Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Так йому й треба.

В готелі на сходах ми зустріли Монтойю.

— Хочете познайомитися з Педро Ромеро? — спитав він. — Я саме йду до нього.

— Авжеж, хочемо, — сказав Білл. — Ми йдемо з вами.

Монтойя повів нас сходами, потім коридором.

— Педро у восьмому' номері,— пояснив він. — Вбирається на кориду.

Монтойя постукав у двері й відчинив їх. У кімнаті було темно, вікно, що дивилося на вузьку вулицю, пропускало мало світла. В номері стояли два ліжка, розділені ширмою. Під стелею світилася лампочка. Хлопець, напрочуд стрункий і дуже зосереджений, був майже вбраний до бою. Гаптована куртка висіла на спинці стільця. Він був у білій полотняній сорочці, навколо його талії вже навили широкий шовковий пояс. Чорне волосся Педро Ромеро блищало під електричною лампочкою. Коли його підручний, закріпивши пояс, підвівся з колін і відступив, Педро Ромеро кивнув і потис нам руки з виглядом відсутнім, але сповненим гідності. Монтойя пояснив, що ми — щирі aficionados й що ми прийшли побажати йому успіху. Ромеро вислухав нас дуже поважно. Потім обернувся до мене, і мені здалося, що я зроду не бачив такого красеня.

— Ви йдете на бій биків? — спитав він по-англійському.

— Ви розмовляєте по-англійському? — сказав я, почуваючи себе ідіотом.

— Ні,— відповів він і всміхнувся.

Один із трьох чоловіків, що сиділи на ліжках, підійшов і спитав, чи ми розмовляємо по-французькому.

— Якщо хочете, я перекладатиму. Може, ви бажаєте спитати щось у Педро Ромеро?

Ми подякували йому. Про що тут питати? Хлопцеві дев'ятнадцять років, він зараз сам-один, хоч поряд — підручний і троє нахлібників, а за двадцять хвилин розпочнеться корида. Ми побажали йому «Mucha suerte» [60], потисли руку й вийшли. Коли ми зачиняли двері, він стояв, стрункий і вродливий, заглиблений у себе, зовсім самотній у кімнаті, де сиділи його нахлібники.

— Чудо, правда? — спитав Монтойя.

— Гарний хлопчина, — сказав я.

— Він справжній тореро, — підтримав Монтойя. — Від голови до ніг.

— Чудовий хлопець.

— Подивимося, чого він вартий на арені,— сказав Монтойя.

Великий бурдюк з вином стояв припертий до стіни в моїй кімнаті. Ми взяли його й польовий бінокль, замкнули двері й спустилися вниз.

Корида пройшла добре. Ми з Біллрм були в захваті від Педро Ромеро. Монтойя сидів за десять місць од нас. Коли Ромеро вбив першого бика, Монтойя перехопив мій погляд і кивнув головою. Мовляв, цей таки справжній. Справжніх матадорів давно не було. З двох інших матадорів один був пристойний, другий так собі. Але їх не можна було порівняти з Ромеро, хоч бики йому дісталися поганенькі.