Розділ шостий

— Ви дуже прив'язані до вашого брата, Гансе Касторп? — запитав надвірний радник, раптом схопивши хлопця за руку і дивлячись на нього спідлоба налитими кров'ю блакитними очима з білявими повіками...

— Що тут сказати, пане надвірний раднику. Він же дуже близький родич і добрий друг, він мій товариш по хворобі. — Ганс Касторп коротко схлипнув і поставив ногу на носок, п'ятою назовні.

Надвірний радник поквапно відпустив руку.

— Ну так будьте ласкавим до нього в ці шість-вісім тижнів, — сказав він. — Віддайтеся своїй природженій схильності до оптимізму, для нього то буде найліпше. І я є також тут, зокрема, для того, щоб усе відбувалося найбільш шляхетним та комфортабельним чином.

— Larynx[71], правда? — спитав Ганс Касторп, кивнувши надвірному радникові.

— Laryngea[72], — підтвердив Беренс. — Швидкоплинний процес руйнування. І слизиста дихальних шляхів дуже сильно вражена. Можливо, що голосні вигуки команд під час служби створили тут locus minoris resistentiae[73].

Але таких диверсій завжди можна очікувати. Надії мало, мій хлопче, а чесно кажучи, взагалі жодної. Безперечно, треба спробувати всі найефективніші та дорогі засоби.

— Мати... — промовив Ганс Касторп.

— Пізніше, пізніше. Нема куди поспішати. Тактовно й доречно потурбуйтеся про те, щоб вона вчасно тут з'явилась. А тепер хутко на свій пост. А то він помітить. Йому ж буде неприємно, якщо довідається, що за його спиною про нього говорять.

Йоахим щодня ходив на змащування. Стояла золота осінь; у білих фланелевих штанях та синьому піджаку з'являвся він після процедури до столу, нерідко із запізненням; акуратний, по-військовому зібраний, він коротко вітався, привітно, з мужньою стриманістю вибачався за запізнення й сідав до страв, які йому тепер готували окремо, оскільки зі звичною їжею він був надто повільним і відставав від інших, бо боявся вдавитись; йому давали юшки, січене м'ясо та каші. Сусіди за столом дуже швидко здогадалися, в чому справа. Вони відповідали на його поклон з підкресленою ввічливістю та привітністю, називали його «пан лейтенант». А коли той був відсутній, розпитували Ганса Касторпа, підходили люди і від інших столів і також питали про Йоахима. Пані Штер, ламаючи руки, придуркувато голосила. Проте Ганс Касторп відповідав дуже коротко, визнавав серйозність ситуації, але частково спростовував цю серйозність, відчуваючи, що було б негідно, передчасно ставити на Йоахимові хрест.

Разом вони ходили гуляти, тричі на день виходили на обов'язкову розважальну прогулянку, причому надвірний радник для Йоахима її суворо обмежив, щоб той без потреби не розтрачував сили. Ганс Касторп зазвичай ішов ліворуч від брата — раніше вони ходили як доведеться, але тепер Ганс Касторп намагався триматись лівого боку. Балакали небагато, обмінювалися лише тими короткими словами, які підказував їм звичайний берітофський день, а так — більше ні про що. Адже про те, що вони знали обидва, розбалакувати не доводилось, до того ж, хлопці вони були стримані, замкнені, навіть на ім'я називали один одного лише за виняткових обставин. Та все-таки часом у цивільних грудях Ганса Касторпа щось закипало й рвалося назовні, здавалось, він більше не витримає. Одначе Ганс Касторп розумів, що інакше неможливо. Бурхливо-болючі почуття затихали, і він мовчав.

А Йоахим ішов поруч, похиливши голову. Він дивився під ноги, буцімто роздивлявся землю. Усе це було так дивно: йшов собі, підтягнутий, акуратний, по-лицарськи кланявся до зустрічних, дбав, як завжди, про свою зовнішність, про пристойність, а сам — належав землі. Звичайно, всі ми належатимемо їй раніше чи пізніше. Та коли людина ще така молода, коли хлопець так радо прагне служити прапорові, якому так коротко належав, то це дуже гірко; і для Ганса Касторпа, який про все знає, ще гіркіше та незбагненніше, ніж для самої «земляної» людини, яка про своє знання гідно мовчить, хоча, по суті, це знання досить теоретичне, воно наділене для неї дуже малим ступенем реальности і є не так її справою, як справою людей, що цю людину оточують. Адже фактично смерть більше заторкує тих, хто залишається, ніж тих, хто відходить; і чи знаємо ми цю цитату, чи ні, але слова одного дотепного мудреця зберігають для нас і тепер свій глибокий внутрішній сенс: поки ми є, смерти немає, а коли є смерть — немає нас; таким чином, між нами і смертю не виникає жодного реального зв'язку, це таке явище, яке нас узагалі не стосується, й лиш опосередковано стосується світу й природи, тому всі створіння сприймають смерть з великим спокоєм, холоднокровністю, безвідповідальністю та егоїстичною простодушністю. Останнім часом Ганс Касторп також помітив у Йоахима цю безвідповідальність та простодушність і зрозумів, що хоча його брат і знає, але йому неважко дотримуватися пристойного мовчання, оскільки його внутрішнє знання було неясним та теоретичним, а щодо практичної сторони — то вона регулюється і визначається здоровим почуттям пристойности, яке не допускає жодних обговорень цього знання, як не допускається обговорення інших непристойних функцій життя; вона їх усвідомлює, вона обумовлена ними, але вони не стоять перед нею на заваді, не перешкоджають дотримуватися пристойности.

Отак ішли вони й мовчали про життєві неподобства природи. Навіть часті на початку Йоахимові скарги про пропущені маневри та згаяну військову службу на рівнині тепер припинились. Але чому, незважаючи на всю його простодушність, у його м'якому погляді так часто проявлялася та тужлива наполоханість та невпевненість, яка за нової спроби старшої сестри проникнути в нього поглядом, напевне, допомогла б їй здобути перемогу? Чи було це тому, що він усвідомлював, як запали його очі та як змарніло обличчя? Адже останніми тижнями зловісні зміни відбувалися в усіх на очах, він мав значно гірший вигляд, ніж коли повернувся з рівнини, а бронзова шкіра обличчя з кожним днем все більше набувала жовтаво-пергаментного кольору. Так, ніби присутність хвороби змушувала його соромитися і зневажати самого себе, адже ця присутність заодно з паном Альбіном існувала лише для того, щоб насолоджуватись усіма безмежними перевагами ганьби. Але від кого й від чого тупив він очі та ховав погляд, що був колись таким відкритим? Який то дивний сором перед життям, що ним проймається земна істота, прагнучи забитися в глухий закуток, щоб там віддати кінці, переконана, що на волі, на природі їй даремно чекати шанобливости та благоговіння перед стражданнями та смертю, й переконана цілком виправдано, так само зграя швидкокрилих птахів не лише не шанує хворого товариша, а з люттю та зневагою забиває його дзьобами. Такою є примітивна природа, і в грудях Ганса Касторпа наростав глибоко людяний, ніжний жаль, коли він бачив в очах Йоахима той прихований інстинктивний сором. Ганс Касторп ішов ліворуч від нього і робив це цілком свідомо; а оскільки тепер навіть хода Йоахима стала трохи непевною, то, коли їм доводилося підійматися невисоким луговим пагорбом, Ганс Касторп підтримував брата й, долаючи звичну замкненість, обіймав за плечі і, навіть ніби забувши забрати руку, не знімав її з його плеча, аж поки Йоахим з деякою досадою говорив:

— Ну що ти, облиш. Це нагадує двох п'яних.

Але потім настала мить, коли похмурий погляд Йоахима сказав Гансові Касторпу й ще дещо, це було тоді, коли Йоахиму приписали не вставати з ліжка — то було на початку листопада, лежав глибокий сніг. Тоді Йоахимові стало важко їсти навіть січене м'ясо та кашу, ледь не кожен ковток потрапляв «не в те горло». Його перевели на рідке харчування, й Беренс водночас приписав тривалий постільний режим, щоб заощадити сили. Й ось напередодні, останнього вечора, коли Йоахим ще був на ногах, Ганс Касторп застав його, — застав за розмовою з Марусею, реготункою Марусею, що мала помаранчеву хустинку й зовні такі пишні груди. То було по вечері, під час вечірнього спілкування пацієнтів у холі. Ганс Касторп затримався в музичному салоні й вийшов, щоб пошукати Йоахима: він побачив його перед каміном, обкладеним кахлями, біля крісла, в якому сиділа Маруся, вона сиділа в кріслі-гойдалці, а Йоахим, тримаючись лівою рукою за спинку, відкинув крісло назад, так що Маруся, лежачи, дивилася знизу своїми круглими, карими очима на його схилене до неї обличчя; він тихо й уривчасто щось говорив, тоді як вона то посміхалася, то зневажливо і схвильовано здвигала плечима.

Ганс Касторп поквапно відступив, але ще встиг помітити, що інші, які спостерігали за цією сценою, як то було тут прийнято, посмішкувалися з цього, а його брат нікого не помічав і не хотів помічати. Ця сцена: Йоахим, що, не зважаючи ні на кого, заглибився в розмову з пишногрудою Марусею, з якою стільки часу просидів за одним столом, не перекинувшись жодним словом, чию особу та факт її існування пропускав попри себе, розсудливо й порядно опускав очі, хоча він блід, вкриваючись плямами, коли мова заходила про неї, — ця сцена потрясла Ганса Касторпа більше, ніж будь-яка ознака занепаду сил, що він помічав у свого брата протягом цих тижнів. «Так, він пропав!» — подумав він і тихо сів на стілець у музичному салоні, щоб дати час Йоахимові відчути в цей останній вечір ту дещицю, яку ще міг собі дозволити.

Відтоді Йоахим надовго зайняв горизонтальне положення; Ганс Касторп написав про це Луїзі Цімсен, лежачи в своєму чудовому шезлонзі, повідомивши, що до своїх попередніх звісток, які він час від часу посилав, має додати, що Йоахим зліг, і хоча він цього не висловлює вголос, але з його очей явно можна прочитати бажання, щоб коло нього була мати, й надвірний радник Беренс рішуче підтримує це невисловлене бажання. Отаку він зробив приписку обережними, але чіткими словами. Тож не було нічого дивного в тому, що пані Цімсен скористалася найшвидшими транспортними засобами, щоб прибути до сина; і вже за три дні після того, як був відісланий цей гуманний лист тривоги, Ганс Касторп у заметіль, саньми, зустрів її на станції «Село» та, стоячи на платформі перед приходом поїзда, надав своєму обличчю такого виразу, щоб мати зразу не надто злякалася, але з першого ж таки погляду побачила, що він не напускає на себе жодної фальшивої бадьорости.

Як часто відбувалися тут такі зустрічі, як часто поспішали одне до одного люди, і ті, що висідали з поїзда, допитливо й тривожно заглядали в очі тим, що зустрічали! Здавалося, пані Цімсен примчала сюди з Гамбурга пішки. Уся розпашіла, притискала вона руку Ганса Касторпа до своїх грудей і, якось лякливо озираючись, стала поквапно й мовби потай ставити йому запитання, та він ухиливсь од відповідей — просто подякував за те, що вона так швидко приїхала, — це просто чудово, Йоахим дуже зрадіє. Ну що ж, зараз він, на жаль, має лежати через рідке харчування, адже це не може не ослабляти його. Та в крайньому разі знайдуться й інші виходи, наприклад, штучне годування. Зрештою, вона сама все побачить.

І вона побачила, а, стоячи поряд з нею, побачив і Ганс Касторп. До цього моменту він не особливо помічав зміни, що відбувалися з Йоахимом за останні тижні, молоді люди в таких випадках не надто спостережливі. Але тепер, стоячи поряд із матір'ю, що прибула з зовнішнього світу, він наче дивився на Йоахима її очима, ніби сам давно його не бачив, і зрозумів ясно й чітко те, що, безперечно, зрозуміла й вона й що сам Йоахим знав краще за них обох, а саме, що він уже став «морібундусом». Йоахим тримав материну руку в своїй руці, такій самій знеможеній і жовтій, як і його обличчя, обабіч якого, внаслідок різкого схуднення, його вуха, ця невелика прикрість його юности, стирчали ще більше, ніж досі, але й цей недолік завдяки виразу серйозности та строгости, навіть гордости, що читалися на обличчі хворого, робив його якось іще мужнішим та красивішим, хоча губи під невеликими чорними вусиками, разом із глибоко запалими щоками, здавалися тепер надто повними. Дві зморшки, що залягли між бровами, прорізували жовтаве чоло, очі глибоко запали, але були красивішими й більшими, ніж будь-коли, і Ганс Касторп просто ними захоплювався. Адже відколи Йоахим зліг, із цих очей зникли тривога, печаль та непевність, у їхній темній спокійній глибині залишилося тільки те, давно помічене Гансом Касторпом світло, і не лише світло, але й ота «загроза». Син узяв руку матері, пошепки привітався з нею, при цьому не посміхаючись. І коли вона заходила в кімнату, він також ні на мить не посміхнувся, й ця нерухомість, ця незмінність виразу його обличчя сказали все.

Луїза Цімсен була мужньою жінкою. Вона не впала у відчай, адже вона бачила, як тримався її син. З цілковитою присутністю духу, щосили стримуючись, так само, як стримувала ледь помітна сіточка її волосся, з флегматичністю та рішучістю, притаманними, як відомо, її співвітчизникам, дивилась вона на нього, і в ній розгорялася жадоба материнської боротьби за сина й глибока віра в те, що якщо можна його порятувати, то лише завдяки її волі та її пильності. Й не заради власної зручности, а просто тому, що так належить, погодилася вона через кілька днів запросити до хворого сестру-сестру-нахлібницю Біля Йоахимового ліжка зі своєю чорною валізкою з'явилася сестра Берна, насправді — Альфреда Ландскнехт; проте ревнива енергія матері була настільки великою, що пані Цімсен і вдень і вночі все робила сама, тому сестра Берна мала безліч часу й могла постійно стирчати на коридорі; запхнувши за вухо шнурок від пенсне, вона допитливо за всім спостерігала. Протестантська диякониса цілком тверезо дивилася на життя. Сидячи сама з Гансом Касторпом та хворим, який і не збирався спати, а лежав горілиць із розплющеними очима, вона була здатна бовкнути таке: