі було моторошно скривлене.

— Просто диво, який стаєш бистрий на розум, коли йдеться про такі гроші,— промовив Джек.

— Ти залізний хлопець, Джеку, — сказав Джон.

— Ет— відказав Джек, — то все пусте.

ПРОСТЕ ЗАПИТАННЯ

Надворі сніг сягав вище вікна. Сонце падало у вікно й освітлювало карту, що висіла на стіні з соснових дощок. Сонце стояло високо, і світло проникало до хатини над верхнім краєм снігового замету. Попід чільною стіною хатини в снігу було прокопано траншею, і кожного ясного дня од тепла, що відбивалося від освітленої сонцем стіни, сніг підтавав, і та траншея дедалі ширшала. Був кінець березня. Майор сидів за столом біля стіни. За другим столом сидів його ад'ютант.

Навколо майорових очей видніли білі кола від захисних окулярів, що заслоняли очі від сліпучого блиску сонця на снігу. Решта обличчя була спершу обпечена, потім засмагла, а потім її знову попекло крізь засмагу. Ніс розпух, і там, де були пухирці, шкіра лупилася. Переглядаючи папери, майор умочав пальці лівої руки в блюдечко з олією і змащував нєю обличчя, обережно доторкаючись до шкіри пучками пальців. Він старався умочати пальці з самого краю блюдечка, щоб на них лишалася тільки тонка плівочка олії. Помастивши чоло й щоки, він легенько провів двома пальцями по носі. Потім підвівся, узяв блюдечко з олією і перейшов до маленької кімнати, де стояло його ліжко.

— Я трохи посплю, — сказав він ад'ютантові. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання. — Закінчите з цим самі.

— Слухаюсь, signor maggiore, — відповів ад'ютант. Він одхилився на стільці й позіхнув. Витяг з кишені мундира книжку в паперовій обкладинці й розгорнув її; тоді поклав книжку на стіл і запалив люльку. Пахкаючи люлькою, він нахилився над столом з наміром почитати. Та врешті згорнув книжку й засунув назад до кишені. Він ще мав багато роботи з паперами. Поки її не зроблено, розважатися читанням не випадало. Надворі сонце сховалося за гору, і світло вже не падало на стіну хатини. До кімнати зайшов солдат і підкинув у грубку кілька нерівно порубаних соснових оцупків.

— Тихше, Пініне, — сказав йому ад'ютант. — Майор спить.