Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Часом він просто чарівний.

— У тому-то й жах.

Я засміявся.

— Смійся, смійся, тобі що, — сказав Білл. — Ти не сидів з ним учора до другої ночі.

— Набрид, га?

— Страшенно. Що в нього за історія з Брет? Невже між ними справді щось було?

Він випнув підборіддя й повів ним збоку вбік.

— Атож. Вона їздила з ним до Сан-Себастьяна.

— Треба ж бути такою дурепою. Навіщо він їй?

— Вона хотіла відпочити від Парижа, а сама вона нікуди не їздить. Сподівалася, каже, що це буде йому на користь.

— Це ж треба зробити таку дурницю. Чому вона не поїхала і з кимось із своїх? Чи з тобою? — Це він спитав скоромовкою. — Чи зі мною? Чому не зі мною? — Він уважно подивився на себе в дзеркало й притис намилений помазок до одної і до другої вилиці.— Дивись, яке чесне обличчя. Цьому обличчю може довіритися будь-яка жінка.

— Вона ж не бачила твого обличчя.

— І даремно. Всі жінки повинні бачити його. Це обличчя і слід показувати на всіх кіноекранах. Кожній жінці, що йде з-під вінця, треба вручати знімок цього обличчя. Матері повинні розповідати про нього своїм дочкам. Сину мій, — він тицьнув у мій бік бритвою, — рушай на захід із цим обличчям і звеличуй себе й батьківщину.

Він нахилився над раковиною, сполоснув обличчя холодною водою, протер його одеколоном, а тоді уважно подивився на себе в дзеркало, відкопиливши верхню губу.

— Господи! — сказав він. — Ну й пика! — І, не відводячи очей від дзеркала, мовив далі: — Що ж до Роберта Кона, то хай його дідько вхопить, він мені остогид, і я дуже радий, що він лишається тут, а ми їдемо рибалити без нього.

— Святі слова.

— Ми їдемо ловити форель! Ми їдемо ловити форель на річці Іраті, і зараз за сніданком надудлимося тутешнього вина, а потім — на автобус і вперед!

— Чудово. Ходімо до «Іруньї» — і почнем, — сказав я.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Сонце вже розпекло площу, коли ми, поснідавши, вийшли з речами й спінінгами до автобуса на Бургете. На даху автобуса вже сиділо кілька пасажирів, інші піднімалися і драбиною. Білл з Робертом вилізли нагору, й Роберт посидів з Біллом, тримаючи для мене місце, поки я бігав до готелю — взяти на дорогу кілька пляшок вина. Коли я повернувся, автобус був і переповнений. Пасажири сиділи на даху на своїх валізах та скриньках, і всі жінки обмахувалися віялами. Стояла страшенна спека. Роберт зійшов, звільнивши мені місце, і я сів на єдиній там дерев'яній лаві.