Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Ви воювали?

— Доводилося, люба. І був поранений стрілами. Ви коли бачили шрами від стріл?

— Покажіть.

Граф підвівся, розстебнув жилет і верхню сорочку. Нижню він задер до підборіддя, оголивши чорні груди й могутні, опуклі в світлі лампи м'язи живота.

— Бачите?

Трохи нижче ребер біліли два рубці.

— А тепер подивіться, де вони вийшли.

І над попереком були два таких самих рубці, завтовшки як палець.

— О, це не абищо!

— Навиліт.

Граф поправляв сорочку.

— Де це вас?

— В Абіссінії. Мені тоді минав двадцять перший рік.

— Що ви там робили? — спитала Брет. — Служили в армії?

— Ні, люба, то була ділова подорож.

— Я ж тобі казала, що він свій. Казала ж? — Брет обернулася до мене. — Графе, я люблю вас. Ви чудо.

— Я радий, люба, але це неправда.

— Не будьте занудою.

— Розумієте, містере Барнс, саме тому, що мені довелося так багато пережити, я й навчився втішатись життям. Ви згодні зі мною?

— Так. Цілковито.