Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Атож, — сказав я. — Його вже всі бачили.

— І я його бачив, — озвався Монтойя.

Він замовк. Я голився далі.

— Сідайте, — сказав я. — Може, вип'ємо? Я попрошу, щоб принесли чогось.

— Ні, мені треба йти.

Я доголився і сполоснув над умивальником обличчя холодною водою. Монтойя все ще стояв, ніяковіючи дедалі більше.

— Тут ось що, — сказав він. — До мене щойно приходив розсильний з «Гранд-отелю» — приніс для Педро Ромеро й Марсіаля Лаланди запрошення від посла на сьогоднішній вечір, на каву.

— Що ж, — сказав я. — Марсіалеві це не зашкодить.

— Марсіаль сьогодні зранку в Сан-Себастьяні. Виїхав туди машиною з Маркесом. Навряд чи вони повернуться до завтра.

Монтойя збентежено стояв, чекаючи, що я скажу.

— Не передавайте Ромеро запрошення, — порадив я.

— Ви так гадаєте?

— Безумовно.

Монтойя але засяяв з радості.

— Я вирішив спитати вас, бо ви американець, — сказав він.

— Я б зробив тільки так.

— Тут ось що, — сказав Монтойя. — До такого хлопця всі липнуть. Не знаючи достоту, чого він вартий. І що він може. А захвалювати іноземці мастаки. Починається з чашки кави в «Гранд-отелі», а за рік хлопець, вважай, пропав.

— Як Альгабено.

— Так, як Альгабено.

— Скільки сюди всякого наїхало, — сказав я. — Є навіть одна американка, що колекціонує матадорів.