Розділ перший

Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал — тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху.

— Що ж, — сказала Емма, — я думаю, на крайній випадок згодиться…

— Але ж там повно пацюків! — налякано промовив Едисон.

— Це ненадовго, — і Емма розпалила в руках вогник. — Пацюки не дуже люблять мою компанію.

Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника, перескакуючи через найбільш прогнилі на вигляд дошки, й стали відв’язувати його від причалу.

— СТІЙТЕ! — наказав владний голос десь із глибини човна.

Емма вереснула, Едисон дзявкнув, а я ледь зі шкури не вистрибнув з переляку. Чоловік, що сидів у човні (і як ми його доти не помітили?!), повільно звівся на ноги, випростовуючись дюйм за дюймом, аж поки не виріс над нами. Зросту в ньому було ніяк не менше семи футів[3]. Його масивну фігуру огортав плащ, а обличчя губилося в темряві каптура.

— Про… пробачте, — затинаючись, промовила Емма. — Це… ми думали, цей човен…

— Багато хто пробував украсти човен у Шарона! — прогримів чоловік. — Тепер у їхніх черепах облаштували собі домівки морські створіння!

— Я клянуся, ми не хотіли його…

— То ми вже підемо, — пропищав Едисон, задкуючи. — Перепрошую, мілорде, що потурбували.

— ТИША! — прогорлав човняр і одним велетенським кроком ступив на рипучі дошки доку. — Кожен, хто приходить забрати мій човен, мусить ЗАПЛАТИТИ ЗА ЦЕ!

Мене охопив такий жах, що, коли Емма закричала «БІЖІТЬ!», я вже розвертався, щоб звідтіля дременути. Однак пробігти ми встигли всього кілька кроків. Я провалився ногою в гнилу дошку й iз розгону зустрівся лицем з поверхнею причалу. Я силкувався якнайшвидше виборсатися, але нога по стегно застрягла в дірі. Я не міг зрушити з місця, а на той час, коли Емма з Едисоном повернулися, щоб мене виручити, було вже запізно. Човняр уже навис над нами і заливисто сміявся. Глибокий глухий регіт луною розкочувався в темряві під пристанню. Можливо, то була лише гра тіней, але я міг поклястися, що бачив, як із каптура його плаща вивалився пацюк, а з рукава, коли він поволі здійняв до нас руку, вислизнув ще один.

— Відчепися від нас, маніяк! — закричала Емма і плеснула в долоні, щоб розпалити вогонь. І хоча її світло не змогло розігнати пітьму, що плавала всередині човняревого каптура (я підозрюю, що навіть сонцю це було б не до снаги), однак нам стало видно, що він тримав у простягнутій руці. Не ніж і не якусь іншу зброю. То був клапоть паперу, затиснутий між великим і довгим білим вказівним пальцем.

Човняр простягав його мені, низько схилившись, щоб я міг дотягтися і взяти.

— Прошу, — спокійно промовив він. — Прочитайте.

Але я не наважувався.

— Що це таке?

— Ціна. А також інша інформація про мої послуги.

Трясучись від страху, я простягнув руку та взяв папірець. І всі ми понахилялися, щоб у світлі Емминого вогника прочитати.