Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

— Просто виточив із сталі оцим різцем. — Містер Борроу підняв схожий на бритву ніж з коротким лезом. — Та робота забрала в мене півтора року.

«Незрівнянний водосмок» була добряча помпа, — обізвався дідок з тонким голосом. — Та тепер ми майструємо таку, що дасть фори будь-якій закордонній. Правда ж, Генрі?

— Це містер Шоу, — пояснив Йогі півголосом. — Чи не найкращий з усіх нинішніх помпових майстрів.

— Ви, хлопці, йшли б собі й не заважали нам працювати, — сказав містер Борроу. Він невпинно щось виточував, і його ослаблі старечі руки за кожним рухом ледь помітно тремтіли.

— Та нехай подивляться, — втрутився містер Шоу. — Звідки ти, синку?

— Оце щойно з Манселони, — відповів Скріпс. — Мене покинула дружина.

— То дарма, любісінько знайдеш собі іншу, — сказав містер Шоу. — Хлопець ти показний. Лише послухай моєї поради: не поспішай. Мати погану жінку — не набагато краще, аніж зовсім її не мати.

— Е, не кажи, Генрі,— заперечив містер Борроу своїм тонким голосом. — Тепер такі часи, що хоч яку жінку візьми — однакове добро.

— Послухай мене, синку, й не квапся. Вибери собі цього разу добру жіночку.

— Генрі тямить у таких речах, — сказав містер Борроу. — Він даремно радити не буде. — І зайшовся тоненьким сокотливим сміхом.

Містер Шоу, старий помповий майстер, спалахнув:

— То йдіть уже, хлопці, йдіть, дайте спокій. У нас із Генрі ще роботи й роботи.

— Я дуже радий, що познайомився з вами, — мовив Скріпс.

— Ходімо, — сказав Йогі.— Треба приставити вас до діла, бо перепаде мені від десятника.

Він поставив Скріпса припасовувати клапани до помп. Цю роботу Скріпс виконував майже цілий рік. З одного боку, то був найщасливіший рік у його житті. З другого — то було страхіття. Чистий жах. Та зрештою він звик, і все те навіть почало йому подобатися. А втім, іноді все ставало осоружним. Поки він це усвідомив, промайнув рік. А він усе припасовував клапани. Та які дивовижні речі сталися за цей рік! Скріпс часто міркував про них, припасовуючи клапан за клапаном, тепер уже майже машинально, і дослухався до сміху, що линув знизу, де хлопчаки індіанці виточували платівки, які мали стати лезами до бритов. Він дослухався, і до горла йому підступав якийсь клубок, майже запираючи віддих.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Увечері, після свого першого робочого дня на помповій фабриці, дня, що поклав або мав покласти початок нескінченній низці днів нудного порпання з клапанами, Скріпс знову пішов до закусочної. Цілий день він ховав свою пташину під одягом. Щось підказувало йому, що помпова фабрика — не місце для птахів. Того дня пташина не раз завдавала йому клопоту, але врешті він зручно примостив її під сорочкою і навіть прорізав невеличку дірочку, щоб вона могла вистромляти дзьоба й хапати свіже повітря. І от робочий день скінчився. Лишився позаду. Скріпс іде до закусочної. Скріпс щасливий, що працює власними руками. Скріпс думає про тих двох старих помпових майстрів. Скріпс вечерятиме в товаристві приязної подавальниці. А до речі, хто вона, та подавальниця? Яка дивна пригода сталася з нею в Парижі! Треба буде дізнатися більше про той Париж. Йогі Джонсон там був. Ось він розпитає Йогі. Викличе його на розмову. Вивідає в нього дещо. Нехай той розкаже все, що знає. Він, Скріпс, мастак на такі речі.

Споглядаючи захід сонця ген за петоською гаванню, де на замерзлому озері громадились попід молом величезні крижини, Скріпс простував вулицями Петоскі до закусочної. Він хотів був запросити Йогі Джонсона повечеряти разом, та не зважився. Зарано. До цього ще дійде. На все свій час. З таким чоловіком, як Йогі, поспішати не треба. А хто він такий, між іншим, цей Йогі? Чи справді він був на війні? Що значила для нього війна? Чи справді він перший у Каділлаку пішов до війська? Та й де він, до речі, той Каділлак?.. Дарма, з часом усе з'ясується.

Скріпс О'Нейл відчинив двері і зайшов до закусочної. Немолода подавальниця підвелася зі стільця, де перед тим читала американське видання «Манчестер гардіан», і поклала на касу газету й свої окуляри в залізній оправі.

— Добрий вечір, — просто мовила вона. — Дуже рада, що ви знову до нас завітали.