Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Є що випити, — погодився я.

— Слухай, Джейку. — він наліг грудьми на стойку. — В тебе ніколи не виникає відчуття, що життя спливає, а ти наче й не живеш? Ти замислюєшся над тим, що півжиття вже лишилося позаду?

— Часом замислююсь.

— Ти знаєш, що років за тридцять — тридцять п'ять ми будемо покійниками?

— Тю на тебе, Роберте, — сказав я. — Облиш.

— Я серйозно.

— Це мене не турбує,— сказав я.

— А даремно.

— З мене досить і тих турбот, що я мав. Я вирішив нічим більше не перейматися.

— А мені все ж хочеться у Південну Америку.

— Послухай, Роберте, хоч куди б ти подався, тобі легше не буде. По собі знаю. Хоч би скільки ти мандрував, а від себе не втечеш: це марна справа.

— Але ж у Південній Америці ти не був.

— Далася тобі та Південна Америка! З таким настроєм тобі там буде не краще, ніж будь-де. Чим тобі погано тут? Чому в Парижі не можна почати справжнє життя?

— Мені набрид Париж, набрид Латинський квартал.

— А ти не ходи в той квартал. Гуляй собі сам-один, і якась пригода тебе спіткає.

— Мене нічого не спіткає. Якось я провештався цілу ніч, і зі мною нічого не трапилося; от тільки поліцейський на велосипеді зупинив мене й зажадав документи.

— Але ж ти принаймні милувався нічним містом.

— Ні, я не люблю Парижа.

Ну що ти скажеш йому. Мені було шкода його, але що вдієш, коли цей упертюх взяв собі в голову, що Південна Америка — земля обітована, а Париж — це діра! Перше він вичитав книжці, та й друге, певно, теж.

 —Ну, — сказав я, — мені треба вертатися нагору — послати телеграми.