Розділ «1 КÉТЕР[1]»

Я поспішав, пора наближалася. Ось і метр, кілограм й усі одиниці, фальшиві запоруки запорук. Я дізнався від Альє, що секрет пірамід розкривається, якщо розрахунки робити не в метрах, а в стародавніх ліктях. Ось арифметичні машини, позірний тріумф кількісного, а насправді благовість окультних властивостей чисел, повернення до джерел Нотарікону рабинів, що тікали рівнинами Європи. Астрономія, годинники, автомати. Горе мені, якщо я зупинюся між цими новими одкровеннями. Я проникав у серцевину якогось таємного послання у формі раціоналістичного Theatrum. Мерщій, мерщій, згодом, між годиною зачинення та північчю, я зможу роздивитися всі предмети, які в косому світлі заходу набували своєї справжньої подоби постатей, а не інструментів.

Швидше, я минаю зали ремесел, енергії, електрики, у вітринах яких я й так не зміг би заховатися. В міру того, як передо мною відкривалося значення цієї низки зал, мене охоплював страх, що я не встигну знайти схованку, аби бути присутнім на нічному виявленні їх таємного призначення. Тепер я вже мчав, наче зацькований — зацькований годинником і жаским просуванням цифр уперед. Земля невблаганно оберталася, година наближалася, ще трохи — і мене виженуть.

І тоді, перетнувши галерею електричних пристроїв, я досяг невеличкої зали скла. Яка нелогічність розпорядилася, щоб поряд з найпередовішими, найдорожчими витворами сучасної винахідливости тут знайшовся закуток, присвячений практикам, що були відомі ще фінікійцям тисячоліття тому? У цій залі все перемішалося, тут китайська порцеляна та андрогінні вази Ляліка сусідували з керамікою, майолікою, фаянсом, муранським склом, а в глибині, у величезному футлярі, в натуральну величину — тривимірний лев, що вбиває змія. Позірною причиною його присутности було те, що вся група була виконана у скляній пасті, проте повинна бути інша, символічна причина. Я намагався згадати, де я міг уже бачити цей образ. Згодом я згадав. Деміург, огидний продукт Софії, перший архонт, Ялдаваот, відповідальний за світ та за його радикальну ваду, мав форму змія і лева, а його очі палали вогняним світлом. Може, весь Консерваторій був відображенням того мерзенного процесу, внаслідок якого Огдоада, у повноті свого первісного начала, Маятника, і в сяйві Плероми, з еону в еон розшаровується, і все перетворюється у космічне царство, де панує Зло. Але в ту мить цей змій і цей лев говорили мені, що моя подорож утаємничення, — на жаль, à rebours[10], — уже закінчується, і невдовзі я побачу світ не таким, яким він повинен бути, а таким, яким він є насправді.

І справді, я помітив, що у правому кутку, навпроти вікна, є рубка з Перископом. Увійшовши туди, я опинився перед схожою на капітанський місток скляною плитою, на якій я бачив, як миготіло, наче фільм, дуже розпливчасте зображення якоїсь міської вулиці. Тоді я похопився, що зображення було спроектоване іншим екраном, розміщеним у мене над головою, де воно здавалося перевернутим уверх ногами, і цей другий екран був окуляром примітивного перископа, зробленого з двох скріплених під тупим кутом великих коробок, причому довша коробка висувалася, неначе труба, назовні рубки, над моєю головою і за моєю спиною, сягаючи верхнього вікна, де вона, звичайно ж, через внутрішню гру лінз, яка давала їй великий кут зору, ловила зовнішні образи. Прикинувши відстань, яку я подолав, піднімаючись, я збагнув, що перископ дозволяв мені бачити зовнішній простір так, немовби я дивився крізь верхні вітражі апсиди Сен-Мартена — ніби останнє видіння повішаника, що висить на Маятнику. Коли мої очі пристосувалися до цього тьмяного зображення, я побачив вулицю Вокансон, на яку виходили хори, та вулицю Конте, що була уявним продовженням нави. Вулиця Конте виходила на вулицю Монґольф’є ліворуч та на вулицю Тюрбіґо праворуч, на розі я бачив два бари, “Вік-Енд” і “Ротонду”, а навпроти — фасад з написом, який я ледве розібрав, LES CREATIONS JACSAM[11]. Перископ. Не зовсім зрозуміло, чому він знаходиться у залі скляних виробів, а не в залі оптичних приладів, отже, це знак того, що важливо, аби можна було виглянути назовні саме в цьому місці, з цього погляду, але я не розумів причин такого рішення. Чому ця позитивістична, жюльвернівська усипальниця міститься саме тут, поряд із символічним закликом лева та змія?

У будь-якому випадку, якби мені вистачило сили і відваги зостатися тут ще кільканадцять хвилин, сторож, можливо, мене не помітить.

І я залишався у тому підводному човні впродовж часу, який здався мені неймовірно довгим. Я чув кроки запізнілих відвідувачів, ходу  останніх сторожів. Мене спокушало скрутитися калачиком під капітанським містком, щоб певніше уникнути можливого неуважливого погляду, але потім я стримався, адже залишившися стояти, я завжди міг би — якби мене помітили — зробити вигляд заглибленого у споглядання відвідувача, що затримався помилуватися цим чудом.

Невдовзі після цього погасли світла і зал огорнув півморок, рубка стала не такою темною, ледь освітлена екраном, у який я втупився поглядом, адже він був моїм останнім контактом зі світом.

Обережність вимагала, щоб я навстоячки, а якщо б мені заболіли ноги, то навпочіпки, чекав принаймні впродовж двох годин. Година зачинення для відвідувачів не збігається з часом відходу службовців. Мене охопив жах перед прибиранням: а якщо зараз почнуть прибирати всі зали, п’ядь за п’яддю? Тоді я подумав, що, оскільки вранці музей відчиняється пізно, прибиральники напевно працюватимуть при денному світлі, а не ввечері. Саме так, очевидно, воно й було, принаймні у верхніх залах, бо я не чув більш нікого. Лише якийсь далекий гул, якийсь тріскучий галас, можливо, двері, що зачинялися. Я повинен був залишатися у нерухомості. У мене буде достатньо часу, щоб дістатися до церкви між десятою та одинадцятою, може, й пізніше, адже Володарі прийдуть лише коло півночі.

У цю мить із кафе “Ротонда” виходила група молоді. Одна з дівчат пройшла вулицею Конте і звернула на вулицю Монґольф’є. Це був не дуже людний район, чи витримаю я, годину за годиною спостерігаючи цей прісний світ у себе за спиною? Але ж якщо перископ знаходився саме тут, чи не повинен був він надсилати мені повідомлення з якимось таємним значенням? Я відчував, як у мене з’являється необхідність піти по малій потребі: треба було про це не думати, все це від нервів.

Чого тільки не спадає на думку, коли принишкнеш, сховавшись сам-один у перископі. Так, мабуть, почуває себе той, хто ховається в трюмі корабля, щоб емігрувати у далеку країну. І справді, моєю кінцевою метою мала бути статуя Свободи з діорамою Нью-Йорку. Можливо, мене охопить сонливість, може, це й на краще. Ні, я міг би знову прокинутися занадто пізно…

Найбільше я боявся наростання тривоги: коли наступає певність, що за мить ти закричиш. Перископ, заблокований на дні підводний човен, тобі здається, що навколо тебе вже плавають велетенські чорні рибини з морської безодні, а ти їх не бачиш, ти знаєш лише, що тобі бракує повітря…

Я декілька разів глибоко вдихнув. Сконцентруватися. Єдине, що допоможе тобі в таку мить, це список із пральні. Повернутись до фактів, перелічити їх, виокремити причини, наслідки. Я опинився в такому становищі з такої-то причини, а також ще й з іншої…

Мене охопили спогади, прозорі, чіткі, впорядковані. Спогади про останні божевільні три дні, тоді про минулі два роки, що плуталися із спогадами про попередні сорок літ, які я воскресив, ґвалтуючи електронний мозок Якопо Бельбо.

Я віддаюся спогадам (і віддавався їм тоді), аби надати якогось сенсу хаосові й хибності нашого творіння. Зараз, як і того вечора у перископі, я зіщулююсь в одній віддаленій точці своєї душі, щоб витиснути з неї якусь історію. Як історія про Маятник. Це Діоталлеві сказав мені, що перша сфіра[12] — це Кéтер, Вінець, джерело, первісна порожнеча. Вона створила спочатку одну точку, яка стала Думкою, де були накреслені всі форми… Вона була і не була, замкнена в імені й вислизаючи від нього, вона ще не мала іншого імені, окрім “Хто?”, чистого бажання назватися… На початку вона накреслила знаки в аурі, і з її найпотаємніших глибин забило джерелом темне полум’я, наче туман без кольору, аби дати форму безформному, і як тільки воно почало розгортатися, в її центрі утворилося джерело вогняних язиків, які виливалися, щоб освітити нижчі сфірот, додолу, аж до Царства.

Однак, можливо, у такому цімцумі, у цій схованці, у цій самотності, твердив Діоталлеві, вже була обітниця повернення.