Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— А тут, їй-богу, непогано, — заявила вона. — Шику, щоправда, ніякого, але готують пристойно.

— Краще, ніж у Льєжі?

— Ти хочеш сказати — в Брюсселі.

Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої зіпсовані зуби, і ми цокнулись.

— А ти, видно, хлопець непоганий, — сказала вона. — І треба ж було тобі захворіти. Ми б з тобою поладнали. А що в тебе?

— Мене поранило на війні,— відповів я.

— У-у, клятуща війна.

Потім ми з нею, надіевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та раптом із сусідньої зали хтось загукав:

— Барнсе! Агов, Барнсе! Джейкобе, це ти?

— Приятель кличе, — пояснив я і вийшов.

За великим столом сидій Бреддокс, а з ним ціла компанія — Кон, Френсіс Клайн, місіс Бреддокс і ще якісь незнайомі мені люди.

Ходімо з нами на танці! — сказав Бреддокс.

— На які танці?

— В дансинг, звісно, — втрутилася місіс Бреддокс. — Хіба ви не знаєте, що ми відновили моду на вечори танців?

— Їдьмо з нами, Джейку. Ми всі їдемо, — докинула Френсіс із другого кінця столу. Вона сиділа дуже рівно й силувано посміхалась.

— Звичайно, він піде, — сказав Бреддокс. — Приєднуйтеся до нас, Барнсе, нам зараз принесуть каву.

— Гаразд.

— І ведіть сюди свою приятельку, — всміхнулася місіс Бреддокс. Вона була канадка і, як більшість канадок, мала товариську вдачу.

— Дякую, зараз прийдемо, — сказав я й повернувся до малої зали.

— Хто твої друзі? — спитала Жоржет.