Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

— Заждіть краще, доки стане видно, що воно таке, — порадив комівояжер. — Ще встигнете дати йому ім'я.

Цей комівояжер мав здоровий глузд. Адже він, Скріпс, навіть не знав, якої статі його пташина. Чоловічої чи жіночої.

— Заждіть, доки побачите, чи не почне воно нести яйця, — докинув комівояжер.

Скріпс подивився йому в вічі. Цей чоловік мовби прочитав його власну думку.

— Ви людина тямуща, комівояжере, — сказав він.

— Та звісно, — скромно визнав той. — Недарма ж стільки років комівояжую.

— Ваша правда, чоловіче, — мовив Скріпс.

— Гарну ви здобули пташину, друже, — сказав комівояжер. — Глядіть, не випускайте її з рук.

Скріпс і сам це знав. Ці комівояжери — кмітливі голови. Мандрують уздовж і впоперек по всій великій сьогоденній Америці. Усе бачать, усе примічають. Ні, вони не дурні.

— Слухайте, — мовив комівояжер. Він зсунув капелюх на потилицю і, нахилившись, чвиркнув у високу бронзову плювальницю, що стояла поряд з його стільцем. — Я хочу розповісти вам одну прецікаву історію, що сталася колись зі мною в Бей-Сіті.

Подавальниця Менді присунулася ближче. Місіc Скріпс повернулася до комівояжера, щоб краще чути. Комівояжер вибачливо подивився на Скріпса й погладив пальцем пташину.

— Розповім якось іншим разом, друже, — мовив він.

Скріпс зрозумів. Із кухні крізь віконце в стіні долинув тонкий нестримний сміх. Скріпс прислухався. Невже там сміється отой їхній негр? Цікаво б знати…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Кожного ранку Скріпс неквапно вирушав на помпову фабрику. Місіс Скріпс виглядала з вікна й проводжала його очима до повороту. Тепер вона не мала часу читати «Гардіан». Не мала часу цікавитися політикою Англії. Не мала часу перейматись урядовими кризами у Франції. Дивні вони люди, ті французи. Жанна д'Арк, Єва ле Гальєн, Клемансо. Жорж

Карпантьє, Саша Гітрі, Івонна Прентам. Грок. Фрателліні. Жіль-бер Сельд. «Дайєл». Премії «Дайєла». Маріанна Мор. Е. Е. Каммінгс. «Величезна камера». «Веніті Фер». Френк Крауніншілд. До чого воно все? Невже вона всім тим захоплювалася?

Тепер вона мала чоловіка. Свого чоловіка. Власного. Та чи втримає вона його коло себе? Чи зможе вберегти свою власність? Цікаво б знати…

Місіс Скріпс, колишня немолода подавальниця, тепер дружина Скріпса О'Нейла, який має непогану роботу на помповій фабриці… Діана Скріпс. Діана — це її власне ім'я. Так звали її матір. Діана Скріпс, що дивиться в дзеркало й міркує, чи зможе втримати при собі чоловіка. Це стає дедалі сумнівніше. І навіщо він спізнався з тією Менді? Чи вистачить їй духу не ходите з ним більше в той ресторан? Ні, так не можна. Він ходитиме туди сам, напевне ходитиме. Від правди не втечеш — годі й силкуватися. Він ходитиме туди сам і розмовлятиме з Менді. Діана подивилася в дзеркало. Чи втримає вона його при собі? Чи зможе втримати? Тепер ця думка не полишала її ні на мить.

Щовечора вони ходили в той ресторан — тепер вона не могла називати його закусочною, бо до горла їй раптом підступав клубок і запирав віддих. У тому ресторані Скріпс і Менді щовечора розмовляли. Дівчина явно намагалася відбити в неї чоловіка. Її Скріпса. Намагалася його відбити. Відбити… Чи зможе вона, Діана, втримати його?

Атож, вона нічим не краща від першої-ліпшої паплюжки, та Менді. Чи ж видано таке? Чи порядна людина так робить? Чіплятися до чужого чоловіка. Ставати між чоловіком і жінкою. Руйнувати сімейне вогнище. І все отими своїми літературними оповідками. Отими нескінченними історіями. Вона таки зачарувала Скріпса, та Менді. Діана мусила визнати це. Але й вона ще здатна втримати його. Тепер від цього залежить усе її життя. Втримати його. Втримати. Не дати йому піти. Змусити зостатися… Вона знову глянула в дзеркало.