Розділ шостий

— Мені й уві сні не снилося, що доведеться доглядати за одним із вас перед смертю.

Шокований Ганс Касторп кинув на неї лютий погляд і показав кулака, та вона заледве збагнула чому, — далека від думки, що треба оберігати Йоахима, в чому й мала рацію; настроєна вона була дуже тверезо, тож не могла навіть припустити, що хтось, особливо з близьких, ще тішить себе ілюзіями щодо характеру та кінця цієї хвороби. «Ось, — сказала вона, змочивши носову хустинку та піднісши її до носа Йоахима, — зробіть собі ще невеличку приємність, пане лейтенанте!» Та й справді, який був сенс замилювати тепер очі щирому Йоахимові, — хіба лише для підбадьорювання, як то вважала пані Цімсен, коли впевненим і зворушеним голосом говорила йому про одужання. Адже дві речі були безперечними та очевидними: по-перше, Йоахим з ясною свідомістю чекає наближення смерти й, по-друге, він чекає її в цілковитій гармонії та злагоді з самим собою. Лише останнього тижня, в кінці листопада, коли стала даватися взнаки серцева слабкість, він цілими годинами лежав у напівзабутті, сповнений надій, у блаженному невіданні щодо свого стану, говорив про скоре повернення в полк, про участь у великих маневрах, що, як йому здавалося, досі тривають. Тоді надвірний радник Беренс вирішив більше не підтримувати в родичів жодної надії й заявив, що кінець є справою найближчих годин.

Отой забудькувато-довірливий самообман — сумне, але закономірне явище навіть серед найбільш мужніх натур, коли процес руйнування організму наближається до свого летального кінця, — явище закономірно-безособове, воно сильніше за будь-яку індивідуальну свідомість, воно як спокусливий сон, що сковує замерзаючого, як кружляння людини, що заблукала. Ганс Касторп, який, незважаючи на горе й душевний біль, з увагою спостерігав за своїм братом, описуючи цей факт у розмовах з Нафтою та Сеттембріні про стан здоров'я Йоахима, вибудовував різноманітні хитромудрі, але доволі хисткі теорії, тож одного разу Сеттембріні навіть виголосив йому догану, коли той заявив, що поширене уявлення, буцімто філософська віра та надія на перемогу добра є прикметою здоров'я, а схильність бачити все в чорних тонах і все засуджувати є ознакою хвороби, видається помилковим, адже тоді безнадійний, передсмертний стан Йоахима не міг би викликати в нього такого оптимізму, й тепер у порівнянні з його трагічно-рожевими ілюзіями його попередня пригніченість здається потужним і здоровим проявом життя. Слава Богу, Ганс Касторп міг повідомити співчуваючим слухачам, що Радамант навіть у повній безнадійності залишає надію й, незважаючи на Йоахимову молодість, передбачає спокійну, безболісну кончину.

— Ідилічний стан серця, вельмишановна пані, — сказав надвірний радник, тримаючи руку Луїзи Цімсен у своїх здорових, як лопати, ручиськах та дивлячись на неї спідлоба виряченими, набряклими кров'ю, блакитними очима, що ледь сльозилися. — Я радий, надзвичайно радий, що все закінчиться кордіальним перебігом, і йому не доведеться чекати набряку горлянки та іншої мерзоти; він зможе уникнути багатьох знущань. Серце здає дуже швидко, це добре для нього, добре і для нас, ми можемо лише добросовісно виконати свій обов'язок за допомогою шприца з камфорою, який навряд чи серйозно вплине на перебіг. Під кінець він буде багато спати і бачити приємні сни, це, здається, я таки можу вам обіцяти, і якщо перед самим кінцем сну і не буде, все одно перехід відбудеться швидко й непомітно, йому все те буде досить байдуже, запевняю вас. До речі, так воно майже завжди буває. Я знаю смерть, я давно служу при ній, її переоцінюють, повірте мені. Можу вам заявити, що нічого особливого тут немає. Адже ті муки, які в деяких випадках передують їй, не можна відносити на рахунок самої смерти, це справа мінлива, ті муки можуть прислужитися життю і призвести до одужання. Але про смерть жодна людина, якби вона ожила, нічого до пуття не могла б розповісти, адже смерть не переживають. Ми приходимо з темряви й відходимо в темряву, посередині лежить переживання, але початок і кінець, народження і смерть нами не переживаються, вони не мають жодного суб'єктивного характеру, як події, вони цілковито стосуються сфери об'єктивного, ось так воно є.

Таким був спосіб надвірного радника втішати близьких. Сподіваємось, цим він трохи підтримав таку розумну жінку, як пані Цімсен; до того ж його запевнення цілком справдилися. Ослаблений Йоахим у ці останні дні годинами спав, напевне, йому справді снилося те, що було приємно побачити, тобто то були сни військово-рівнинні, як ми гадаємо; а коли він прокидавсь і його запитували, як він почувається, Йоахим відповідав, хоча не чітко, але щораз однаково: почувається добре й він щасливий, тоді як уже майже не мав пульсу і врешті навіть не відчував уколу голкою під час ін'єкції, його тіло втратило чутливість, це тіло можна було палити, затискати обценьками, та щирого Йоахима то вже не стосувалося.

І все-таки після приїзду матері з ним відбулися значні зміни. Голитися було йому не під силу, й добрий тиждень тому він це облишив, та щетина росла надзвичайно швидко, й воскове обличчя з лагідними очима незабаром узялось чорною бородою — військовою бородою, бо так відростає вона у солдата в польових умовах; зрештою, всі казали, що ця борода його дуже прикрашає, надає особливо мужнього вигляду. Отак, завдяки цій бороді, й не тільки, Йоахим обернувся нараз із юнака в зрілого мужа. Він жив з прискоренням, ніби годинникова пружина, що все розкручується. Галопом пролітав етапи життя, прожити які йому не судилося, й за останню добу перетворився на старого діда. Ослаблення серця спричинило набряк обличчя, це надавало йому такого виснаженого вигляду, що в Ганса Касторпа склалося враження, наче помирання є тяжкою роботою, хоча сам Йоахим, у якого раз по раз паморочилася свідомість, цього ніби не помічав; особливо сильним набряк був навколо губів, що, очевидно, було пов'язано з сухістю та нервовою розслабленістю ротової порожнини, тому, розмовляючи, Йоахим мимрив, як старий, — і саме ця вада йому особливо допікала: тільки би позбутися цього, белькотів він, і все буде добре, бо воно йому страшенно заважає.

Що він мав на увазі з отим «усе буде добре», було не зовсім ясно; в кожному разі, особливо впадала в око спричинена його станом схильність висловлюватися якось двозначно, він не раз говорив такі речі, що мали подвійний сенс, ніби знав і не знав, і якоїсь миті, напевне, здригаючись у душі від передчуття скорого знищення й ніби причавлений цим передчуттям, заявив, хитаючи головою: так жахливо він себе ще ніколи не почував.

Потім почав усе відкидати, став непривітним, навіть нечемним; залишався глухим до будь-яких вигаданих утішань та прикрас, не відповідав на них, дивився поперед себе відчуженим поглядом. А після того, як запрошений Луїзою Цімсен молодий пастор помолився з ним, — Ганс Касторп був дуже розчарований, що той не має на собі жабо, а лише звичайний комірець, — манера звертання Йоахима стала якоюсь офіційно-службовою, свої бажання він висловлював лише у формі коротких наказів. О шостій вечора почав робити якісь дивні рухи: знову й знову проводив правою рукою із золотим ланцюжком браслета по ковдрі вздовж стегна, потім ледь піднімав кисть і, з якимось зчищаючим чи згрібаючим рухом вів руку назад, так ніби щось підтягував до себе й збирав.

О сьомій він помер; Альфреда Ландскнехт перебувала на коридорі, при ньому були лише мати та брат у перших. Йоахим сповз із подушки й коротко наказав, щоб його підтягни вище. Поки пані Цімсен, обхопивши сина за плечі, виконувала його наказ, він якось поспіхом почав бурмотіти, що має негайно написати й подати прохання про продовження відпустки, і тут, поки він це говорив, і відбувся «швидкий перехід», за яким при світлі червоної настільної лампи з благоговінням стежив Ганс Касторп. Погляд Йоахима наче надломився, підсвідома напруга на обличчі згладилася, хворобливий набряк навколо губів зник, затихле обличчя Йоахима знову стало гарним, то була краса юности й уже зрілої мужности: так все і відбулося.

Луїза Цімсен, схлипуючи, відвернулася, тож саме Гансові Касторпу довелося кінчиком підмізинного пальця стулити повіки нерухомому бездиханному Йоахимові та обережно скласти його руки на ковдрі. Потім він також підвівся і заплакав, його щоками котилися сльози, які за подібних обставин так обпікали обличчя одного англійського морського офіцера, — ця чиста волога, що так щедро й гірко проливається щомиті по всій землі, яку через це поетично називають долиною сліз; цей лужно-соляний продукт залоз, що виділяється з нашого тіла внаслідок нервового струсу, спричиненого пронизливим болем, як тілесним, так і душевним. Ганс Касторп знав, що в цьому продукті міститься трохи муцину та білка.

Прийшов надвірний радник, якого сповістила сестра Берна. Він був тут усього півгодини тому і зробив укол камфори, лише мить швидкого переходу він пропустив.

— Т-так, для нього це вже позаду, — сказав він, віднявши стетоскоп від затихлих грудей Йоахима і випроставшись. Він потис руку обом близьким Йоахима і кивнув головою на знак співчуття. Потім ще трохи постояв разом з ними біля ліжка Йоахима, дивлячись на нерухоме обличчя із солдатською бородою. — Шалений хлопець, шалена людина, — сказав він через плече, киваючи на покійного, — звичайно, вся ця служба на рівнині була примусом і насильством над самим собою, служив, а самого била лихоманка, та він хотів цього будь-що. Поле бою притягало його, розумієте, він вирвався від нас на поле чести, втік та й годі. Але ота честь — то була його погибель, а смерть — її можна як завгодно тлумачити... Словом, він тепер мовби доповів на тому світі: «Маю честь прибути!» Так, шалений хлопак, шалена людина. — Й надвірний радник пішов, високий та згорблений, втягши голову в плечі.

Перевезення тіла Йоахима на батьківщину було вирішеною справою, й фірма «Берґгоф» подбала про все, що було необхідно й що в таких випадках уважається загальноприйнятим та гідним, — мати та брат майже ні про що не мусили клопотатися. Наступного дня Йоахим, що покоївся в шовковій сорочці з манжетами, запнутий квітастим покривалом, ніби світився сніжно-матовою білизною, він здавався ще гарнішим, ніж зразу після переходу. На його обличчі не було й сліду напруження; захолонувши, воно набуло надзвичайно чистої форми й так остаточно застигло. Короткі пасма темного волосся спадали на нерухоме жовтаве чоло, що здавалося вирізьбленим із благородного, але крихкого матеріалу, — щось середнє між воском і мармуром, а в обрамленні хвилястої бороди виступали красиво вигнуті, повні та горді вуста. До цього чола дуже пасував би старовинний шолом, як уважали численні відвідувачі, що приходили попрощатися. Дивлячись на тілесну форму, що колись була Йоахимом, пані Штер пристрасно розридалася.

— Герой! Герой! — вигукнула вона декілька разів та висловила вимогу, щоб на його похороні грали «Еротику» Бетховена.

— Та замовкніть нарешті! — зашипів на неї Сеттембріні, що стояв поряд. Він був у кімнаті разом із Нафтою та почувався схвильованим. Випроставши обидві руки, італієць кивав присутнім на Йоахима, ніби закликаючи їх до тужби за ним.

— Un giovanotto tanto simpatico, tanto stimabile![74]

А як завжди скутий Нафта не втримався, щоб, не обертаючись, уїдливо шепнути йому:

— Радий бачити, що окрім свободи та поступу ви ще здатні сприймати й справді серйозні речі.

Сеттембріні змовчав. Можливо, відчув, що обставини надавали перевагу Нафті та його світоглядові, можливо, саме цей тимчасовий успіх супротивника він хотів урівноважити через особливо глибокий прояв печалі й змовчав навіть тоді, коли Нафта, користуючись своєю переважаючою позицією, відверто повчальним тоном зауважив:

— Помилка літераторів полягає у їхній вірі, що благопристойність можлива лише від духа. Тоді як істинним є, скорше, протилежне. Тільки там, де немає духа, є благопристойність.