Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

І ось Діана передплачує «Форум». Діана читає «Ментор». Діана студіює Вільяма Лайона Фелпса в «Скрібнерсі». Діана простує холодними вулицями мовчазного північного містечка до громадської бібліотеки, щоб прочитати книжковий огляд у «Літературному віснику». Діана виглядає листоношу, що має принести свіжий номер «Букмена». Діана стоїть на засніженому ганку й чекає на листоношу, що має принести «Суботній літературний огляд». Діана стоїть серед заметів, цього разу простоволоса, й чекає на листоношу, що має принести літературний додаток до «Нью-Йорк таймс… Чи все це щось допомагає? Чи втримає вона його цим?

Спочатку здавалося, ніби так. Діана завчала напам'ять передовиці Джона Фаррара. Скріпсове чоло проясніло. В очах його засвітилося щось схоже на давній вогник. Потім той вогник згас. Ледь помітна неточність вислову, якась випадкова фраза, що її вона не цілком зрозуміла, найменша розбіжність поглядів зводили все нанівець. Та вона не відступала. Не визнавала себе переможеною. Адже Скріпс був її чоловік, і вона прагнула втримати його.

Вона одвела очі від вікна і зняла обгортку з журналу, що лежав перед нею на столі. То був «Харперс мегезін». «Харперс мегезін», друкований новим форматом. «Харперс мегезін», докорінно змінений і оновлений. Може, саме він стане її вирішальним козирем… Цікаво б знати…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Надходила весна. Весна відчувалася в повітрі. (Йдеться про той самий день, з якого починається розповідь на першій сторінці.— Примітка автора). Повівав теплий вітрець чіанук. Робітники поверталися з роботи додому. Скріпсова пташина співала в клітці. Діана виглядала в розчинене вікно. Діана чекала, коли на вулиці покажеться її Скріпс. Чи втримає вона його? Чи втримає? А якщо ні, то чи залишить він їй свою пташину? Останнім часом вона відчувала, що їй його не втримати. Тепер ночами, коли вона торкалася Скріпса, він одсувався від неї, а не присувався, як раніше. То була не дуже певна ознака, але ж з отаких малих ознак і складається життя. Вона відчувала, що не зможе втримати його.

Вона виглядала у вікно, і останній номер «Сенчері мегезін» випав з її безсило опущеної руки. У «Сенчері» був новий редактор. Тепер там вміщували більше дереворитів. А Гленн Френк поїхав, щоб очолити один великий університет. Тепер на сторінках журналу було більше Ван-Доренових гравюр. Діана сподівалася, що це поверне її справи на краще. Вона зраділо розгорнула «Сенчері» й від самого ранку читала. Потім повіяв вітрець, теплий вітрець чіанук, і вона зрозуміла, що незабаром повернеться Скріпс. Вулицею ішло чимраз більше робітників. Чи нема серед них і Скріпса? Вона не надівала окулярів, щоб подивитися. Вона хотіла, щоб Скріпс побачив її у щонайкращому вигляді. Та коли відчула, що він уже близько, надія, яку вона покладала на «Сенчері», почала згасати. Вона так сподівалася, що це саме те, чим вона втримає Скріпса. А тепер уже не була того певна…

Скріпс простував вулицею в гурті збуджених робітників. Весна розворушила всіх. Скріпс погойдував кошиком, в якому носив на роботу підобідок. Скріпс помахав рукою, прощаючись із робітниками, що один по одному зникали за дверима закладу, донедавна відомого як пивничка. Скріпс не дивився на своє вікно. Ось він зійшов на ганок. Він був уже зовсім близько. Зовсім близько… І ось нарешті став на порозі.

— Добридень, Скріпсе, любий, — мовила вона. — Я сьогодні прочитала оповідання Рут Саккоу.

— Здрастуй, Діано, — відповів Скріпс.

Він поставив кошик на місце. Діана видалася йому змарнілою і старою. І він вирішив бути чемним.

— Про що ж те оповідання, Діано? — спитав він.

— Про маленьку дівчинку з Айови, — відказала вона й ступила до нього. — І про тамтешніх фермерів. Воно чомусь нагадало мені мій рідний Озерний край.

— Он як? — мовив Скріпс.

Робота на помповій фабриці де в чому загартувала його. Мова його стала уривчаста. Тепер вона більше скидалася на мову суворих трударів Півночі. Проте вдача його не змінилася.

— Хочеш, я трохи почитаю тобі вголос? — запитала Діана. — Поглянь, там є гарні дереворити.

— А може, ходімо краще до закусочної? — сказав Скріпс.

— Як хочеш, любий, — мовила Діана. Голос її раптом урвався. — Але я… о, я воліла б, щоб ноги твоєї ніколи там не було!

Вона втерла сльози. Скріпс того й не помітив.

— Я візьму з собою пташку, любий, — сказала Діана. — Вона цілий день не була надворі.

Вони разом вирушили до закусочної. Тепер вони вже не ходили вулицями, взявшись за руки. Вони йшли так, як ходять подружжя, що їх називають старими. Місіс Скріпс несла клітку з пташиною. Пташина розкошувала на теплому вітерці. Назустріч їм непевною ходою брели люди, сп'янілі від весняного повітря. Багато хто з них озивався до Скріпса. Тепер його добре знали й поважали в містечку. Декотрі, порівнявшися з ними, підіймали капелюхи й віталися до місіс Скріпс. Вона неуважно відповідала. «Тільки б мені втримати його, — думала вона. — Тільки б втримати…» Вони йшли далі вузьким тротуаром, місячи ногами мокрий сніг, і щось почало гупати у неї в скронях. Може, відлуння їхньої розміреної ходи. «Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти…»