Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Хрест святий, — сказав я, — що ні. А вам?

— Ох, вам так личить сердитися, — сказав він. — Як я заздрю тим, хто вміє сердитись.

Я підвівся й пішов до тих, що танцювали. Місіс Бреддокс подалася за мною.

— Не гнівайтеся на Роберта, — попросила вона. — Ви ж бачите, він ще зовсім дитина.

— Я не гніваюся, — сказав я. — Просто мене занудило.

— Ваша наречена має великий успіх. — Місіс Бреддокс постежила очима за Жоржет, яка танцювала в обіймах високого чорнявого хлопця на ім'я Летт.

— Невже? — спитав я.

— Величезний успіх, — запевнила місіс Бреддокс.

Підійшов Кон.

— Ходімо, Джейку, — сказав він, — вип'ємо. — Ми перейшли до стойки. — Що з тобою? Хтось зіпсував настрій?

— Та ні. Просто мені остобісів цей балаган.

До стойки підійшла Брет.

— Привіт, хлопці.

— Привіт, Брет, — сказав я. — Чому ти не п'яна?

— А я вирішила більше не напиватися. Дайте-но людині коньяку з содовою.

Вона стояла з чаркою в руці, і я побачив, як Роберт Кон дивиться на неї. Такі очі були, певно, у його співплемінника, коли той побачив землю обітовану. Кон, звичайно, був куди молодший. Але погляд його виражав ту саму палку, невгамовну жагу.

Брет — у тонкому джемпері й твиновій спідниці, з хлопчачою зачіскою — була напрочуд гарна. Від неї й пішла та мода. Довершеністю форм вона нагадувала гоночну яхту, і щільний джемпер тільки підкреслював кожен вигин.

— І компанія ж у тебе, Брет, — сказав я.

— Один в один, правда ж? Ну, а ти, золотко, де ти підхопив оте диво?

— В «Наполітені».