Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Дорогою чалапали двоє індіанців, бурмочучи щось один до одного. Йогі гукнув їх. Індіанці підійшли до нього.

— Білий ватаг дасть пожувати тютюнцю? — спитав перший.

— Білий ватаг не має якого питва? — поцікавився другий.

Йогі подав їм пачку «Добірного» й кишенькову фляжку.

— У білого ватага до біса всякого добра, — пробурмотіли індіанці.

— Слухайте, — мовив Йогі Джонсон. — Я хочу поділитися з вами деякими думками про війну. Це мене дуже обходить.

Індіанці сіли на колоди. Один із них показав на небо.

— Там, нагорі, чатує всемогутній Маніту, — промовив він.

Другий індіанець підморгнув до Йогі.

— Так і повірить білий ватаг усяким дурницям! — буркнув він.

То слухайте, — сказав Йогі Джонсон. І почав розповідати їм про війну.

Для Йогі війна була зовсім не така, розповідав він індіанцям. Для нього війна була наче гра в футбол. В американський футбол. Той, у який грають по коледжах. От хоч би й у Карлайлській індіанській школі.

Обидва індіанці кивнули головами. Свого часу вони вчилися в Карлайлі.

Колись Йогі грав центром нападу, тож і війна була для нього багато чим подібна до тієї гри — огидна річ. Коли граєш у футбол і одержуєш м'яча, треба лягти долілиць, розкинувши ноги, і тримати м'яч просто себе на землі, а тоді чекати сигналу, згадати, що він означає, і зробити відповідну передачу. Доводиться весь час тільки про це думати. А поки твої руки тримають м'яч, центр нападу супротивника стоїть проти тебе. І коли ти хочеш зробити передачу, він б'є тебе по обличчю, а другою рукою хапає за підборіддя або ж під пахву і силкується зрушити тебе вперед чи відштовхнути назад, щоб звільнити собі прохід і перехопити гру. І ти маєш кинутись уперед з такою силою, щоб вибити його із гри й разом з ним повалитися на землю. Усі переваги на його боці. Тут, як кажуть, не до жартів. Поки м'яч у тебе в руках, усі переваги на його боці. Єдина втіха в тому, що коли м'яча одержує він, ти можеш так само брутально нападати й на нього. Отже, шанси зрівнюються, і часом до цього навіть звикаєш. Футбол, як і війна, — огидна річ, та коли наберешся трохи гарту, він захоплює і збуджує, і тоді чи не найважче лише тримати в пам'яті оті сигнали. Йогі мав на думці війну, а не просто військову службу. Військова служба — то інша річ. Там ти можеш міцно триматися в сідлі і їхати собі потихеньку — аби тільки не дати коневі стати дибки й скинути тебе на землю. Військова служба — дурниця, а от війна — це зовсім не те.

Йогі не мучило сумління за людей, яких він убив. Він знав, що вбив п'ятьох. А може, й більше. Він не вірив у те, що вбиті тобою люди не дають тобі спокою. Після двох років на фронті? Де ж пак! Більшість тих, кого він знав, аж нетямилися від захвату, коли вперше вбивали людину. Тільки й клопоту було, щоб перешкодити їм убивати надміру. А спробуй-но відіслати полоненого в тил, де на нього вже чекають, щоб встановити особу. Посилаєш солдата з двома полоненими або, скажімо, двох солдатів з чотирма полоненими. І що ж? Солдати повертаються і кажуть, що полонених убило загороджувальним вогнем. Насправді ж вони самі штрикають полоненого багнетом нижче спини, а коли той сахається від них, кричать: «Ага, тікаєш, сучий сину!» — і заганяють йому кулю в потилицю. Їм треба знати напевне, що вони вбили людину. До того ж не хочеться повертатися під отим клятим загороджувальним вогнем. Ні, панове, дзуськи!.. А звичаїв таких вони понабиралися від австралійців. Та й, зрештою, що їм ті германи? Якась бісова німчура. Тепер навіть саме слово «німчура» звучить кумедно. Ото й уся совісність та праведність. Де вже там після двох років на фронті!.. Щоправда, з часом вони м'якшали. Каялись, що були надто жорстокі, й починали запасатися добрими ділами, щоб уберегтися від смерті самим. Але то був уже четвертий ступінь солдатської служби — миротворний.

Доброму солдатові на фронті ведеться так: спочатку ти хоробрий, бо гадаєш, що куля тебе обмине, що ти не такий, як усі, і не можеш померти. Та потім починаєш розуміти, що це зовсім не так. Тоді тебе охоплює справжній страх, але якщо ти добрий солдат, то виконуєш свої обов'язки так само сумлінно, як і раніше. Потім, коли тебе поранить, але не вб'є, і ти тягнеш далі те саме ярмо попліч із новими товаришами, ти набуваєш гарту і стаєш справді залізним солдатом. А згодом тебе знову вибиває з гри, цього разу ще тяжче, ніж перше, і тоді ти чиниш добрі діла, наслідуючи юного сера Філіпа Сідні й призбируючи нетлінні скарби, що запишуться тобі на небі. Тим часом ти, звісно, й далі виконуєш свої обов'язки. Точнісінько як у футбольному матчі.

А от написати про війну жодна бісова душа не завдала собі клопоту, ні один з тих, що знають про неї хоч би від інших. А література ж має неабиякий вплив на людей. Коли ота американська письменниця Уїлла Кесер видала книжку про війну, де всю останню частину взято з «Народження нації», колишні солдати з усієї Америки писали їй у листах, як їм сподобалася та книжка.

Один індіанець заснув. Перед тим він жував тютюн, і рот його був міцно стулений уві сні. Голова його лежала на плечі другого індіанця. Той індіанець, що не спав, показав на сплячого товариша й похитав головою.

— То як вам моя промова? — спитав Йогі несплячого індіанця.

— У білого ватага до біса здорового глузду, — відказав індіанець. — І знає він страх як багато.