Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Коли переходили вулицю, Скріпс узяв її під руку. І в ту ж мить, як його рука торкнулася її ліктя, Діана зрозуміла: так воно и буде. Їй нізащо не втримати його. Повз них пройшов гурт індіанців. Чи це вони з неї сміються, чи просто між собою жартують? Діана не знала. Вона знала тільки те, що розмірено гупало в її скронях: «Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти…»

ВІД АВТОРА

(До читача, не до друкаря. Бо хіба друкаря що обходить? Та й хто такий, зрештою, друкар? Гутенберг. Гутенбергова біблія. Кекстон. Шрифт. Лінотип. Коли автор був ще малим, йому загадували шукати блохи в гранках. Коли автор підріс, його посилали по ключі до друкарських форм. О, вони неабиякі вигадники, ці друкарі!)

На випадок, якщо читач збився з ладу, нагадаємо, що ми знову дійшли до того місця, звідки почалася розповідь: Йогі Джонсон і Скріпс О'Нейл стоять біля вікна помпової фабрики, а надворі повіває теплий вітер чіанук. Як бачите, Скріпс О'Нейл уже вийшов з фабрики й тепер прямує до закусочної разом з дружиною, яка боїться, що не зможе втримати його при собі. Ми також не віримо, що вона його втримає, але нехай читач побачить усе сам. А тим часом ми залишимо наше подружжя на дорозі до закусочної і повернемося до Йогі Джонсона. Ми хочемо, щоб Йогі Джонсон здобув прихильність читача. Відтепер наша розповідь посуватиметься швидше, бо, можливо, декого з читачів вона вже почала стомлювати. До того ж ми постараємося пожвавити її цікавими оповідками. Навряд чи буде порушено таємницю, коли ми скажемо читачеві, що найкращі з цих оповідок ми почули від м-ра Форда Медокса Форда. Отож складаємо йому свою подяку й сподіваємося, що те саме зробить і читач. Отже, тепер ми повертаємося до Йогі Джонсона. Як, можливо, пам'ятає читач, Йогі Джонсон — це той чоловік, що був на війні. На початку нашої розповіді він саме виходить з помпової фабрики (див. другу сторінку).

Писати отаким чином — починаючи не від початку — дуже клопітне діло. Автор сподівається, що читач його зрозуміє і пробачить за це невелике пояснювальне слово. Про себе я знаю, що з превеликою охотою прочитав би все, що будь-коли напише читач; тішу себе надією, що й читач віддячить мені тим самим. Отож, коли хтось із читачів зволить надіслати мені будь-що, ним написане, то я щодня по обіді буваю в кафе «Дю Дом», гомонячи там про мистецтво з Гарольдом Стірнсом та Сінклером Льюїсом, і читач зможе або принести своє писання сам, або ж надіслати на моє ім'я через банк, якщо я колись матиму рахунок у банку. А тепер, з дозволу читача, — тільки нехай він не подумає, що я хочу його квапити, — ми повернемося до Йогі Джонсона. Але прошу мати на увазі, що поки ми оце повертаємося до Йогі Джонсона, Скріпс О'Нейл і його дружина прямують до закусочної. Що там з ними станеться, я ще не знаю. Був би дуже радий, якби читач міг допомогти мені.

Частина третя

ЛЮДИ НА ВІЙНІ І ЗАГИБЕЛЬ СУСПІЛЬСТВА

Можна також зауважити, що вдаваність аж ніяк не свідчить про цілковитий брак тих якостей, що їх удає людина; щоправда, коли вона породжена лицемірством, її можна прирівняти до облуди; проте коли вона йде від марнолюбства, то наближається скоріше до похвальби: так, приміром, удавана щедрість марнолюбця видимо різниться від удаваної щедрості скнари, бо хоч марнолюбець і не є тим, кого він із себе вдає, хоч він і не має прибраної чесноти в тій мірі, яку б йому хотілося показати перед світом, але ця личина виглядає на ньому не так незграбно, як на скнарі, що є прямою протилежністю тому, чим він хоче здаватися.

Генрі Філдінг

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Йогі Джонсон поминув фабричну прохідну й рушив вулицею. У повітрі відчувалася весна. Сніг танув, і в стічних рівчаках вирувала вода. Йогі простував серединою вулиці, там, де ще тримався скрижанілий сніг. Потім звернув ліворуч і перейшов міст через Ведмежу річку. Крига на річці вже скресла, і він задивився на буйний каламутний потік. Унизу, над водою, починали зеленіти бруньки на кущах верболозу.

Це таки справжній чіанук, подумав Йогі. Десятник добре зробив, що відпустив робітників. Затримувати когось такої днини було б нерозумно. Всяке може статися. Власник фабрики добре це розуміє. Коли повіє чіанук, найкраще відпустити людей з роботи. Тоді нехай хтось із них і покалічиться — то буде не його вина. Він не підлягатиме законові про відповідальність роботодавця. Вони таки розуміються на цих речах, ті великі Ділки. Атож, тями в них вистачає.

Йогі непокоївся. З думки йому не йшла одна річ. Настала весна — тепер уже напевне, — а йому не хотілося жінки. Останнім часом це його непокоїло все дужче. Він уже майже й не сумнівався. Не хотілося йому жінки — і край. Учора ввечері він зайшов до громадської бібліотеки взяти книжку. Поглянув на бібліотекарку — і не захотів її. Дивився мов на порожнє місце. У ресторанчику, де він мав постійний абонемент, він пас очима офіціантку, що подавала йому страви. І її теж не хотів. На вулиці йому зустрівся гурт дівчат, що повертались із школи. Він окинув поглядом усіх по черзі. І не захотів жодної. Щось таки з ним негаразд — це безперечно. Невже він уже ні до чого не здатний? Невже всьому кінець?

«Що ж, — подумав Йогі.— 3 жінками, може, й кінець, хоч сподіваюся, що ні; та зате мені залишилася любов до коней».

Він піднімався крутим узвозом, що йде від Ведмежої річки на дорогу до Шарлевоя. Насправді той узвіз був не такий уже й крутий, але змореному весняним повітрям Йогі він видався мало не стрімчаком. Попереду при дорозі стояла фуражна крамничка. Коло крамнички було припнуто кілька гарних коней. Йогі підійшов до них. Він хотів погладити їх. Хотів упевнитися, що не все ще втрачено. Коли він підступив ближче, крайній кінь подивився на нього. Йогі засунув руку до кишені, щоб узяти грудочку цукру. Та цукру в нього не було. Кінь зіщулив вуха й вишкірив зуби. Другий рвучко відвернув голову. Оце й усе, що він має за свою любов до коней? Та ні, мабуть, ці коні якісь недужі. Може, в них сап чи шпат. А може, пошкоджені копита? Чи, може, їм час паруватися?

Йогі піднявся на пагорб і повернув ліворуч, на дорогу до Шарлевоя. Минувши останні будиночки на околиці Петоскі, він вийшов на відкритий путівець. Праворуч простяглося поле — аж до затоки Літл-Траверс. Блакитна смуга затоки зливалася з величезним обширом озера Мічіган. По той бік затоки височіли порослі соснами пагорби за Харбор-Спрінгс. А далі — недосяжне оку селище Кросс-Вілідж, де жили індіанці. Ще далі — протока Макіно й Сент-Ігнас, де Оскар Гарднер, що працював поруч Йогі на помповій фабриці, зазнав колись дивовижної і захопливої пригоди. А ще далі — Су, що належало й до Канади, й до Америки. Найзавзятіші петоські пияки часом їздили туди цмулити пиво. То були найщасливіші для них дні… Ген-ген далеко, в іншій стороні, на краю озера лежав Чікаго, куди вирушив Скріпс О'Нейл того багатого на події вечора, коли по його першому шлюбі лишився тільки спомин. А поблизу, в штаті Індіана, — Гері, з його великими сталеливарнями. Там-таки недалеко й Хаммонд. І Мічіган-Сіті. А трохи далі, теж у штаті Індіана, — Індіанаполіс, де жив Бут Таркінгтон. Не повелося тому бідоласі… А ще далі на південь — Цінціннаті, штат Огайо. Потім Віксберг, штат Міссісіпі. Потім Уейко, штат Техас. Ну й величезна ж вона, ця наша Америка!..

Йогі звернув з дороги й сів на купу колод, звідки видно було ген за озеро. В усякому разі, війна закінчилася, і він живий.

Там є один хлопець, у тій Андерсоновій книжці, яку він узяв у бібліотеці вчора ввечері… І чому йому все-таки не захотілося бібліотекарки? Чи не тому, що подумав про її зуби — вони в неї начебто штучні? Чи, може, через щось інше? Він того не знав… Та й що йому, зрештою, до тієї бібліотекарки?..

А отой хлопець в Андерсоновій книжці, він теж служив у війську. І, як пише Андерсон, два роки був на війні. Як це його звати? Якийсь там Фред. У того Фреда все плуталося в голові з жаху. Однієї ночі під час бою він пішов на парад — ба ні, не на парад, а в дозір на нічию землю, — і побачив там ще якогось чоловіка, що скрадався в темряві, і вистрілив у нього. Той повалився мертвий. Це був єдиний раз, коли Фред свідомо вбив людину. На війні не часто доводиться вбивати, говорилось у тій книжці. Де ж пак, не часто! А надто коли ти відбув два роки на фронті, та ще й у піхоті. Виходить, люди самі гинуть? А таки ж гинуть, думав Йогі. Андерсон писав, ніби Фред не тямив тоді, щб робить. Мовляв, він і його товариші могли б дати тому чоловікові врятуватись. А вони всі наче знавісніли. І після того всі разом утекли з фронту. Цікаво б знати, куди ж то, до біса вони втекли? У Париж, чи що?

А потім Фредові не давали спокою думки про того вбитого. Он, мовляв, яка совісність і праведність! Отак і переживали все те солдати, твердив Андерсон. Де ж пак! Спробував би той Фред і справді відбути два роки на фронті в піхотному полку…