Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Роберт Кон стояв у затінку аркади і чекав, коли ми рушимо. Перед лавою вмостився, прихилившись спиною до наших ніг, баск з великим винним бурдюком на колінах. Він запропонував той бурдюк нам із Біллом, та коли я підніс міх до рота, баск зненацька загув, так вправно імітуючи звук автомобільного сигналу, що я пролив вино, і всі засміялися. Він вибачився й умовив мене випити вина. Трохи згодом він загув ще раз, і я знову піймався. В нього це здорово виходило. Баски були задоволені. Сусід Білла звернувся до нього по-іспанському, але Білл нічого не второпав, а тому простяг йому одну з наших пляшок вина. Баск відмахнувся, мовляв, надто жарко, та й за сніданком багато випив. Та коли Білл удруге простяг йому пляшку, він надпив добрячий ковток, а потім пляшка пішла по колу. Приклавшись, кожен чемно дякував, а тоді вони примусили нас закоркувати пляшку й сховати її. І кожен пропонував нам свій бурдюк з вином. Всі вони були селяни, що їхали в гори.

Наш сусід прогудів по-автомобільному ще кілька разів, автобус, нарешті, рушив, і Роберт Кон помахав нам на прощання, і всі баски помахали йому у відповідь. Тільки-но ми виїхали за місто, стало прохолодніше. Приємно було їхати на даху, під самісінькими деревами. Автобус мчав швидко, збита курява припорошувала дерева, а між тими деревами вгорі позад нас, на крутосхилі над річкою, здіймалося місто. Баск, що лежав, прихилившись до моїх колін, показав на той краєвид шийкою бурдюка, підморгнув нам і кивнув головою.

— От де краса, га?

— Гарний народ ці баски, — сказав Білл.

Баск, що сидів переді мною, мав засмагу кольору сідельної шкіри. Коричнева шия над комірцем чорної — як у всіх — блузи була поорана зморшками. Він обернувся й простяг Біллові свій бурдюк. Білл подав йому одну з наших пляшок. Баск заперечливо помахав вказівним пальцем і, ввігнавши ударом долоні корок, повернув її Біллові. Потім простяг бурдюк з вином.

— Arriba! Arriba! — сказав він. — Вище! Вище!

Білл підняв бурдюк і, закинувши голову, підставив рота під струмінь вина. Коли він, напившись, відняв бурдюк від уст, трошки вина витекло йому на підборіддя.

— Ні! Ні! — озвалося кілька басків. — Не так!

Один із них — молодий хлопець — вихопив бурдюк із рук власника, який сам налаштувався був показати, як треба пити. Високо піднявши бурдюк у випростаних руках, хлопець стис його, і струмінь вина зацебенів йому в рот. Він тримав бурдюк у рівних руках, вино лилося йому в рот рівним пружним струменем, і він ковтав спокійно й неквапливо.

— Гей! — крикнув йому власник бурдюка. — Ти ж не своє п'єш!

Хлопець посварився на нього мізинцем й усміхнувся нам очима. Потім урвав струмінь, вивернувши шийку бурдюка вгору, опустив його в руки власникові й підморгнув нам. Власник сумовито потрусив бурдюк.

Ми прибули в якесь містечко, зупинилися коло заїзду, і водій узяв в автобус кілька посилок. Потім ми рушили далі, й за містечком дорога пішла вгору. Довкола лежали оброблені землі, ниви уривалися під скелястими узгір'ями, виповзали на спадисті схили. Тут, на висоті, дув вітер, колихаючи збіжжя. Дорога була біла, курява здіймалася з-під коліс і зависала в повітрі за нами. Ми піднімалися дедалі вище в гори, й ось уже золоті лани лишилися позаду. Тепер оброблені клаптики землі траплялися тільки подекуди на голих схилах та на берегах струмків. Автобус звернув убік, щоб пропустити шістьох мулів, які йшли довгою вервечкою, тягнучи високий фургон з вантажем. І фургон, і мули були вкриті порохом. За ними ще одна вервечка мулів тягла фургон, навантажений колодами; коли ми проїздили повз нього, візник, перехилившись назад, саме випускав грубі дерев'яні гальма. Тут, серед скель, на спеченому, поораному дощами глинистому грунті, вже не росло нічого.

Круто завернувши, дорога раптом пірнула в зелене міжгір'я, в містечко, розділене потічком й оточене до самісіньких будинків виноградниками.

Автобус зупинився перед заїздом, і пасажири, які сходили тут, — а їх було чимало, — заходились витягати свої речі з-під брезенту і опускати з даху на землю. Ми з Біллом злізли й увійшли до заїзду. Ми опинились у темному приміщенні, де з низької стелі звисали сідла й упряж, білі дерев'яні вила, грона полотняних черевиків на мотузяній підошві, окости й порібрина, білі в'язки часнику й довгі ковбаси. Тут було прохолодно, й ми стояли перед довгим дерев'яним прилавком, за яким дві жінки продавали вино. На полицях за ними лежали продукти й різний крам.

Ми випили по чарці aguardiente [53] й заплатили за обидві чарки сорок сентімо. Я дав жінці п'ятдесят сентімо, щоб лишилося на чай, але вона повернула мені мідну монетку, вирішивши, що я не зрозумів названої суми.

Ввійшли двоє наших супутників-басків і почали наполягати, щоб ми з ними випили. Спочатку вони почастували нас, потім ми їх, а потім вони, поплескавши нас по спинах, поставили ще по чарці. Тоді й ми поставили по чарці, а тоді вийшли всі разом на осоння й полізли на дах автобуса. Тепер місця на лаві вистачило всім, і баск, який доти лежав на залізному даху, сів між мною і Біллом. Жінка, що наливала нам горілку, вийшла, витираючи руки об фартух, підійшла до вікна автобуса й заговорила до когось із пасажирів. Вийшов водій з двома порожніми поштовими сумками, сів за кермо, ми рушили, і всі помахали нам услід.

Дорога відразу вихопилась із зеленої долини, й ми знов опинилися в горах. Білл розмовляв з баском — власником бурдюка. Один із пасажирів перехилився за спинку лави й спитав по-англійському:

— Ви американці?

— Так.

— Я жив там, — сказав він. — Сорок років тому.