Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— І замість рогів у них банани, — сказав оглядач.

— По-вашому, банани? — спитав Ромеро. Він з усмішкою обернувся до мене. — Ви б їх бананами не назвали, правда?

— Правда, — сказав я. — Роги як роги.

— Вони дуже короткі,— сказав Педро Ромеро. — Дуже, дуже короткі. Та все-таки не банани.

— Слухай, Джейку, — гукнула Брет з-за сусіднього столика. — Ти чого нас покинув?

— Я ненадовго, — відповів я. — У нас тут розмова про биків.

— По-моєму, ти зазнаєшся.

— Скажи йому, що в бика нема нічого, окрім пупка! — крикнув Майкл. Він був п'яний.

Ромеро запитливо глянув на мене.

— Він п'яний, — пояснив я. — Borracho! Muy borracho!

— Ти б познайомив нас із своїми друзями, — сказала Брет. Вона не зводила очей з Педро Ромеро.

Я спитав, чи не вип'ють вони з нами кави. Обидва підвелись. Обличчя в Ромеро було дуже смагляве. Тримався він чудово.

Я відрекомендував їх усім по черзі, а потім з'ясувалося, що за цим столиком нам не поміститися, тож ми всі перейшли пити каву до більшого столу під стіною. Майкл замовив пляшку фундадору й чарки для всіх. Потім почалися п'яні балачки.

— Скажи йому, що писати — це, як на мене, паскудство, — мовив Білл. — Скажи йому, ну! Скажи йому, мені соромно, що я письменник!

Педро Ромеро сидів поряд із Брет і слухав її.

— Ну, скажи ж йому. Скажи! — не вгавав Білл.

Ромеро, всміхаючись, глянув на нас.

— Цей добродій, — сказав я, — письменник.

Ромеро з повагою подивився на Білла.

— І той теж, — показав я на Кона.