Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

— Дякую, — мовив Йогі. Він був зворушений. Тільки тут, серед простих тубільців, серед цих єдино справжніх американців, він знайшов цілковите розуміння.

Індіанець дивився на нього, дбайливо притримуючи рукою сплячого товариша, щоб той не впав головою на засніжені колоди.

— Білий ватаг був на війні? — спитав індіанець.

— Я приїхав до Франції у травні дев'ятсот сімнадцятого, — почав був Йогі.

Отож я й подумав, що, мабуть, білий ватаг і сам воював, бо так добре все те знає,— сказав індіанець. — Оцей… — Він трохи підняв голову сплячого товариша, так що останнє проміння надвечірнього сонцк відбилося в того на обличчі.— Він одержав хрест Вікторії. А я — орден «За бездоганну службу» й Воєнний хрест із відзнакою. Я був старшим сержантом у Четвертому королівському.

— Радий познайомитися з вами, — мовив Йогі. Він раптом відчув, ніби його принижено.

Надворі смеркало. Над озером Мічіган, там, де небо стикалося з водою, жевріла суцільна багряна пасмуга заходу. Йогі дивився, як та пасмуга дедалі темнішала, вужчала, аж поки стала тоненька, мов рисочка, і врешті згасла. Сонце сховалося за озером. Йогі підвівся з колод. Індіанець і собі встав. Він розбудив свого товариша. Той також устав і подивився на Йогі Джонсона.

— Ми до Петоскі, вступати до Армії спасіння, — сказав вищий на зріст індіанець — той, котрий не спав.

— І білий ватаг ішов би вже, — мовив менший, який щойно прокинувся.

— Я піду з вами, — сказав Йогі.

Хто були ті індіанці? І що вони для нього значили?..

Сонце зайшло, і відтала за день дорога почала тужавіти. Знову бралося на мороз. Зрештою, може, це ще й не весна. Може, й те, що йому не хочеться жінки, — не так уже й страшно. Тепер, коли він побачив, що весна, мабуть, іще не настала, це видалось не таким певним. Ось він піде з цими індіанцями до міста, пошукає там якоїсь гарної жінки й постарається захотіти її.

Він вийшов на обмерзлу вже дорогу. Обидва індіанці чалапали збоку. Всі троє пішли в одному напрямку.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Уже зовсім споночіло, коли вони троє, простуючи обмерзлою дорогою, увійшли в Петоскі. За весь той час ніхто не озвався й словом. Чути було лише хрускіт свіжих крижинок під черевиками. Час від часу Йогі ступав на тоненьку крижану кірочку й провалювався в калюжу. Індіанці якось обминали калюжі.

Вони спустилися з пагорба, поминули фуражну крамницю і перейшли міст через Ведмежу річку, лунко стукаючи підборами по мерзлих мостинах; тоді подибали узвозом, що проходив повз будинок доктора Рамсі та кондитерську «Затишок» і вів до більярдної. Перед більярдною обидва індіанці спинилися.

— Білий ватаг ганяє кулі? — спитав високий індіанець.

— Ні,— відповів Йогі Джонсон. — На війні мені покалічило праву руку.

— Не пощастило білому ватагові,— озвався низенький індіанець. — А може, все-таки спробуємо?

— Йому на Іпрі перебило обидві руки й обидві ноги, — пошепки сказав високий індіанець, обернувшись до Йогі.— Він дуже вразливий.