Розділ сьомий

Яким страшенно тяжким був їхній перебіг! Здавалося, вони ніяк не можуть завершитись, — та й хіба це було можливим? Яке божевілля. Звідкіля тут могло взятися материнство? Звільнення від тяжу? Як і від якого тяжу? «Рятуйте! Рятуйте!» — стогнала бідолашна, а перейми загрожували перейти в ту небезпечну, затяжну судому, яку вчені акушери називають еклампсією. Вона все кликала доктора Кроковскі, щоб він поклав на неї руки. Він це робив, заспокоюючи її бадьорим тоном. Гіпноз, якщо то справді був гіпноз, зміцнював її для подальшої боротьби.

Так минула друга година, під час якої то бринчала гітара, то грамофон розносив легкі мелодії цією кімнатою, до напівтемряви якої присутні знову якось призвичаїлися. Та тут трапився випадок, винуватцем якого був Ганс Касторп. Він висловив побажання, підкинув думку — що було своєрідним поштовхом — по суті, він носився з цією думкою від самого початку, і йому, можливо, треба було висловити її раніше. Еллі якраз перебувала в «надзвичайно глибокому трансі» і сиділа, зануривши обличчя в руки, які тримали контролери, а Венцель збирався змінити платівку чи то перевернути її, коли наш друг наважився і заявив, що має пропозицію... зрештою, несуттєву, але якщо на неї пристануть, вона може виявитися корисною. В нього є... тобто — в колекції платівок є одна арія з «Фауста» Ґуно, молитва Валентина у виконанні баритона з оркестром, дуже добра річ. Тож він особисто пропонує зараз поставити цю платівку...

— А чому саме її? — пролунав із червонявих сутінок голос доктора Кроковскі.

— Це справа настрою, почуття, — відповів хлопець. — Дух цієї арії дуже своєрідний, специфічний. Чому-бо не спробувати? Він гадає, що той дух, можливо, й скоротить тривалість того процесу, який тут розгортається.

— А платівка тут? — поцікавився доктор.

Ні, платівки тут немає. Але Ганс Касторп може її негайно принести.

— Та ви що! Хіба можна! — доктор Кроковскі категорично відмовився. Як? Ганс Касторп гадає, що можна піти й повернутися, щось принести, а потім продовжити перервану роботу? Це просто свідчить про брак досвіду. Ні, це ніяк неможливо. Всі зусилля були б даремними, довелось би починати спочатку. Та й наукова точність експерименту не дозволяє навіть думати про такі походеньки. Двері зачинені. Ключ у кишені в нього, в доктора. Словом, якщо платівка не під рукою, то доведеться... Він не встиг договорити, як чех, що сидів поряд з грамофоном, перебив його:

— Платівка тут!

— Тут? — здивувався Ганс Касторп.

— Так, тут. «Фауст», молитва Валентина. Ось, будь ласка.

Вона, як виняток, опинилася в альбомі з легкою музикою, а не в зеленому альбомі з аріями, номер II, де, відповідно до встановленого порядку, мала би бути. Випадково, через чиюсь неуважність, вона дивним чином і дуже доречно потрапила до веселих номерів, і її залишається лише поставити.

Що ж сказав на це Ганс Касторп? Нічого він не сказав. А доктор сказав, що тим краще, й кілька чоловік повторили ці слова. Голка тихо засичала, кришка опустилася. Й мужній голос заспівав арію, що нагадувала хорал: «Я залишити повинен...» Ніхто й слова не мовив. Усі слухали. Як тільки арія зазвучала, Еллі відновила свої зусилля. Вона випростовувалася, здригалась, стогнала, щось напомповувала, і знову підносила до лоба слизькі від поту руки. Платівка оберталась. Ось зазвучала середня частина, там, де Валентин співає про битви та небезпеки, ритм став іншим, пісня звучала бадьоро, пристрасно, в суто французькому стилі. Потім ця частина закінчилася, зазвучав фінал, оркестр повторив початок, підсилюючи його голосами усіх інструментів: «О, Боже небесний, молитву почуй...»

Ганс Касторп напружено стежив за Еллі. Її тіло випросталося, над силу вдихнула вона повітря стиснутим спазмою ротом, потім повільно видихнула, схилила голову та більше не рухалася. Він стурбовано схилився над нею й раптом почув пискливий, зойкаючий голос пані Штер. Вона промовила:

— Цім-сен!

Ганс Касторп не підвів голови. В роті йому стало гірко. Він почув чийсь інший басовитий голос, який холодно відповів:

— Я вже давно його бачу.

Платівка скінчилася, пролунав останній акорд духових інструментів. Але ніхто не вимикав грамофон. Серед тиші, чарапаючи диск, намарно бігала голка посередині кола. Нарешті Ганс Касторп підвів голову, і його погляд, не шукаючи, зразу спрямувавсь у потрібному напрямку.

У кімнаті на одного присутнього стало більше. Там, осторонь від глядачів, у глибині кабінету, де червоняста напівтемрява губилася й майже переходила у ніч, аж очі заледве могли щось розгледіти, між довгим боком письмового столу та ширмою, обличчям до кімнати, на кріслі для відвідувачів доктора Кроковскі, де під час перерви відпочивала Еллі, сидів Йоахим. У цього Йоахима були запалі щоки, що темніли тінями, та військова борода його останніх днів, над якою так гордо вигиналися повні губи. Він сидів, одкинувшись на спинку крісла, заклавши ногу за ногу. На схудлому обличчі, хоча воно й було затінене головним убором, лежала печать страждання та строгости, які надавали йому мужньої краси. Дві вертикальні зморшки врізалися в чоло між запалими очима, які ніби провалилися в очні ямки; але погляд залишився так само м'яким, а темні очі — чарівні, й він безмовно й привітно-допитливо дивився на Ганса Касторпа, тільки на нього. Його постійна маленька прикрість — оті вуха, що стояли сторчма, виступали й зараз, незважаючи на головний убір — досить дивний убір, важко було визначити, що то таке. Йоахим був не в цивільному, поряд з ним стояла його шабля, яку він наче як притулив до своєї ноги, він тримав руку на руків'ї, а на поясі висіло щось таке, що нагадувало кобуру пістолета. Проте одяг не був справжнім військовим мундиром. На ньому не було нічого барвистого, кольорового. Комір був як у тужурки, на грудях — кишені; досить низько висів залізний хрест. Ступні Йоахима чомусь здавалися величезними, а ноги дуже худими; вони були в тугих обмотках, скорше як у спортсмена, ніж у військового. Але що то все-таки за головний убір? Здавалося, Йоахим нап'яв собі на голову похідний казанок, що тримався як шолом на ремінці, застебнутому під підборіддям. Але, дивним чином, цей убір нагадував щось старовинне, нагадував ландскнехтів і чомусь дуже йому пасував.

Ганс Касторп чув прискорене дихання Еллі Бранд на своїх руках. Поряд прискорено дихала Клеефельд. І більше — ні чи-чирк, лише скрегіт голки по платівці, що давно вже закінчилась, але яку ніхто не зупиняв. Він не дивився на своїх товаришів, не хотів їх бачити й знатися з ними. Нахилившись уперед усім корпусом, поверх голови Еллі, що лежала в нього на колінах, він невідривно дивився крізь червонуваті сутінки на гостя, що сидів у кріслі навкіс від нього. Нараз він відчув напад нудоти. Його горло здавила спазма, з грудей нестримно виривалися ридання. «Пробач!» — шепнув він про себе; потім полилися сльози, так що він уже нічого не міг бачити.

Ганс Касторп почув шепіт багатьох голосів: «Заговоріть до нього!» — почув, як доктор Кроковскі своїм баритоном урочисто й бадьоро гукає його на ім'я та повторює запрошення. Але Ганс Касторп не послухався, витяг руки з-під голови Еллі та встав.