Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Ваша правда, — сказала Брет. — Щира правда. Я завжди жартую з людей, і через те не маю жодного друга в цілім світі. Окрім Джейка.

— З нього ви не жартуєте.

— Ніколи.

— А може, все-таки, — спитав граф, — може, ви й з нього жартуєте?

Брет глянула на мене, і біля кутиків її очей зібралися зморшки.

— Ні,— відповіла вона, — з нього я б не стала жартувати.

— Розумію, — сказав граф. — 3 нього ви не жартуєте.

— Щось у нас пішла нудна розмова. — сказала Брет. — Може, візьмемось до шампанського?

Граф нахилився й покрутив пляшки в блискучому відерці.

Воно ще не охололо. Ви весь час п'єте, люба. Чому б нам не побалакати трошки.

— Я вже хтозна-як набалакалась. Всю себе вибалакала Джейкові.

— Мені хотілося б почути, як ви розмовляєте по-справжньому, люба. Бо розмовляючи зі мною, ви навіть не докінчуєте речень.

— Докінчуйте за мене. Нехай кожен докінчує їх, як кому заманеться.

— Вельми цікавий спосіб, — граф нахилився й знову покрутив пляшки. — А все ж мені хотілося б послухати, як ви розмовляєте.

— От дурень, га? — сказала Брет.

— Ну, — граф витяг пляшку з відерця, — мабуть, ця вже охолола.

Я приніс рушника, він добре витер пляшку й підняв її над головою.

— Я люблю пити шампанське з великих пляшок. Вино в них краще, хоч охолодити його важче. — Він тримав пляшку й дивився на неї.

Я поставив склянки.

— Може, все-таки відкоркуєте? — запропонувала Брет.