Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Ці кориди висотують усі нерви, — сказала Брет. — Я — мов вичавлений лимон.

— Потерпи, зараз вип'ємо, — сказав Майкл.

Наступного дня Педро Ромеро не виступав. Бики були м'юрські, й корида вийшла препогана. Потім був день без кориди. Але фієста не припинялася ні вдень, ні вночі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Зранку йшов дощ. З моря на гори наповз туман. Вершин гір не було видно. Плато стало сірим і похмурим, і обриси дерев та будинків змінились. Я вийшов за місто подивитися, звідки взялася негода. Вона прийшла через гори, з моря.

Мокрі прапори на площі звисали з білих флагштоків, обважнілі вологі полотнища прилипали до фасадів будинків, а дощ то мжичив, то періщив, заганяючи всіх під аркаду. Площа вкрилася калюжами, мокрі вулиці потемніли й спорожніли; але фієста не припинялася, вона тільки сховалася під дахи.

Під навісом над ареною не було вільних місць — люди стежили за змаганням біскайських та наваррських танцюристів і співаків, а потім танцюристи з Валь-Карлоса пройшли в своїх святкових убраннях у дощ вулицями, танцюючи під глухий гуркіт мокрих барабанів, а попереду на могутніх товстоногих конях, укритих мокрими попонами, їхали промоклі керівники оркестрів. Усі кафе навколо площі були переповнені, й туди ж прийшли танцюристи. Вони посідали за столики, простягши ноги в тісних білих обмотках, і заходилися струшувати воду з обшитих бубонцями капелюхів і розвішувати на спинках стільців свої червоні й фіолетові куртки, щоб підсохли.

Залишивши всіх у кафе, я пішов до готелю поголитися перед обідом. Поки я голився в своїй кімнаті, в двері постукали.

— Заходьте! — гукнув я.

Ввійшов Монтойя.

— Як поживаєте? — спитав він.

— Чудово, — відповів я.

— Сьогодні кориди немає.

— Так, — сказав я. — Сьогодні тільки дощ.

— Де ваші друзі?

— В «Іруньї».

Монтойя всміхнувся своєю ніяковою усмішкою.

— Я ось із чим, — сказав він. — Ви знаєте американського посла?

— Знаю, — сказав я. — Американського посла всі знають.

— Він зараз тут, у місті.