Розділ сьомий

Знову доктор Кроковскі назвав його на ім'я, тепер уже суворим та застережливим тоном. Але Ганс Касторп рвучко підійшов до сходів, що вели до виходу, й коротким рухом увімкнув біле світло.

Бранд лежала в тяжкому шоці на руках у Клеефельд. А те крісло було порожнім.

Доктор Кроковскі, стоячи, висловлював своє обурення. Ганс Касторп підійшов до нього, хотів щось сказати й не міг. Тоді різко й наполегливо мотнув головою та простяг руку. Одержавши ключ, він кілька разів погрозливо кивнув, дивлячись докторові просто в обличчя, розвернувсь і вийшов з кімнати.

Велике подратування

Так збіг не один рочок, і в санаторії «Берґгоф» повіяло своєрідним духом, про походження якого від одного демона, чиє зловісне ім'я ми вже називали, Ганс Касторп здогадувався. З безвідповідальною цікавістю мандрівця під час освітньої подорожі, він вивчив цього демона й навіть відкрив у собі деякі неблаговидні можливості певної співучасти в служінні йому, адже всі його ближні тепер йому служили. Стати рабом тих настроїв, які все більше ширилися, — хоча їхні зародки, так само, як і зародки колишніх, завжди існували то тут, то там, — він, за своєю природою, був до такого нездатним; проте злякано помічав, що варто лише трохи розпуститися, як у його словах, міміці та поведінці проявляється та сама інфекція, яка не обминула нікого з тих, хто навколо нього.

Що ж то таке було? Що то ширяло в повітрі? Потяг до розбрату. Причіпливість. Подратованість. Несказанна нетерпимість. Якась загальна схильність до ядучих суперечок, до нападів гніву, навіть до бійок. Запеклі диспути, крикливі сварки виникали щодня між окремими людьми та цілими групами, причому характерним було те, що стан людей, які піддалися цим нападам, аж ніяк не відштовхувало осіб, явно незацікавлених, вони не лише не виступали в ролі посередників, а з азартом долучалися до сварки, й душі їхні так само затуманювалися. Вони блідли й здригалися. Вони витріщали палаючі очі, їхні роти судомно кривились. Інші заздрили тим, хто активно відвойовував своє право на крик та свої підстави для суперечок, їх мучила жадоба уподібнитися до крикунів, вона катувала їхні тіла та душі, і той, хто не мав сили втекти в самотність, неминуче втягався у цей вир. Ці порожні конфлікти, взаємні звинувачення, чвари, що розгорялись у присутності начальства, яке намагалося всіх заспокоїти, але з лякаючою легкістю саме переходило до гарчання та грубощів, — такі інциденти траплялися в санаторії «Берґгоф» дедалі частіше, й той, хто залишав його на якийсь час у відносно доброму душевному стані, не знав, у якому стані він повернеться. Одна пані, що сиділа за «хорошим» російським столом, дуже елегантна провінціалка з Мінська, ще молода й легкохвора — їй приписали тримісячний термін перебування, не більше — якось пішла в долину, в курорт, до французької крамниці мод. І так пересварилася з крамаркою, що повернулась додому страшенно схвильованою, в неї пішла кров горлом, і з того часу хвороба перейшла в стадію невиліковної. Викликали чоловіка й оголосили йому, що вона має залишитися тут назавжди.

Ось приклад того, що тут відбувалося. З великою неохотою наведемо ще кілька випадків. Дехто з читачів, напевне, пам'ятає школяра в окулярах, точніше, колишнього школяра, що сидів за столом пані Саломон, того кволого підлітка, який мав звичку влаштовувати на своїй тарілці мішанину з різних страв, дрібно їх посікши, і, спершись об стіл, поглинав усе те, час від часу протираючи серветкою товсті скельця окулярів. Цей школяр чи пак колишній школяр так і сидів роками за тим самим столом, поглинаючи їжу та протираючи окуляри, і його постать давала привід лише до цілком пробіжної згадки. Та раптом, одного чудового ранку, під час першого сніданку з ним трапився напад такого несамовитого гніву, який звів на ноги їдальню та всіх страшенно розхвилював. На тім краю зали, де він сидів, залунали голоси; хлопець зблід і кричав, звертаючись до карлиці, що стояла перед ним.

— Ви брешете! — горлав він, зриваючи голос. — Чай холодний! Чай, який ви мені подали, холодний, мов крига, я не бажаю його пити, самі спершу покуштуйте, а вже потім говоріть, це ледь теплі помиї, порядна людина не стане пити таку гидоту! Як ви посміли подавати мені крижаний чай. Як вам таке могло спасти на думку, що я питиму оце пійло, як ви могли допустити думку, що я таке питиму? Не буду я пити! Не бажаю! — верещав він і взявся гамселити кулаками по столі, так що посуд задзвенів і застрибав. — Я хочу гарячого чаю! Гарячого як окріп! Це моє право перед Богом та людьми! Не хочу такого чаю! Хочу окропу! Я помру на місці, якщо вип'ю бодай ковток цієї бридоти... Бісова каліко... — закричав він нараз, ніби позбувшись останнього гальма і з запалом прорвавшись на простір безмежного шаленства. Він заніс кулаки над Емеренцією і в буквальному сенсі слова вишкірив на неї запінені зуби. Потім далі молотив кулаками, тупав та горланив: «Бажаю!», «Не бажаю!» — а в залі відбувалося те, що завжди буває в таких випадках. Знавіснілий школяр викликав якесь звірине, судомне співчуття. Одні схопилися й дивились на нього палаючим поглядом, також стискаючи кулаки та зціпивши зуби. Інші сиділи бліді, потупивши очі, і їх переймав дрож. І ними все ще тіпало, коли школяр уже знеможено сидів перед іншою чашкою чаю, не торкаючись до неї.

Що ж то таке було?

До берґгофського товариства приєднався хворий, колишній комерсант, років тридцяти; його била пропасниця, й він уже багато років переходив з одного лікувального закладу до іншого. Ця людина була ворогом євреїв, антисемітом, принципово та зі спортивного інтересу він сповідував обрані ним погляди з якоюсь веселою несамовитістю, це заперечення було гордістю та змістом його життя. Колись він був комерсантом, тепер уже ним не був, був ніким, але ненависником євреїв залишився. Він був серйозно хворий, раз по раз увесь здригався від хрипкого кашлю, а часом ніби чхав легенями — один раз, пискляво, вривчасто, моторошно. І все-таки він не був євреєм, у цьому полягала його єдина гордість. Прізвище його було Відеманн, християнське прізвище, жодних сторонніх домішків, він передплачував часопис «Арійський світоч» і провадив, наприклад, такого роду розмови:

— Приїжджаю я до санаторію Ікс в А.., тільки збираюсь розташуватися в павільйоні для лежання — й кого ж я бачу ліворуч від себе на шезлонзі? Пана Гірша! А хто праворуч? Пан Вольф! Ясна річ, я тут-таки поїхав звідти... — і таке інше.

«Знайшов собі заняття!» — з відразою подумав Ганс Касторп.

Відеманн завжди дивився якось сторожко, лише перед собою. Створювалося враження, ніби перед самим носом висить його «пунктик», Відеманн злісно на нього косує й через це нічого не бачить. Настирлива ідея, що заволоділа ним, поступово довела його до якоїсь сверблячої недовіри, до маніакальної жаги переслідування, і як тільки йому здавалося, ніби біля нього криється й маскується під личиною щось нечисте, він негайно викривав і ганьбив його. Де тільки міг, кидав уїдливі зауваження, ширив підозри, злословив. Словом, викривальна діяльність, спрямована на всіх тих, хто не мав його єдиної переваги, стала основним змістом життя.

Ці внутрішні причини, про які ми щойно згадували, ще більше загострювали його хворобу, оскільки ж і тут він стикався з живими істотами, що мали той самий недолік, якого був позбавлений він, Відеманн, то врешті дійшло до огидної сцени, свідком якої став Ганс Касторп і яка слугуватиме й надалі одним з прикладів того, що ми збираємось описати.

Отже, тут перебував ще один пацієнт, правда, викривати його не було в чому, все й так здавалось ясно. Він мав прізвище Зонненшайн, і оскільки важко було знайти менш удале прізвище, то особа Зонненшайна з першого ж дня стала тим пунктиком, який гойдався перед носом Відеманна; він без перестанку косував на нього та бив по ньому рукою, не для того, щоб відігнати, а для того, щоб ще більше розгойдати, адже це його ще дужче дратувало.

Зонненшайн, комерсант, як і Відеманн, також був серйозно хворим і мав розвинене почуття самолюбства. Він був привітною людиною, не дурною й навіть схильною до жартів, але Відеманна він незабаром зненавидів до болю через його в'їдливість та той пунктик, і якось серед дня усі збіглись у хол, оскільки Відеманн та Зонненшайн у нестямі та звірячій люті тягали один одного за чуба.

То було жорстоке й жалюгідне видовище. Вони лупили один одного як хлопчаки, проте з відчаєм дорослих, які встрягли у бійку. Завдаючи удари, дряпали один одному обличчя, хапали за ніс чи за горло, тримаючи в обіймах, з лютою зосередженістю каталися по підлозі, плювались, копали, штовхали, молотили один одного й кипіли від люті. Персонал, що прибіг на крики, заледве зміг розняти ворогів, які вчепились один в одного зубами та нігтями. Відеманн спльовував кров'ю, його обличчя від люті здавалося одурілим, а волосся таки справді стояло дибки. Ганс Касторп такого ще не бачив і не вірив, що подібне буває. Проте волосся Відеманна, жорстке як дріт, і далі стояло дибки, таким він і кинувся геть, а Зонненшайна, в якого ліве око запливло, а на лисині, в обрамленні кучерявого чорного волосся зяяла кривава рана, занесли в контору, де він упав на стілець і, затуливши обличчя руками, гірко заридав.

Такими були стосунки між Відеманном та Зонненшайном. Усі свідки їхньої бійки здригались по тому ще кілька годин. Напротивагу цій печальній історії навіть приємно розповісти про істинну справу чести, що також відбулася в цей час, яка до смішного відповідала цьому визначенню завдяки тій урочистій формі, в якій розгорталася. Ганс Касторп не був присутній при окремих перипетіях цієї справи, а знайомився з її плутаним та драматичним розвитком лише за документами, роз'ясненнями та протоколами, копії яких поширювалися не лише в санаторії «Берґгоф», але й по всьому кантоні, по всій Швейцарії, за кордоном, навіть в Америці, причому їх надсилали для вивчення навіть таким особам, стосовно яких можна було впевнено сказати, що вони не можуть надати і не нададуть цій історії уваги ні на йоту.

Ця справа стосувалася поляків, конфлікт чести виник у надрах польської групи, яка нещодавно утворилась у «Берґгофі», то була справжня маленька колонія, яка займала всі місця за «хорошим» російським столом (принагідно зауважмо, що Ганс Касторп уже там не сидів, а перекочував за стіл Терміни Клеефельд, потім за стіл пані Саломон і нарешті опинився сусідом панни Леві). Товариство поляків було настільки елегантним і мало такий лицарський блиск, що можна було лише дивуватися й чекати всього, що завгодно. Ця група складалася з одного подружжя, панни, що товаришувала з одним із чоловіків, решта — кавалери. Їх звали фон Жутавський, Чешинський, фон Розінський, Міхаль Лодиґовський, Лео фон Азарапетян і ще інші. Тож у санаторному ресторані, за шампанським, пан на прізвище Яполь у присутності двох кавалерів дозволив собі сказати щось неприпустиме на адресу дружини пана Жутавського, а також приятельки пана Лодиґовського, панни Крилової. Це якраз і спричинило ті кроки, дії та формальності, які складали зміст документів, що ходили по руках і розсилалися по всіх усюдах. Ганс Касторп читав:

«Заява, переклад з польського оригіналу: