Розділ шостий

Про град Божий та про лукаве визволення

Ганс Касторп визначив на своїй лоджії рослину, яка тепер, коли почалося астрономічне літо і дні стали коротшати, траплялася майже на кожному кроці: орлики звичайні або аквілеґія, з родини жовтцевих, що росли кущем, із синіми, бузковими або червоно-брунатними квітами на довгих стеблах та з великим, подібним на гичку, листям. Орлики цвіли скрізь, та особливо буяли вони у тихому закутку, де Ганс Касторп уперше побачив їх торік: у відлюдній лісистій ущелині з містком та лавкою, побіля якої жебонів гірський струмок, саме тут так безславно закінчилася його надто смілива і недоречна прогулянка й саме сюди часом він став навідуватися.

Якщо не захоплюватися напочатку, як того разу, то це було не так-то й далеко. Піднявшись від фінішу санного спуску в «Селі» трохи вгору схилом, можна було лісовою стежкою та дерев'яними містками, перекинутими через прокладену з Шацальпа бобслейну трасу, без обходів, без співання оперних арій та вимушених зупинок для перепочинку добутися до мальовничого куточка за якихось двадцять хвилин, і коли Йоахима затримувала дома санаторна служба — обстеження, уколи, просвічування, аналізи крови та зважування, — Ганс Касторп у ясну погоду зразу після другого сніданку, а часом навіть після першого, вирушав туди; і навіть час між чаєм та вечерею використовував для того, щоб відвідати той куточок, що так припав йому до душі, він сидів на лавці, де в нього колись із носа була пішла кров, слухав, схиливши голову на бік, шемрання струмка та милувався навколишнім краєвидом, замкненим зусібіч, а заодно й заростями орликів, які знову квітували.

Хіба лише це вабило його сюди? Ні, він сидів там, щоб побути наодинці, залишитися на самоті зі своїми спогадами, перебрати враження та незвичайні переживання проминулих місяців і все передумати. А вражень та переживань, причому найрізноманітніших, набралася сила-силенна, й упорядкувати їх виявилося не так просто, адже одне нашаровувалось на інше й усе настільки тісно переплелося — те, що було справді пережитим, неможливо було відділити від думок, мріянь та уявлень. Але все залишалося незвичайним, настільки неймовірним, що серце, як і в перший день приїзду сюди, нагору, то завмирало, то несамовито калатало, тільки-но він починав усе пригадувати. А може, для того, щоб так сильно затріпотіло його чутливе серце, досить було лише самого усвідомлення, що орлики в ущелині, де колись, у момент спаду життєвих сил, йому привидівся, мов живий, Пшибислав Гіппе, не продовжують цвісти, а зацвіли знову й що замість трьох тижнів він прожив тут уже майже рік?

Зрештою, коли він тепер сидів на своїй лавці біля гірського струмка, в нього вже не йшла з носа кров, це минулось. Акліматизація, про складність якої Йоахим зразу його попередив і яка справді виявилася складною, досить таки просунулася: після одинадцяти місяців її можна було вважати завершеною, й подальших успіхів у цьому напрямку даремно було чекати. Хімічний баланс шлунка відновивсь і майже пристосувався, «Марія Манчіні» знову смакувала, як колись, нерви підсохлої слизової оболонки вже давно знову стали чутливими до аромату цього високоякісного виробу, який він, тільки-но запас вичерпувався, з почуттям, близьким до благоговіння, замовляв з Бремена, хоча у вітринах міжнародного курорту лежали спокусливі коробки з сигарами. Чи не була «Марія Манчіні» єднаючою ланкою між ним, відступником, та рівниною, його колишньою батьківщиною? Хіба не берегла і не підтримувала вона цей зв'язок надійніше, ніж поштівки, які він час від часу надсилав дядькові і які писав дедалі рідше, в міру того, як призвичаювався до тутешніх понять і вільніше обходився з часом? Переважно то були поштівки з різними краєвидами, їх так приємно одержувати, художні світлини припорошеної снігом чи то по-літньому розквітлої долини, а для писання на них залишалося рівно стільки місця, скільки було необхідно, щоб повідомити про нові лікарські приписи, по-родинному повідомити про результати щомісячного або загального обстеження, тобто про те, що, наприклад, акустично та оптично помітно явне покращення, але що він досі не позбувся інфекції і що досі ледь підвищена температура є наслідком кількох невеличких вражених місць, які ще не заліковано, але незабаром, без сумніву, зникнуть, якщо тільки він виявить відповідне терпіння, і тоді йому вже не доведеться сюди повертатися. Він міг бути цілком певним, що більш детальних повідомлень від нього не вимагають та й не чекають; адже він мав справу не з представниками гуманістичного красномовства, й листи, що приходили до нього, так само мало нагадували сердечні звіряння. Найчастіше ці листи з'являлися в супроводі грошей для нього, відсотків з батьківської спадщини, які можна було так вигідно обміняти на тутешню валюту, що він не встигав їх розтратити до приходу нового чека; відповіді містили кілька надрукованих на машинці рядків, за підписом Джеймса Тінаппеля з поклонами та побажаннями найшвидшого одужання від двоюрідного діда та Петера, що перебував у плаванні.

Курс ін'єкцій надвірний радник недавно скасував, повідомляв Ганс Касторп. Вони не принесли користи пацієнту, викликаючи тільки головний біль, брак апетиту, деяку втрату ваги, загальну млявість, окрім того підняли й потім так і не усунули «температуру». Від неї він далі суб'єктивно відчував сухий жар, і його рожево-червоне обличчя пашіло, ніби нагадуючи про те, що акліматизація для цього уродженця низовини з її радісно-вологою метеорологією, очевидно, полягає в звичці ніколи не звикнути до тутешнього клімату, як не звик до нього сам Радамант із його постійно синіми щоками. «Деякі так і не звикають», — зразу сказав Йоахим; очевидно, до таких людей належить і Ганс Касторп. Адже неприємне тремтіння голови, яке почалося в нього тут, нагорі, зразу по приїзді, також не проходило, нападаючи на нього під час прогулянки, за розмовами й навіть тут, серед квітучої блакиті куточка, де він розмірковував над усім комплексом своїх незвичайних переживань, так що горда постава Ганса Лоренца Касторпа також майже стала його звичкою, й коли хлопець прибирав цю позу, вона підсвідомо нагадувала йому про твердий комірець діда — перехідний варіант жабо, про круглу чашу з блідого золота, про побожний звук «пра-, пра-» та про все інше, що, в свою чергу, наводило його на роздуми над комплексом власного життя.

Пшибислав Гіппе не з'являвся більше перед ним наяву, як одинадцять місяців тому. Акліматизація закінчилася, Ганс Касторп уже не мав видінь, таких випадків, щоб його тіло лежало розпростертим на лавці, тоді як його «я» перебувало в далекому теперішньому — цього вже не бувало. Ясність та виразність картини минулого, якщо вона й виникала перед ним, залишалася в нормальних, здорових межах; тоді Ганс Касторп, у зв'язку зі спогадом, діставав з нагрудної кишені скляний сувенір, захований у конверті з прокладкою, що зберігався у портмоне — пластину, яка, коли тримати її горизонтально, паралельно до землі, здавалася дзеркальною чорною площиною, але, якщо підняти вгору, вона світлішала, перетворюючись у цікаве для гуманіста прозоре зображення людського тіла — можна було розрізнити грудну клітину, обрис серця, арку діафрагми та міхи легень, а також кістки ключиць та плечей в оточенні сновидно-блідої оболонки, тієї самої плоті, яку Ганс Касторп досить нерозумно скуштував під час карнавальної ночі. Що ж тут дивуватися, якщо його вразливе серце завмирало та калатало все гучніше, коли він розглядав той подарунок, а потім, розпростершись на гладко обструганій спинці лавки, схрестивши руки та похиливши голову набік, знову хотів «усе» пригадати та обдумати за шемранням гірського струмка, в оточенні квітучих синіх орликів?

Найвища форма органічного життя — людське тіло виникало перед ним, як і тієї морозяної, зіркастої ночі, коли він, Ганс Касторп, лежав у шезлонзі, обклавшись ученими працями; й оте внутрішнє споглядання тіла завжди поєднувалося для нього з масою питань та проблем, перейматися якими чесний Йоахим, може, й не був зобов'язаний, але за які він, Ганс Касторп, як людина цивільна, починав відчувати свою відповідальність, хоча внизу, на рівнині, також не звертав на них уваги й, можливо, так би ніколи й не помітив; а тут усе було по-інакшому. В споглядальній відстороненості, коли дивишся згори на світ та на людей, з висоти п'яти тисяч футів, чого тоді тільки не думаєш — тут могла чинити вплив викликана токсинами хвороблива збудженість організму, що проступала сухим жаром на його обличчі. Споглядаючи скляну пластину, він думав про Сеттембріні, про катеринщика-педагога, батько якого народився під небом Еллади; Сеттембріні розумів любов до тіла, цього вищого зразка органічного життя, як політику, бунт і красномовство, освячуючи спис громадянина на вівтарі людства; думав також про свого колегу доктора Кроковскі й про те, чим з недавнього часу він з ним займався в тиші затемненого кабінету, згадував про двоїсту природу психоаналізу й про те, наскільки він сприяє дії та поступові й наскільки споріднений він з могилою та її сумнівною анатомією. Уявляв собі та порівнював обох дідів — свого та італійця, бунтаря й консерватора, які ходили в чорному через зовсім різні причини, й зважував їхні достоїнства; сам із собою розмірковував над такими широкими категоріями, як форма й свобода, дух і плоть, честь і ганьба, час і вічність, — нараз відчуваючи коротке та різке запаморочення від думки про те, що орлики знову зацвіли й що скоро рік наскочить на самого себе, замкнувши коло.

Ганс Касторп називав свої відповідальні розумування в мальовничому куточку досить дивно, по-хлоп'ячому — називав словом «правити», користувався цим дитячим висловом наче для забави, улюбленої, незважаючи на те, що вона часом була причиною страху, запаморочення, сердечних хвилювань, і від неї його ще більше кидало в жар. Що з того, якщо напруга, пов'язана з цією діяльністю, змушувала його спиратися підборіддям на комірець, — горда постава цілком відповідала його внутрішній гідності, якої він набував од «правління», думаючи про вищу форму органічного життя, яка з'являлася перед його внутрішнім поглядом.

«Homo Dei» — так потворний Нафта називав оту найвищу форму, захищаючи її від учення англійських економістів. Тож хіба дивно, що Ганс Касторп, стурбований тією відповідальністю, що лежала на ньому, як на людині цивільній, в інтересах «правління» вважав своїм обов'язком разом з Йоахимом навідати куцого професора? Сеттембріні не стане цього заохочувати — Ганс Касторп був досить розумним та чутливим, щоб ясно це збагнути. Вже перша зустріч була для гуманіста неприємною, й він явно спробував перешкодити їй та з педагогічних міркувань відгородити молодих людей і в першу чергу його,— так казав собі меткий Ганс Касторп, важка дитина життя, — від знайомства з Нафтою, хоча сам італієць спілкувався з ним та вів дискусії. Усі вихователі такі. Собі вони дозволяють усе цікаве під тим приводом, що вони до цього вже «доросли»; та молоді вони це забороняють і вимагають, щоб вона визнала себе ще «не дорослою» до цікавого. На щастя, катеринщик, власне, не мав права щось там забороняти молодому Гансові Касторпу, та він і не робив жодних таких спроб. Важкому вихованцю досить було лише зімітувати свою нечутливість та вдати простодушного, й тоді ніщо не завадить йому відгукнутися на запрошення куценького Нафти, що він і зробив за кілька днів після їхньої зустрічі, в неділю, разом з Йоахимом, який мимоволі приєднався до нього, попередньо вилежавши належний йому час.

Від санаторію Берґгофа до будиночка з обплетеними виноградом дверима було всього кілька хвилин пішки. Хлопці зайшли, не зазираючи до бакалійної крамниці, й піднялися вузькими, пофарбованими в брунатний колір сходами на другий поверх, де поряд із дверним дзвінком була прибита табличка з прізвищем дамського кравця Лукачека. Двері відчинив підліток, одягнутий у своєрідну ліврею, що складалася зі смугастої куртки та гетрів, то був служка, коротко підстрижений та червонощокий. Вони запитали, чи дома пан професор Нафта, й оскільки не мали з собою візитівок, то спробували втовкмачити хлопчикові свої імена, після чого той пішов до пана Нафти — як він його називав, опускаючи звання професора, — оголосити про відвідувачів. Двері в кімнату навпроти були відчинені, і перед ними відкрилася майстерня кравця, де Лукачек, незважаючи на вихідний, сидів на столі, схрестивши ноги, та шив. Він був блідий та зовсім лисий; з-під велетенського, подібного на стручок носа понуро звисали по обидва боки чорні вуса.

— Добрий день, — привітався Ганс Касторп.

— Grütsi, — відповів кравець місцевою говіркою, хоча швейцарський діалект ніяк не пасував ні до його прізвища, ні до зовнішности й звучав трохи фальшиво та дивно.

— Працюєте? — вів далі Ганс Касторп, похитуючи головою. — Але сьогодні ж неділя!

— Термінова робота, — коротко кинув Лукачек, не відриваючись од шитва.

— Щось, напевне, шикарне, — припустив Ганс Касторп, — потрібне для якогось балу чи бенкету?

Кравець довго не відповідав, одкусив нитку, заселив нову й лише тоді кивнув.

— Гарно виходить? — запитав Ганс Касторп. — З рукавами чи відкрите?

— З рукавами, це для однієї старої пані, — відповів Лукачек з помітним чеським акцентом. Повернення хлопчика перервало розмову, яка велася крізь прочинені двері.

— Пан Нафта просить панів завітати, — повідомив він, відчинивши перед хлопцями двері, що були за кілька кроків коридором праворуч, і трохи підняв портьєру. Гостей зустрів Нафта. Взутий у пантофлі з пряжками, він стояв на зеленому, як мох, пухнастому килимі.