Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Ай справді.

Хтось запросив Жоржет танцювати, і я підійшов до стойки. Було справді душно, й акордеон приємно звучав у гарячому вечірньому повітрі. Я випив кухоль пива, стоячи в дверях, на прохолодному протязі. Стрімкою вулицею спускалися два таксі. Обидва зупинилися перед дверима клубу. З машин вийшли хлопці без піджаків — хто в джемпері, а хто в сорочці. В світлі, що падало з дверей, я бачив їхні руки й щойно вимиті, зачесані кучері. Поліцейський коло дверей глянув на мене й усміхнувся. Хлопці ввійшли досередини. Коли вони проходили повз мене, жваві, рухливі, галасливі, їхні білі руки, хвилясте волосся, білі обличчя мигтіли в яскравому світлі. З ними була Брет. Вона сяяла вродою і в цій компанії трималась як своя.

Один із хлопців помітив Жоржет і вигукнув:

— Що я бачу? Справжня повія! Я потанцюю з нею, Летте. А ти помилуйся, гаразд?

Високий чорнявий хлопець, на ім'я Летт, сказав:

— Тільки без дурниць.

Кучерявий блондин відповів:

— Не ревнуй, серденько. — І оце з ними була Брет.

Я розлютився. Вони чомусь завжди викликали в мене лють. Я знав, що їх заведено не сприймати всерйоз, що треба виявляти поблажливість, але мені так і кортіло зацідити котромусь у зуби, однаково, котрому, аби лише збити з них оту манірну пиху. Натомість я вийшов на вулицю й випив кухоль пива в барі сусіднього танцклубу. Пиво було погане, і я прополоскав рот коньяком, на смак іще гіршим. Коли я повернувся до дансингу, всі танцювали, й Жоржет танцювала з високим блондином, який, схиливши голову набік, закочував очі й крутив стегнами. Щойно танець скінчився, її запросили знову. Вони передавали її з рук у руки. Я знав, що тепер вони всі танцюватимуть з нею. В них завжди так.

Я сів за стіл — поряд з Коном. Френсіс танцювала. Місіс Бреддокс привела й відрекомендувала нам якогось Роберта Прентіса. Виявилося, що він з Нью-Йорка, хоч останнім часом жив у Чікаго, і що він здібний письменник-початківець. Говорити він намагався з англійським акцентом. Я запропонував йому випити.

— Щиро дякую, — сказав він, — я оце випив чарку.

— Випийте ще одну.

— Що ж, доведеться. Дякую.

Ми покликали хазяїнову дочку й замовили по чарці коньяку й пляшку води.

— Я чув, ви з Канзас-Сіті,— сказав він.

— Так.

— Вам не нудно в Парижі?

Ні.

— Справді?

Я трохи захмелів — не так, щоб дуже, але висловів уже не добирав.